33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
05 вересня 2018 року Справа № 906/46/17
Рівненський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Огороднік К.М. , суддя Розізнана І.В.
при секретарі судового засідання Першко А.А.
розглянувши матеріали апеляційної скарги публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та Кредит" на рішення господарського суду Житомирської області від 05 липня 2018 року в справі № 906/46/17 (суддя Кравець С.Г.)
час та місце ухвалення: 05 липня 2018 року; м. Житомир, майдан Путятинський, 3/65; вступна і резолютивна частина проголошена о 16:49 год; повний текст рішення складено 10 липня 2018 року
за позовом публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та Кредит"
до публічного акціонерного товариства "Бердичівський машинобудівний завод "Прогрес"
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: 1) Національного банку України; 2) Фонду гарантування вкладів фізичних осіб
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору
на стороні відповідача - публічного акціонерного товариства "Суднобудівний завод "Залів"
про звернення стягнення 359 948 000 грн на предмет іпотеки
за участю представників сторін:
позивача - ОСОБА_1;
відповідача - ОСОБА_2;
третьої особи 1 - ОСОБА_3;
третьої особи 2 - ОСОБА_4;
третьої особи 3 - не з'явився.
Заяв про відвід (самовідвід) судді (суддів) та секретаря судового засідання, з підстав, визначених статтями 35-37 ГПК України не надходило. Клопотань про роз'яснення прав та обов'язків, відповідно до статті 205 ГПК України, не надходило.
Публічне акціонерне товариства "Банк "Фінанси та Кредит" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та Кредит" (надалі- Позивач) звернулось в господарський суд Житомирської області з позовом до публічного акціонерного товариства "Бердичівський машинобудівний завод "Прогрес" (надалі - Відповідач) про звернення стягнення 359 948 000 грн на предмет іпотеки - єдиний майновий комплекс Відповідача, що належить на праві власності Відповідачу, шляхом визнання права власності за Позивачем.
При розгляді даної справи, судом першої інстанції до участі у справі було залучено в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні Позивача: Національний банк України (надалі - Третя особа 1), Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (Надалі - Третя особа 2).
Також при розгляді даної справи було залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Відповідача - Публічне акціонерне товариство "Суднобудівний завод "Залів" (надалі - Третя особа 3).
Рішенням господарського суду Житомирської області від 25 травня 2017 року в задоволені позову було відмовлено.
Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 13 липня 2017 року, рішення господарського суду Житомирської області від 25 травня 2017 року було залишено без змін.
В свою чергу, постановою Вищого господарського суду України від 06 листопада 2017 року, за наслідками розгляду касаційної скарги Позивача, постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13 липня 2017 року та рішення господарського суду Житомирської області від 25 травня 2017 року було скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду Житомирської області.
За наслідками нового розгляду даної справи, рішенням господарського суду Житомирської області від 05 липня 2018 року в задоволенні позову було відмовлено.
Приймаючи дане рішення, суд першої інстанції виходив з того, що Позивачем не було дотримано встановлений законом 6-місячний термін пред'явлення вимоги до іпотекодавця як майнового поручителя, з огляду на настання строку погашення кредиту ще 08 квітня 2016 року, тоді як Позивач лише 21 листопада 2016 року надіслав до Відповідача вимогу за №3-243110/12202 про негайне (у 30-ти денний термін) виконання порушеного зобов'язання за кредитним договором №1286м-09 від 11 лютого 2009 року.
За таких обставин, оскільки сплив строку, передбаченого частиною 4 статті 559 ЦК України, зумовив припинення зобов'язань майнового поручителя за договором іпотеки єдиного майнового комплексу №2715ЦИК/0409 від 21 квітня 2009 року, суд першої інстанції прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову.
Що ж до заявленої Відповідачем заяви про застосування строку позовної давності, то місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні вказав, що оскільки підставою для відмови у позові є недотримання встановленого законом терміну пред'явлення вимоги до іпотекодавця, як майнового поручителя, приписи щодо пропуску Позивачем строку позовної давності, на які посилається Відповідач у поданій заяві, не підлягають до застосування.
Не погоджуючись з винесеним судом першої інстанції рішенням, Позивач звернувся до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, з підстав, висвітлених в ній, просить суд скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким позовні вимоги задоволити повністю.
Мотивуючи дану апеляційну скаргу, Позивач вказав, що незалежно від факту отримання повідомлення про порушення основного зобов'язання та іпотечного договору Відповідача, Позивач (на його переконання) має право на захист порушеного права в судовому порядку, шляхом винесення судом рішення, на підставі статті 38 Закону України "Про іпотеку" про звернення стягнення на предмет іпотеки, шляхом проведення прилюдних торгів, за початковою ціною, що зазначена в договорі про іпотеку - 359 948 000 грн.
Разом з тим, як вважає Позивач, суд першої інстанції зрозумів постанову Вищого господарського суду України від 06 листопада 2017 року в частині щодо залишення поза увагою статусу Відповідача, як майнового поручителя та щодо не дослідження того, чи дотримано Позивачем 6-місячний термін пред'явлення вимоги до Відповідача, таким чином, що порука і іпотека (майнова порука) нібито є тотожними явищами. Однак, Позивач не погоджуються з даним висновком суду, оскільки на відносини майнової поруки положення статті 559 ЦК України щодо поруки не поширюються, оскільки іпотека, за правовою природою, є заставою та регулюється нормами параграфу 6 глави 49 ЦК України та спеціальним законом. Інших норм, як вважає Позивач, які б давали правові підстави для визнання договору іпотеки припиненим - немає.
Крім того, Позивач звертає увагу апеляційного суду на те, що в силу дії частини 2 статті 19 Закону України "Про іпотеку", будь-яке збільшення основного зобов'язання або процентів за основним зобов'язанням, крім випадків, коли таке збільшення прямо передбачене іпотечним договором, може бути здійснене лише після державної реєстрації відповідних відомостей про зміну обтяження нерухомого майна іпотекою. Як вказує Позивач, відповідно до пункту 14 договору іпотеки єдиного майнового комплексу за №2715ЦИК/0409 від 21 квітня 2009 року визначено, що в разі зміни будь-якого строку виконання основного зобов'язання, право іпотеки не припиняється. При цьому, якщо збільшується розмір основного зобов'язання, право іпотеки розповсюджується також і на такі зобов'язання.
Водночас, Позивач в поданій апеляційній скарзі вказав, що рішенням господарського суду Житомирської області (залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 05 грудня 2017 року та постановою Верховного Суду від 04 травня 2018 року) в справі №906/654/17 в задоволенні позову Відповідача до Позивача про розірвання договору іпотеки єдиного майнового комплексу за №2715ЦИК/0409 від 21 квітня 2009 року було відмовлено.
Автоматизованою системою документообігу суду визначено колегію суддів для розгляду справи № 906/46/17 у складі: головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б., суддя Огороднік К.М..
Ухвалою суду від 07 серпня 2018 року (том 7; а.с. 84) було відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Позивача.
Розпорядженням керівника апарату Рівненського апеляційного господарського суду від 20 серпня 2018 року, в зв'язку із перебуванням у відпустці судді Бучинської Г.Б. та відповідно до пункту 2.3.25 Положення про автоматизовану систему документообігу суду та пункту 8.2 Засад використання автоматизованої системи документообігу суду, у Рівненському апеляційному господарському суді було призначено автоматичну зміну складу колегії суддів.
Відповідно до протоколу автоматичної зміни складу колегії суддів від 20 серпня 2018 року автоматизованою системою документообігу суду внесено зміни до її складу та визначено новий склад, а саме: головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Огороднік К.М., суддя Розізнана І.В..
Суд констатує, що 20 серпня 2018 року на поштову адресу суду від Позивача надійшло клопотання про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, з дорученням забезпечити її проведення господарському суду м. Києва.
В свою чергу, ухвалою суду від 20 серпня 2018 року (том 7; а.с. 112), з підстав, наведених в ній, клопотання Позивача про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції було задоволено, розгляд справи призначено на 05 вересня 2018 року на 16:30 год. та доручено забезпечити проведення відеоконференції господарському суду м. Києва.
20 серпня 2018 року від Позивача на адресу суду надійшли пояснення на апеляційну скаргу (том 7; а.с. 113-116), в яких Позивач зазначив, що Верховний Суд у постанові від 04 травня 2018 року в справі №906/654/17 )за позовом Відповідача до Позивача про розірвання договору іпотеки) вказав, що суди попередніх інстанцій правильно встановили та виходили з того, що укладеним між сторонами договором іпотеки від 21 квітня 2009 року та договорами про внесення змін до договору іпотеки, Відповідач погодився відповідати за зобов'язаннями боржника, як за кредитним договором так і за додатковими угодами до нього, в тому числі й у разі збільшення розміру основного зобов'язання до його повного виконання позичальником.
Також в вищевказаній постанові Верховний Суд вказав і те, що апеляційним судом правильно зазначено було і те, що незалежно від того наскільки збільшилась чи зменшилась сума основного зобов'язання позичальника, іпотекодавець відповідає за виконання основного зобов'язання, виключно в межах майна, переданого за договором іпотеки за №2715ЦИК/0409 від 21 квітня 2009 року. Однак, як вказує Позивач, дані преюдиціальні факти не було враховано під час розгляду справи №906/46/17 судом першої інстанції.
При цьому, на переконання Позивача, оскільки Вищий господарський суд України в постанові від 06 листопада 2017 року не зробив остаточних висновків у справі, а лише вказав, на необхідність дослідження деяких обставин, суд першої повинен був рахувати встановлені Верховним Судом у справі №906/654/17 обставини щодо договору поруки, а також застосувати до даних правовідносин положення Закону України "Про іпотеку" та врахувати, що Відповідач погодився відповідати за зобов'язання ОСОБА_5 особи 3, в тому числі й у разі збільшення розміру основного зобов'язання до його повного виконання ОСОБА_5 особою 3.
На виконання вимог суду, викладених в ухвалі від 07 серпня 2018 року Відповідач надіслав на адресу суду відзив на апеляційну скаргу (том 7; а.с. 129-137), в якому Відповідач зокрема вказав, що Позивач, описуючи обставини справи, упускає ту важливу обставину, що Відповідач, як сторона договору іпотеки, виступає у ньому майновим поручителем. Крім того, Відповідач в даному відзиві звертає увагу апеляційного суду і на той факт, що Відповідач не є стороною кредитного договору, а тому про внесення змін до його умов Відповідачу відомо не було. Як вказує Відповідач, а ні Позивач, а ні боржник про такі зміни умов кредитного договору Відповідача не повідомляли. у зв'язку з чим, Відповідач не був обізнаний про будь-які зміни основного зобов'язання після укладення договору про внесення змін від 18 червня 2010 року.
Крім того, на переконання Відповідача, збільшуючи обсяг основного зобов'язання та значно подовжуючи його строки, не повідомляючи про такі дії Відповідача, Позивач, як вважає Відповідач, не довів суду жодним доказом, що Відповідач ухилявся від виконання своїх обов'язків за договором і того, що Позивач звертався, в передбаченому законом порядку, про усунення порушень виконання договору іпотеки.
Суд констатує, що 30 серпня 2018 року на поштову адресу суду від ОСОБА_5 особи 1 надійшли пояснення на апеляційну скаргу (том 74 а.с. 159-162), в яких Третя особа 1, зокрема, зазначила, що строк, в межах якого Позивач може звернутися з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, встановлюється загальним положенням про позовну давність. Аналогічний висновок, як зазначає Третя особа 1, міститься в постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року №6-31цс16.
Водночас, Третя особа в даних поясненнях також відмітила, що під час перегляду судом касаційної інстанції судових рішень по справі №906/654/17 за позовом Відповідача до Позивача про розірвання договору іпотеки за №2715ЦИК/0409 від 21 квітня 2009 року, не було встановлено правових підстав для розірвання даного договору та не було встановлено порушень судами попередніх інстанцій приписів частини 2 статті 651 ЦК України та статті 19 Закону України "Про іпотеку". З огляду на вказане вище, на переконання ОСОБА_5 особи 1, рішення суду першої інстанції не відповідає нормам чинного законодавства, а позовні вимоги Позивача є обгрунтованими та такими, що підлягають до задоволення.
В судовому засіданні від 05 вересня 2018 року в режимі відеоконференції представник Позивача підтримав доводи, наведені в апеляційній скарзі, та з підстав, наведених в ній, просить суд її задоволити, рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове, яким задоволити позовні вимоги.
В судовому засіданні від 05 вересня 2018 року в режимі відеоконференції представник Відповідача заперечив щодо доводів, висвітлених в апеляційній скарзі, з підстав, наведених у відзиві, вважає її безпідставною та необгрунтованою, а тому просить відмовити в її задоволенні, а рішення суду першої інстанції просить залишити без змін.
В судовому засіданні від 05 вересня 2018 року в режимі відеоконференції представники ОСОБА_5 особи 1 та ОСОБА_5 особи 2 підтримали доводи, викладені в апеляційній скарзі Позивача, вважають її підставною та обгрунтованою, просять її задоволити, а рішення суду першої інстанції просять скасувати та прийняти нове, яким задоволити позовні вимоги в повному обсязі.
В судове засідання від 05 вересня 2018 року представник ОСОБА_5 особи 3 не прибув, про дату, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлений у встановленому законом порядку.
Разом з тим, частиною 1 статті 202 ГПК України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Водночас, ухвалою суду від 20 серпня 2018 року, сторони повідомлялися про дату, час та місце розгляду справи (в розумінні частини 2 статті 120 ГПК України) та не викликалися (в розумінні частини 1 статті 120 ГПК України). З огляду на що, колегія апеляційного господарського суду вбачає за можливим розглядати дану апеляційну скаргу без участі уповноваженого представника ОСОБА_5 особи 3, за наявними в матеріалах справи доказами.
Заслухавши представників Позивача, Відповідача, ОСОБА_5 особи 1 та ОСОБА_5 особи 2, дослідивши докази, наявні в матеріалах справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги, відзиву та пояснень стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, колегія суддів Рівненського апеляційного господарського суду прийшла до висновку, що в її задоволенні слід відмовити, а оскаржуване рішення залишити без змін. При цьому колегія виходила з наступного.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 11 лютого 2009 року між ОСОБА_5 особою 3, яка є правонаступником відкритого акціонерного товариства "Суднобудівний завод "Залів" та Позивачем, який є правонаступником Відкритого акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит", було укладено договір про мультивалютну кредитну лінію №1286м-09 (надалі - Кредитний договір; том 1, а.с.26-34).
В силу дії пункту 1.1.1 Кредитного договору: надання кредитних коштів здійснювалося окремими частинами (траншами) на умовах, визначених Кредитним договором, в рамках відновлюваної мультивалютної кредитної лінії з лімітом максимальної заборгованості 300 000 000 грн, і з врахуванням його зменшення, згідно графіку зниження ліміту (додаток №1 до Кредитного договору), з оплатою за користування кредитними коштами процентів згідно пункту 3.1 Кредитного договору.
Додатковою угодою від 03 червня 2014 року до Кредитного договору сторони визначили розмір, порядок та строки сплати процентів за користування кредитними коштами, окремо за кожним траншем (том 1; а.с.151-156).
Відповідно до пункту 1 додаткової угоди від 06 лютого 2015 року, сторонами погоджено змінити пункт 1.1.1 Кредитного договору та викладено його в наступній редакції: надання кредитних коштів здійснювалося окремими частинами (далі по тексту траншами) на умовах, визначених цим договором в межах відновлюваної мультивалютної кредитної лінії з лімітом максимальної заборгованості у сумі 346 000 000 грн (ліміт кредитної лінії), з врахуванням графіку зниження ліміту кредитної лінії (додаток №5 до цього договору), із сплатою за користування кредитними коштами, відповідно до розділу 3 цього договору (том 1; а.с.173-174).
Згідно пункту 3.4 Кредитного договору (в останній редакції, встановленій додатковою угодою від 06 лютого 2015 року), нарахування і сплата процентів за користування кредитними коштами здійснюється щомісячно; Третя особа 3 сплачує проценти в строк з 26 числа кожного місяця та не пізніше за останній робочий день кожного місяця; у зазначений строк сплачуються проценти, нараховані за користування кредитними коштами з 26 числа попереднього місяця до 25 числа поточного місяця (включно).
Крім того, Третя особа 3 сплачує проценти за користування кредитними коштами, нарахованими по 31 січня 2015 року включно, в строк до 08 квітня 2016 року включно.
Третя особа 3 сплачує проценти за останній звітний період (тобто звітний період, в якому наступає термін повернення кредиту) не пізніше за термін повернення кредиту, що вказаний в пункті 2.5 Кредитного договору.
Як вбачається зі змісту Кредитного договору, останній транш Третя особа 3 (місцерозташування котрої - на території Автономної Республіки Крим) отримала від Позивача у 2015 року.
Згідно пункту 2.5 Кредитного договору, Третя особа 3 зобов'язалася повернути всі отримані кредитні кошти у валютах заборгованості, по кожному траншу до 08 квітня 2016 року, згідно з графіком зниження ліміту кредитної лінії, шляхом переказу грошових коштів на відповідні позичкові рахунки.
В забезпечення виконання умов Кредитного договору №1286м-09, 21 листопада 2009 року між Позивачем та Відповідачем (який є правонаступником відкритого акціонерного товариства "Бердичівський машинобудівний завод "Прогрес") був укладений договір іпотеки єдиного майнового комплексу №2715ЦИК/0409, посвідчений приватним нотаріусом Бердичівського міського нотаріального округу Житомирської області ОСОБА_6, зареєстрований в реєстрі за №462, із змінами та доповненнями (надалі - Договір іпотеки; том 1, а.с.176-183).
Відповідно до пункту 1 Договору іпотеки, Відповідач передав в заставу Позивачу майно: єдиний майновий комплекс підприємства - іпотекодавця, який складається з усіх видів майна, призначених для його діяльності, включаючи будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги та інші права, які належать Відповідачу; зазначений склад Єдиного майнового комплексу, який передається в заставу, є вичерпним; нерухоме майно Єдиного майнового комплексу складається з будівель та споруд, визначених в пункті 1 Договору іпотеки.
Устаткування, інвентар, інше майно та права Єдиного майнового комплексу Відповідача, зазначені у переліку, згідно додатку №1 до Договору іпотеки.
Нерухоме майно єдиного майнового комплексу знаходиться на:
- земельній ділянці, загальною площею 31,44 га, яка передана в користування Відповідача, згідно Державного акту на право постійного користування землею серії ЖТ-26 №000020, виданого на підставі рішення виконкому Бердичівської районної ОСОБА_3 народних депутатів від 22 червня 1995 року, та зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею №22;
- земельній ділянці, загальною площею 34,9324 га, яка розташована на території Великонизгірецької сільської ради, та належить Відповідачу згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 02 грудня 2004 року, із змінами до договору, посвідченого приватним нотаріусом Бердичівського районного округу ОСОБА_7, за реєстраційним номером 1375, з угодою про внесення змін від 26 квітня 2005 року до договору купівлі-продажу від 02 грудня 2004 року.
Суд констатує, що пунктом 2 Договору іпотеки (в редакції додаткової угоди від 02 лютого 2010 року) визначено, що: предмет іпотеки передається в іпотеку, як забезпечення повернення кредиту, наданого ОСОБА_5 особі 3 за кредитним договором №1286м-09 від 11 лютого 2009 року та додаткових угод до нього на суму 331 064 115 грн, строком до 10 квітня 2013 року включно, а також процентів за користування кредитом, виходячи з пункту 3.1 основного зобов'язання, а також комісійної винагороди, неустойки за кредитним договором або за основним зобов'язанням, враховуючи відшкодування збитків, завданих прострочкою платежів за вищезазначеним договором, відшкодування витрат по зверненню стягнення на предмет іпотеки, в повному обсязі (в тому числі витрати за виконавчим написом), визначеному на момент фактичного задоволення вимог. Проценти за користування кредитом сплачуються позичальником згідно з пунктом 3.4 основного зобов'язання (том 2; а.с.119-120).
Відповідно до пункту 3 Договору іпотеки (в редакції додаткової угоди від 02 лютого 2010 року), узгоджена сторонами ринкова вартість предмету іпотеки, враховуючи оцінку, викладену у звіті про експертну оцінку, видану ТОВ "Кредитне Брокерське Агентство" 22 січня 2010 року, становить 359 948 000 грн.
Як передбачено пунктом 4 Договору іпотеки, нерухоме майно, яке входить до складу Єдиного майнового комплексу, належить Відповідачу на праві власності на підставі:
- свідоцтва про право власності на частину цілісного майнового комплексу від 26 грудня 2002 року, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Бердичівської міської ради №816 від 24 грудня 2002 року, та зареєстрованого Бердичівським бюро технічної інвентаризації 27 грудня 2002 року, про що зроблено запис № 49 у реєстрову книгу № 66;
- свідоцтва про право власності на частину цілісного майнового комплексу від 26 грудня 2002 року, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Бердичівської міської ради №816 від 24 грудня 2002 року, та зареєстрованого Бердичівським бюро технічної інвентаризації 27 грудня 2002 року, про що зроблено запис № 50 у реєстрову книгу № 66.
Як встановлено судом, Позивач свої зобов'язання за кредитним договором виконав в повному обсязі, надавши ОСОБА_5 особі 3 кошти, в розмірі та на умовах, передбачених Кредитним договором, про що свідчать меморіальні ордери, які містяться в матеріалах справи (том 3; а.с.140-157).
Разом з тим, суд констатує, що Третя особа 3 свої зобов'язання за Кредитним договором (в частині повернення суми кредиту та сплати відсотків за користування кредитними коштами) належним чином не виконала.
Як слідує з матеріалів справи (з урахуванням заяви про зміну позовних вимог №3243000/3973 від 07 травня 2018 року), заборгованість ОСОБА_5 особи 3 станом на 04 жовтня 2016 року за Кредитним договором складає 551 732 529 грн 26 коп..
Згідно з пунктом 8.4.3 Договору іпотеки: Позивач має право звернути стягнення на предмет іпотеки, відповідно до чинного законодавства України у разі, коли в момент настання терміну виконання Відповідачем зобов'язань, забезпечених іпотекою за Договором іпотеки, вони не будуть виконані чи будуть виконані неналежним чином.
Відповідно до пункту 8.4.7 Договору іпотеки: у разі виникнення права звернення стягнення на предмет іпотеки, Позивач має право реалізувати його відповідно до Договору іпотеки.
21 листопада 2016 року Позивачем було надіслано Відповідачу вимогу за №3243110/12202 (том 2; а.с.230-239) про негайне виконання (у 30-ти денний термін) порушеного зобов'язання за Кредитним договором, шляхом повернення в повному обсязі виданих кредитних коштів, сплати відсотків за увесь період користування кредитом та пені у загальному розмірі 551 732 529 грн 26 коп.. Також в даній вимозі, Позивач повідомив Відповідача, що у разі невиконання зазначених вимог, Позивачем буде ініційовано звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку статей 33-37 Закону України "Про іпотеку", шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.
В свою чергу, Відповідач відповіді на пред'явлену вимогу Позивача не надав, заборгованість ОСОБА_5 особи 3 за Кредитним договором не сплатив.
Пунктом 10 Договору іпотеки передбачено, що: звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на розсуд іпотекодержателя: або за рішенням суду, або за виконавчим написом нотаріуса, або іпотекодержателем самостійно на умовах договору іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки (в тому числі при самостійному продажу іпотекодержателем та при передачі предмету іпотеки іпотекодержателю у власність та ін.) здійснюється за ліквідаційною вартістю предмету іпотеки.
Відповідно до пункту 11 Договору іпотеки, за вибором Позивача застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог Позивача: за рішенням суду (пункт 11.1 Договору іпотеки); у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, чинений нотаріусом виконавчий напис може бути оскаржено Відповідачем, виключно в судовому порядку (пункт 11.2 Договору іпотеки); згідно із застереженням про задоволення вимог Позивача, що міститься в пунктах 11.3.1 та 11.3.2 договору, а саме (пункт 11.3 Договору іпотеки) задоволення вимог здійснюється шляхом передачі Позивачу права власності на предмет іпотеки, в рахунок виконання основного зобов'язання, у порядку встановленому статтею 37 Закону України "Про іпотеку" (пункт 11.3.1 Договору іпотеки); продаж Позивачем від свого імені предмету іпотеки будь-якій особі, на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України “Про іпотеку” (пункт 11.3.2 Договору іпотеки).
Пунктом 14 Договору іпотеки сторони погодили, що в разі зміни будь-якого строку виконання основного зобов'язання, право іпотеки не припиняється. При цьому, якщо збільшується розмір основного зобов'язання, право іпотеки розповсюджується також і на такі зобов'язання.
Договір іпотеки набуває чинності з моменту його нотаріального посвідчення і діє до повного виконання позичальником своїх зобов'язань за основним зобов'язанням (пункт 17 Договору іпотеки).
Як вбачається зі змісту позовної заяви, в обгрунтування позовної заяви, Позивач, посилаючись на положення статті 39 Закону України "Про іпотеку", просить в рахунок часткового (в розмірі продажу предмета іпотеки) погашення заборгованості, яка виникла за Кредитним договором (із змінами та доповненнями, укладеними між Позивачем та ОСОБА_5 особою 2), звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме: єдиний майновий комплекс Відповідача, який складається з усіх видів майна, призначених для його діяльності, включаючи будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги та інші права, які належать іпотекодавцю, шляхом його продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження за початковою ціною предмета іпотеки згідно пункту 3 Договору іпотеки, із початковою ціною предмета іпотеки для його подальшої реалізації в розмірі 359 948 000 гривень.
Рівненський апеляційний господарський суд констатує, що в силу дії статті 11 ЦК України: цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до частини 1 статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно частини 1 статті 16 ЦК України: кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
За змістом абзацу 3 статті 1 Закону України "Про іпотеку": іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
За приписами частин 1 та 3 статті 33 Закону України "Про іпотеку": у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульований статтею 39 Закону України "Про іпотеку" якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема, спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.
В підпункті 11.1 Договору іпотеки передбачено, серед іншого право Позивача звернути стягнення на предмет іпотеки, на підставі рішення суду.
Відповідно до частини 1 статті 41 Закону України "Про іпотеку": реалізація предмета іпотеки на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України "Про виконавче провадження", з дотриманням вимог цього Закону.
Суд констатує, що Відповідач звертався до суду з позовом до Позивача про розірвання Договору іпотеки, в задоволенні якого рішенням господарського суду Житомирської області від 19 вересня 2017 року в справі №906/654/17 (залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 05 грудня 2017 року та постановою Верховного Суду від 04 травня 2018 року) було відмовлено.
Водночас, судом враховується, що скасовуючи рішення господарського суду Житомирської області від 25 травня 2017 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 13 липня 2017 року в даній справі, якими було відмовлено у задоволенні позову та направляючи справу на новий розгляд, Вищий господарський суду України у постанові від 06 листопада 2017 року надав вказівки наступного змісту:
- надати належну правову оцінку умовам договору, в якому відсутня умова про строк дії договору та у зв'язку з цим, дослідити питання його чинності після зміни обсягу основного зобов'язання ОСОБА_5 особи 3 за Кредитним договором, зважаючи на невизначеність конкретного строку дії Договору іпотеки;
- дослідити статус Відповідача як майнового поручителя, за змістом абзацу 8 статті 1 Закону України "Про іпотеку";
- дослідити обставини дотримання Позивачем встановленого законом 6-місячного терміну пред'явлення вимоги до Відповідача, з огляду на настання строку погашення кредиту ще 08 квітня 2016 року, тоді як Позивач лише 21 листопада 2016 року надіслав до Відповідача вимогу за №3-243110/12202 про негайне (у 30-ти денний термін) виконання порушеного зобов'язання за Кредитним договором.
Суд констатує, що пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Частинами 1, 2 статті 509 ЦК України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно з частиною 1 статті 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Частина 1 статті 575 ЦК України визначає, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Відповідно до частин 1, 2 статті 577 ЦК України якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, установлених законом.
Частина 1 статті 583 ЦК України передбачає, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом.
Згідно з статтею 1 Закону України "Про іпотеку": іпотекодавець - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання власного зобов'язання або зобов'язання іншої особи перед іпотекодержателем. Іпотекодавцем може бути боржник або майновий поручитель.
За змістом статті 1 Закону України "Про іпотеку", майновий поручитель - особа, яка передає в іпотеку нерухоме майно для забезпечення виконання зобов'язання іншої особи-боржника.
Як встановлено судом, Відповідач не є стороною Кредитного договору, адже останній укладений між Позивачем та ОСОБА_5 особою 3.
Уклавши Договір іпотеки, Відповідач набув статусу лише майнового поручителя ОСОБА_5 особи 3 за Кредитним договором.
Саме такий статус Відповідача - майновий поручитель, Позивач та Третя особа визначили і в Договорі іпотеки та укладених до нього договорах про внесення змін від 02 лютого 2010 року та від 18 червня 2010 року.
Відповідно до абзацу 2 частини 1 статті 17 та пункту 2 частини 1 статті 18 Закону України "Про іпотеку": іпотека припиняється, зокрема, у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; іпотечний договір повинен містити істотні умови зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання.
Згідно частини 2 статті 19 Закону України "Про іпотеку": будь-яке збільшення основного зобов'язання або процентів за основним зобов'язанням, крім випадків, коли таке збільшення прямо передбачене іпотечним договором, може бути здійснене після державної реєстрації відповідних відомостей про зміну умов обтяження нерухомого майна іпотекою.
З матеріалів справи вбачається, що до Кредитного договору між Позивачем та ОСОБА_5 особи 3 було укладено близько 70-ти додаткових угод різного змісту.
Додатковою угодою від 06 лютого 2015 року до Кредитного договору ліміт максимальної заборгованості ОСОБА_5 особи 3 (ліміт кредитної лінії) підвищено з первісної суми у 300 000 000 грн до 346 000 000 грн, а згідно пункту 2.5 Кредитного договору (в редакції додаткової угоди від 11 квітня 2014року) кінцевим строком повернення отриманих кредитних коштів визначено 08 квітня 2016 року.
Також судом враховується, що хоча умовами договору від 02 лютого 2010 року про внесення змін до Договору іпотеки, сторони погодили обов'язок Відповідача невідкладно укласти з Позивачем відповідні договори про внесення змін до цього договору у випадку зміни сторонами умов основного зобов'язання, однак такі договори (крім двох зазначених вище) сторонами до договору іпотеки не укладались. Докази протилежного матеріалах справи відсутні.
Відтак, досліджуючи вищевказані обставини справи в розрізі чинного законодавства, та з огляду на вищеописані вказівки Вищого господарського суду України, Рівненський апеляційний господарський суд приходить до висновку, що 6-місячний строк пред'явлення вимоги Позивачем до Відповідача не порушено, а відтак суд відхиляє доводи Відповідача в цій частині та доводи оспорюваного судового рішення щодо цього.
При цьому, суд наголошує на тому, що згідно правової позиції, висвітленої Верховним Судом в постанові від 02 липня 2018 року, в справі №206/3076/17: підстави припинення права застави визначені статтею 593 ЦК України, а щодо іпотеки, як її окремого виду, також і статтею 17 Закону України «Про іпотеку», серед яких не передбачено такої підстави як зміна зобов'язання, що призводило б до збільшення обсягу відповідальності іпотекодавця.
Водночас, Верховний Суд також вказав, що в постанові Верховного Суду України від 16 жовтня 2012 року у справі № 3-43гс12 зроблено висновок, що оскільки підстави припинення іпотеки, як окремого виду забезпечення виконання зобов'язання, безпосередньо врегульовані окремими нормами цивільного закону, суд не може вдаватися до аналогії закону і застосовувати норми, які регулюють підстави припинення інших видів забезпечення виконання зобов'язання незалежно від ступеня їх подібності в суті відносин чи найменуванні сторін. Крім того, сприйняття положення частини першої статті 583 ЦК України про те, що заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель), як підстави для застосування статті 559 ЦК України, суперечить змісту статті 8 ЦК України щодо аналогії закону. Правові статуси поручителя і майнового поручителя врегульовані окремо, з суттєвими видовими відмінностями, достатніми для їх розрізнення і для вирішення спорів з їх участю шляхом безпосереднього застосування відповідних норм цивільного закону.
Разом з тим, у вищевказаній постанові, Верховний Суд вказав, що Європейський суд з прав людини зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
В силу дії частини 1 статті 11 ГПК України: суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Згідно частини 3 статті 11 ГПК України, суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Дане, на переконання суду, спростовує доводи Відповідача щодо безпідставності позову, внаслідок порушення 6-місячного терміну пред'явлення вимоги.
В той же час, суд наголошує, що на момент винесення оспорюваного рішення, не існувало даної правової позиції, а тому приймаючи своє рішення, місцевий господарський суд, не міг її врахувати.
Апеляційний господарський суд при цьому, не бере до уваги твердження Відповідача, що суду не слід враховувати дану правову позицію, з огляду на її не існування на момент винесення оспорюваного рішення, і має керуватися виключно вказівками Вищого господарського суду України. При цьому, колегія суду враховує, що нинішній перегляд вчиняється за новим ГПК України, і суд апріорі має керуватися правововими позиціями Верховного Суду, а відтак і переглядати рішення з їх врахуванням навіть тоді, коли такої правової позиції не існувало на момент винесення оспорюваного рішення, проте воно існує на момент апеляційного перегляду.
Відтак, підсумовуючи все вищевказане, Позивачем доведено видачу ОСОБА_5 особі 3 коштів за Кредитним договором, доведено факт не повернення кредиту, доведено факт пред'явлення претензії, доведено чинність договору поруки, що в сукупності вказує на підставність даного позову (вказує на те, що є законні підстави, при розгляді позову суті для його задоволення).
Водночас, апеляційний суд констатує, що в справі подано заяву про застосування строку позовної давності, з огляду на що суд (прийшовши до висновку про наявність підстав для задоволення позову, переходить до дослідження факту, чи є підстави для застосування строку позовної давності і його наслідків.
Зокрема, Відповідач вказує на те, що Позивачем погоджено в Договорі іпотеки лише одну пропозицію строку виконання основного зобов'язання (відповідно до пункту 14 Договору іпотеки), а саме до 10 квітня 2013 року.
Суд констатує, що обгрунтовуючи апеляційну скаргу, Позивач посилається на обставини, встановлені в рішенні господарського суду Житомирської області від 19 вересня 2017 року в справі №906/654/17 (залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 05 грудня 2017 року та постановою Верховного Суду від 04 травня 2018 року) про відмову в задоволенні позову Відповідача до Позивача про розірвання Договору іпотеки, а також Позивач посилається на норми статті 17 Закону України "Про іпотеку", з аналізу яких (на переконання Позивача) вбачається, що такої підстави для припинення іпотеки, як сплив позовної давності до основної чи додаткової вимог кредитора за основним зобов'язанням не передбачено.
Апеляційний господарський суд відхиляє дані доводи Позивача, з огляду на наступне.
Як вбачається з судового рішення в справі №906/654/17, суд відмовляючи в задоволенні позову Відповідача, виходив з того, що статтею 17 Закону України "Про іпотеку" визначені підстави, за наявності яких припиняється іпотека, а саме: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється; з інших підстав, передбачених цим Законом.
Разом з тим, суд в справі №906/654/17 також вказав, що частиною 2 статті 651 ЦК України визначено, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Правова можливість задоволення на підставі вказаної норми позовної вимоги про розірвання договору пов'язується не тільки з істотним порушенням другою стороною умов договору, а й з наявністю шкоди, завданої цим порушенням другою стороною договору.
Досліджуючи обставини справи в контексті наявності умов для розірвання Договору іпотеки, судом в справі №906/654/17 приймалося до уваги те, що пунктом 2 Договору іпотеки визначено, що у випадку зміни сторонами умов основного зобов'язання іпотекодавець зобов'язується невідкладно укласти з іпотекодержателем відповідний договір про внесення змін до цього договору. З огляду на вказане, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що пунктом 2 Договору іпотеки саме на Відповідача, як іпотекодавця було покладено обов'язок укладати з Позивачем, як іпотекодержателем договори про внесення змін до договору іпотеки у випадку зміни сторонами умов основного зобов'язання (кредитного договору).
По суті, в даній справі (№906/654/17) суд констатував, що Позивачем не доведено суду наявності одночасно чотирьох умов, які відповідно до вимог частини 2 статті 652 ЦК України, можуть бути підставою для розірвання Договору іпотеки.
В даній же ж справі №906/46/18 судом апеляційної інстанції досліджується закінчення строку дії Договору іпотеки, а не припинення зобов'язання, що було предметом дослідження в справі №906/654/17.
Крім того, при розгляді справи №906/654/17, з аналізу приписів статей 14 та 17 Кредитного договору не вбачається, що було досліджено питання щодо закінчення строку дії Кредитного договору, а досліджувалося питання припинення основного зобов'язання та питання наявності підстав саме для розірвання Договору іпотеки.
Водночас, в справі №906/654/17 судом не прийнято до уваги доводи Відповідача щодо спливу строку позовної давності, з огляду на те, що сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки сам по собі не припиняє основного зобов'язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення іпотеки за абзацом другим частини першої статті 17 Закону України "Про іпотеку". З урахуванням чого, в справі №906/654/17 суд прийшов до висновку про відсутність підстав для розірвання Договору іпотеки.
При вирішенні спору в справі №906/46/18, Рівненський апеляційний господарський суд не досліджує питання припинення іпотеки (за позовом про припинення іпотеки), як у справі №906/654/17 не вирішує питання щодо розривання Договору іпотеки, а досліджує питання застосування строку позовної давності.
Відтак, в справі №906/654/17 не наведено обставин, котрі б в силу дії частини 4 статті 75 ГПК України, могли б бути використані (як встановлені) в даній справі, при вирішенні питання щодо застосування строку позовної давності за заявою Відповідача (том 4; а.с. 52-54).
Як вже вказано вище в даній судовій постанові, в поданій заяві Відповідач зазначив, що до укладеного між сторонами Договору іпотеки було внесено зміни, згідно яких строк виконання основного зобов'язання (забезпеченого іпотекою згідно Договору іпотеки) визначено до 10 квітня 2013 року. В подальшому, як вказав Відповідач, зміни до Договору іпотеки не вносились і Відповідача не було повідомлено про внесення змін до Договору іпотеки. Таким чином, на переконання Відповідача, перебіг строку позовної давності за основним зобов'язанням, забезпеченим Договором іпотеки та договором про внесення змін до Договору іпотеки від 02 лютого 2010 року почався 11 квітня 2013 року.
Суд констатує, що Позивачем не доведено факту повідомлення ним про інші зміни щодо строку виконання зобов'язання та не доведено факту надання Відповідачу на підписання додаткових угод до Договору іпотеки, котрими б погоджувалися зміни будь-якого іншого (крім описаного вище) строку виконання основного зобов'язання (що б призвело до застосування пункту 14 Договору іпотеки).
Відповідно до приписів статті 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").
Встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування норм матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
Відповідно до статті 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно частини 1 статті 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
В силу дії частини 5 статті 261 ЦК України: за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Отже, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини 3 та 4 статті 267 ЦК України).
Таким чином, на переконання колегії апеляційного суду, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу, необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.
Як встановлено вище в даній судовій постанові, строк забезпеченого іпотекою основного зобов'язання скінчився 10 квітня 2013 року, відтак, відповідно до приписів норм статті 267 ЦК України, 11 квітня 2016 року сплив строк позовної давності (з урахуванням вихідних днів).
Відповідно до позовної заяви, Позивач звернувся з позовом до суду 05 січня 2017 року (про що свідчить штамп вхідної кореспонденції діловодної служби (канцелярії) господарського суду Житомирської області; вх. №51/17), тобто з пропуском трирічного терміну.
З огляду на вказане вище, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про задоволення вищевказаної заяви Відповідача про застосування наслідків закінчення строків позовної давності та відмовляє в задоволенні позовних вимог Позивача, у зв'язку з пропуском строку на звернення з відповідною позовною заявою до суду.
При цьому, Рівненський апеляційний господарський суд відмовляє в задоволенні апеляційної скарги Позивача та залишає без змін оскаржуване рішення господарського суду Житомирської області від 05 липня 2018 року.
З огляду на те, що приймаючи своє рішення суд першої інстанції дійшов до хибних висновків внаслідок того, що на момент винесення оспорюваного рішення не існувало позиції Верховного Суду щодо різниці між правовим статусом поручителя і майнового поручителя, та з огляду на відмову апеляційним судом в задоволенні позову з інших підстав, дане не призвело до прийняття неправильного рішення.
Судові витрати за розгляд апеляційної скарги, в силу дії статті 129 ГПК України, суд залишає за Позивачем.
Керуючись статтями 129, 269-280, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. Апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства "Банк "Фінанси та Кредит" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ "Банк "Фінанси та Кредит" на рішення господарського суду Житомирської області від 05 липня 2018 року в справі № 906/46/17 - залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду Житомирської області від 05 липня 2018 року в справі № 906/46/17 - залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
4. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення.
5. Справу № 906/46/17 повернути до господарського суду Житомирської області.
Повний текст постанови виготовлено 10 вересня 2018 року.
Головуючий суддя Василишин А.Р.
Суддя Огороднік К.М.
Суддя Розізнана І.В.