Справа № 819/1087/18
29 серпня 2018 рокум.Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Осташа А. В. за участю секретаря судового засідання Гавіловської Х.М., позивача - ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Кременецької міської ради про визнання протиправним рішення та зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач 1) та ОСОБА_2 (далі - позивач 2) звернулися до Тернопільського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Кременецької міської ради Кременецького району Тернопільської області (далі - відповідач) в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення тридцять третьої сесії сьомого скликання Кременецької міської ради №1891 від 22 грудня 2017 року про відмову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0.1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1;
- зобов'язати Кременецьку міську раду на черговій сесії повторно розглянути заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та прийняти рішення про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0.1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 належить 11/20 частин житлового будинку, що знаходиться по АДРЕСА_1 та 9/20 частин цього ж будинку належить на праві приватної власності ОСОБА_2.
Позивачі зазначають, що вони неодноразово звертались до Кременецької міської ради з письмовими заявами про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж згаданої земельної ділянки площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, проте рішення прийнято не було. Лише, 22.12.2017 за результатами розгляду зазначеної заяви, відповідач прийняв рішення №1891, яким відмовив позивачам в наданні дозволу на розроблення зазначеної технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі. Проте, позивачі не погоджуються із такою відмовою та вважають її протиправною, оскільки в оскарженому рішенні відповідач не вказав жодної підстави для такої відмови, чим не дотримав вимоги статті 118 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України).
Ухвалою суду від 20.06.2018 відкрито провадження у справі №819/1087/18 за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у даній справі на 16.08.2018.
Представник відповідача подав відзив на позовну заяву 14.08.2018 в якому просив відмовити у задоволенні позовних вимог, вважає, що рішення сесії міської ради №1891 від 22.12.2017 прийняте в межах повноважень та відповідає чинному законодавству, оскільки було враховано заяви жителівАДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 щодо захоплення проїзду гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_2 при приватизації ними земельної ділянки.
Ухвалою суду від 16.08.2018 закрито підготовче провадження у даній справі та призначено її до судового розгляду на 29.08.2018.
Позивач у судовому засіданні просила позов задовольнити.
Представник відповідача в судове засідання не прибув, у відзиві на позовну заяву міститься клопотання про розгляд справ без участі їхнього представника (аркуш справи 49).
Заслухавши у відкритому судовому засіданні пояснення позивача, дослідивши подані суду письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав та мотивів.
Суд встановив, що ОСОБА_2 є власником 9/20 частки будинку АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень (аркуш справи 23).
ОСОБА_1 є власником 11/20 частки будинку АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 26.12.1994 №6-4590, що підтверджується реєстраційним написом на документі про право особистої власності (аркуш справи 24).
Як випливає із матеріалів справи, позивачі неодноразово протягом 2015 та 2017 років зверталися із заявами до відповідача про надання їм дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 (аркуш справи 25-26).
На сесіях Кременецької міської ради в порядок денний неодноразово включалося питання про розгляд заяв позивачів щодо надання дозволу на виготовлення технічної документації на земельну ділянку площею 0,0177 для ведення особистого селянського господарства по АДРЕСА_1. Проте, рішення відповідачем з питань розгляду зазначених заяв не приймалося (аркуш справи 28-32).
Лише, 22.12.2017 відповідач прийняв рішення №1891, яким відмовив гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_2 у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1.
Не погоджуючись з вказаною відмовою відповідача, позивач за захистом своїх прав звернувся з позовом до суду.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд зазначає наступне.
Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст.25 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.
Згідно з п.34 ч.1 ст. 26 вищезгаданого Закону, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.
Статтею 12 ЗК України передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить вирішення земельних спорів та вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Згідно ч.7 ст.79-1 ЗК України передбачено, що винесення в натуру (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування.
Частиною 8 статті 79-1 ЗК України встановлено, що у разі встановлення (відновлення) меж земельних ділянок за їх фактичним використанням у зв'язку з неможливістю виявлення дійсних меж, формування нових земельних ділянок не здійснюється, а зміни до відомостей про межі земельних ділянок вносяться до Державного земельного кадастру.
Відповідно до ст. 107 ЗК України основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації. У разі неможливості виявлення дійсних меж їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, то кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки. У випадках, коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокрема з встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин.
Відповідно до статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами визначається статтею 118 Земельного кодексу України.
Відповідно до частини 1 ст.118 ЗК Кодексу громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.
Відповідно до пункту "г" частини першої статті 121 ЗК України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) в містах - не більше 0,10 гектара.
Згідно з частиною шостою статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності, зокрема для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки) подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри.
Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частина сьома статті 118 ЗК України).
У відповідності до вимог ч.14 ст.186 ЗК України передбачено, що технічна документація із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) погодженню не підлягає і затверджується: Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у разі якщо земельна ділянка перебуває у державній або комунальній власності.
Проте, із даного правила є виняток який визначений, в ч.1 ст.123 ЗК України та ч. 8 ст.55 Закону України "Про землеустрій"
Так, відповідно до ч. 1 ст.123 ЗК України надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою. Надання у користування земельної ділянки в інших випадках (випадок який є у позивачів) здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). У такому разі розроблення такої документації здійснюється на підставі дозволу, наданого Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування, відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, крім випадків, коли особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у користування, набуває право замовити розроблення такої документації без надання такого дозволу.
Аналогічна норма закріплена у ч.8 ст.55 Закону України "Про землеустрій".
Системний аналіз наведених норм Земельного кодексу України дає підстави суду прийти до висновку про те, що позивачі повинні були звертатися із заявою про надання дозволу на виготовлення технічної документації, а відповідач за результатами розгляду клопотання про надання дозволу на виготовлення технічної документації мав прийняти одне з таких рішень: дає дозвіл на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки або дає мотивовану відмову у наданні відповідного дозволу з підстав, які визначені частиною сьомою статті 118 ЗК України.
Як слідує з рішення тридцять третьої сесії Кременецької міської ради №1891 від 22.12.2017 "Про розгляд заяви гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_2 щодо надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки по АДРЕСА_1", що відповідач, відмовляючи позивачу в наданні дозволу на розроблення зазначеної технічної документації із землеустрою не зазначив жодної обґрунтованої підстави для такої відмови, а лише формально у відзиві на позовну заяву вказав про те, що дане рішення було прийняте з врахуванням заяви жителів АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 щодо захоплення проїзду гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_2 при приватизації ними земельної ділянки.
Проте, в матеріалах справи не міститься будь-яких відомостей (висновків) про невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку, чим відповідач не дотримав вимоги частини сьомої статті 118 ЗК України.
Крім того, суд зазначає, що як випливає із проекту рішення Кременецької міської ради від 08.08.2017 вирішено надати дозвіл гр. ОСОБА_1 гр. ОСОБА_2 на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 за рахунок забудованих земель в т.ч. під житловою забудовою одно та двоповерховою (з метою подальшої передачі у спільну сумісну власність) (аркуш справи 61-62).
Такий проект рішення свідчить про те, що при підготовці заяви позивачів до розгляду на сесії, відповідно до вимог закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та відповідного Регламенту Кременецької міської ради (який прийнятий на виконання вимог вищезазначеного закону), відповідний профільний відділ виконавчого комітету Кременецької міської ради - відділ земельних ресурсів та охорони навколишнього середовища, вивчив питання про надання позивачам дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0,1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, та відповідно погодив його.
Щодо покликання відповідача у відзиві на заяви жителів АДРЕСА_1 та АДРЕСА_2 щодо захоплення проїзду гр. ОСОБА_1 та гр. ОСОБА_2, суд вважає за необхідне зазначити, що вони є безпідставними, оскільки дане питання неодноразово було предметом дослідження як на сесіях ради (аркуш справи 27-36) так і на засіданнях відділу земельних ресурсів та охорони навколишнього середовища, і на жодному з них не було встановлено будь-яких порушень зі сторони позивачів. Крім того, відповідачем не надано жодних доказів, які би свідчили про належне фіксування відповідним уповноваженим органом у сфері контролю за дотриманням вимог земельного законодавства, порушень вимог Земельного законодавства зі сторони ОСОБА_1 чи ОСОБА_2
Таким чином, суд дійшов висновку про обґрунтованість аргументів позивача про протиправність оскаржуваного рішення, прийнятого за результатами розгляду заяви позивачів.
Частиною 3 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Відповідно до частини 4 цієї ж статті, у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Отже, повноваження суду щодо покладення на відповідача обов'язку прийняти конкретне рішення у першу чергу залежить від встановлення наявності у відповідача у межах спірних правовідносин повноважень діяти на власний розсуд (дискреційних повноважень).
Як вбачається з положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів Ради Європи 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Суд не може підміняти державний орган рішення якого оскаржується, приймати замість рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб'єкта владних повноважень, оскільки такі дії виходять за межі визначених йому повноважень законодавцем.
Згідно з пунктом 1.6 Методології проведення антикорупційної експертизи, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2010 №1380/5, дискреційні повноваження - сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
Відтак, дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Водночас, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Суд зазначає, що дискреційні повноваження відповідача, як суб'єкта владних повноважень, що на підставі статті 118 Земельного кодексу України здійснює від імені територіальної громади розпорядження належними їй землями, є обмеженими.
Так, на етапі, коли особа у порядку, визначеному статтею 118 Земельного кодексу України, звернулась до органу місцевого самоврядування із заявою, у якій просить надати дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі та додавши всі необхідні документи, єдиним можливим законним варіантом поведінки суб'єкта владних повноважень є прийняття рішення про надання дозволу на розроблення технічної документації, або ж, у разі наявності вичерпних підстав, встановлених цією ж статтею, прийняття рішення про відмову у наданні запитуваного дозволу.
Беручи до уваги, що для надання дозволу на виготовлення технічної документації позивачами виконано усі умови, визначені законом, а в оспорюваному рішенні підстави для не зазначено підстав для відмови у наданні такого дозволу, суд дійшов висновку, що вимоги позивачів про зобов'язання відповідача прийняти рішення про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0.1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 обґрунтованими та підлягають задоволенню.
При цьому, суд враховує, що відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом №475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об'єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
У постанові Верхового Суду України від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 у справі №804/14800/14 зазначено, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, викладені ним у рішенні "Олссон проти Швеції" від 24.03.1988, відповідно до яких запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг цих повноважень суб'єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування, рішення органу має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, а за наявністю правової можливості (якщо ідеться про прийняття органом одного з двох рішень надати чи ні певну можливість здійснювати певні дій) суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень (у тому числі колегіальний орган) прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов є обґрунтованим та підлягає задоволенню у повному обсязі.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав для їх задоволення шляхом визнання протиправним та скасування рішення тридцять третьої сесії сьомого скликання Кременецької міської ради №1891 від 22 грудня 2017 року та зобов'язання Кременецьку міську раду на черговій сесії повторно розглянути заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та прийняти рішення про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0.1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1, з урахування правової оцінки даного питання викладеної у мотивувальній частині рішення суду.
Щодо застосування судового контролю за виконанням судового рішення, суд вважає, що з метою ефективного захисту прав та інтересів позивача у даній справі, зважаючи на наявність позовних вимог про зобов'язання вчинити дії, що вимагатиме вчинення відповідачами певних дій на виконання судового рішення поза межами судового розгляду даної справи, то необхідно вжити Тернопільським окружним адміністративним судом заходів судового контролю за виконанням судового рішення у цій адміністративній справі.
При цьому слід зауважити, що встановлення судового контролю за виконання судового рішення у цій справі спричинено саме поведінкою Кременецької міської ради як суб'єкта владних повноважень яка протягом більш ніж двох років затягує вирішення питання яке відповідно до чинного земельного законодавства має бути вирішено в місячний термін.
За змістом частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Частиною першою статті 139 КАС України визначено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Позов задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення тридцять третьої сесії сьомого скликання Кременецької міської ради №1891 від 22 грудня 2017 року про відмову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0.1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1.
3. Зобов'язати Кременецьку міську раду на черговій сесії повторно розглянути заяву ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та прийняти рішення про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 0.1000 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1, з урахування правової оцінки даного питання викладеної у мотивувальній частині рішення суду.
4. Встановити судовий контроль за виконанням даного рішення суду шляхом зобов'язання Кременецької міської ради подати протягом 1 місяця після набрання рішенням суду законної сили звіту про його виконання.
5. Стягнути з місцевого бюджету Кременецької міської ради в користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 704 грн 80 коп. сплачений згідно квитанції №0.0.1062886536.1 від 18.06.2018.
Реквізити сторін: позивачі - ОСОБА_1 - АДРЕСА_1, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1, ОСОБА_2 - АДРЕСА_1, р.н.о.к.п.п. НОМЕР_2; відповідач - Кременецька міська рада - 47003, Тернопільська область, м. Кременець, вул. Шевченка, 67, код ЄДРПОУ 04058338.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Львівського апеляційного адміністративного суду через Тернопільський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 04 вересня 2018 року.
Головуючий суддя Осташ А.В.
копія вірна
Суддя Осташ А.В.