Справа №295/2560/17
Категорія 4
2/295/506/18
15.08.2018 року м. Житомир
Богунський районний суд м. Житомира у складі:
Головуючого судді Чішман Л.М.
за участю секретаря СавіноїЛ.І.,ОСОБА_1, ОСОБА_2
позивача ОСОБА_3 його представника ОСОБА_4, представника відповідача ОСОБА_5 -ОСОБА_6, представника відповідача ОСОБА_7 - ОСОБА_8
розглянувши в відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Виконавчого комітету Житомирської міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_9 про визнання нечинним та скасування окремих частин рішення та свідоцтв про право власності ,-
Позивач звернувся до суду з позовом до виконавчого комітету Житомирської міської ради про визнання нечинним та скасування п. 12 додатку № 3 рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради від 01.09.2011 року № 536, свідоцтва про право власності від 05.09.2011 року ОСОБА_5 на павільон громадського харчування, загальною площею 28,5 кв. м. та свідоцтва про право власності від 12.03.2010 року на павільон громадського харчування, що розташований за адресою м.Житомир майдан Перемоги 13-а, яке видане ОСОБА_5 відповідно до інвентарної справи № 18950.
В обґрунтування своїх вимог з урахуванням додаткових пояснень від 12.07.2017 року зазначив, що пунктом 12 додатку № 1 рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради від 01 вересня 2011 року № 536, вирішено оформити право власності на об'єкт нерухомого майна, що належить фізичній особі ОСОБА_5 на павільйон громадського харчування загальною площею 28,5кв. м., що розташований за адресою: місто Житомир, майдан Перемоги, 13а. На підставі вказаного рішення, 05 вересня 2011 року ОСОБА_5 отримала свідоцтво про право власності на зазначене майно.
Посилаючись на норми ст. 375, ч.1.2 ст. 376 ЦК України на думку позивача рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради є нечинним, оскільки павільйон громадського харчування, є самочинним будівництвом, збудований на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети, а будівництво здійснено з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Зокрема, зазначив, що ділянка належить до охоронної зони пам"ятки національного значення Преображенського собору( охоронний № 1087), будівництво зазначеного нерухомого майна здійснено з порушенням існуючого генерального плану м. Житомира, затвердженого рішенням 16 сесії міської ради 23 скликання від 26 грудня 2001 року № 266 та діючого законодавства. Крім того, зазначив, що відповідно до архітектурно - планувального завдання на розміщення на майдані Перемоги, 13а зупинки громадського транспорту з кіоском по продажу газет, журналів і інших друкованих періодичних видань та тютюнових виробів №405/214а/06 від 18 грудня 2006 року, вказана споруда мала носити тимчасовий характер із полегшених модульних конструкцій, проте ОСОБА_5 відбудувала капітальну споруду.
Обґрунтовуючи підстави порушення прав саме позивача останній пояснив, що порушені його права на доступ до культурної та архітектурної спадщини з посиланням ст. 54 Конституції України та Закон України "Про охорону культурної спадщини", ст. ст. 53,54 Земельного кодексу України, Закон України "Про культуру", при цьому зазначив, що оскаржуваним рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради, який суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, суспільним інтересам в частині видачі правовстановлюючого документа на незаконне будівництво в межах історико - архітектурної зони міста порушено право власності на землю територіальної громади м.Житомира, членом якої він є. Внаслідок цього, порушені його права на доступ до культури, археологічної та архітектурної спадщини, доступ до культурних цінностей, культурної спадщини і культурних благ.
Відповідач ОСОБА_5 20.04.2017 року подала письмові заперечення проти позову, позовні вимоги не визнала, просила відмовити в їх задоволенні, зазначила, що викладені в позові обставини не відповідають дійсності, не підтверджуються належними доказами. Позивач не був власником майна - павільону громадського харчуквання площею 28,5 кв. м., не заявляв раніше право ні на це майно, ні на земельну ділянку. Позивачем не зазначено, яке саме його немайнове особисте або майнове право порушено. Відтак, вважає, що позивач неправильно застосовує до спірних правовідносин положення ст. 393 ЦК України. Позов вважає необгрунтованим, надуманим та таким, що не підлягає до задоволення.
В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали з підстав виклаених в позовні заяві та просили задовольнити.
Представник відповідача заперечував щодо задоволення позовних вимог, просив відмовити в його задоволенні. Крім того, зазначив, що докази надані позивачем є неналежними, оскільки отримані незаконним шляхом.
Вислухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.
Судом встановлено, що п. 12 додатку № 1 до рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради від 01 вересня 2011 року № 536 вирішено оформити право власності на об'єкт нерухомого майна, що належить фізичній особі ОСОБА_5 на павільйон громадського харчування загальною площею 28,5 кв. м., розташований за адресою: місто Житомир, майдан Перемоги, 13-а (а.с.9- 11).
На підставі вказаного рішення 05 вересня 2011 року ОСОБА_5 отримала свідоцтво про право власності на вказане майно (а.с.11).
Із відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на будівлю, розташовану за адресою: м. Житомир, Перемоги майдан, 13а з 28 листопада 2017 року належить ОСОБА_9 (а.с. 92-100 т.2).
Позивач вказує на порушення при будівництві ст. 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» та п. 1.3. ДБН В.2.3-5-2001 відповідно до яких «Вулиці та дороги населенних пунктів» щодо червоних ліній, відповідно до яких розміщення і будівництво наземних об'єктів житлово-цивільного, промислового призначення та інших капітальних споруд, крім об'єктів транспорту та інженерних мереж, в межах червоних ліній вулиць і доріг забороняється. Будівництво павільйону громадського харчування, загальною площею 28,5 кв. м. за адресою: місто Житомир, майдан Перемоги, 13-А, на думку позивача є незаконним будівництвом, оскільки здійснено в межах історико-архітектурної зони міста (у відповідності до діючого Генерального плану міста Житомира на момент прийняття оскаржуваного рішення) і в охоронній зоні пам'ятки архітектури національного значення - Преображенського собору (охоронний номер 1087, який взято на облік ОСОБА_10 Міністрів України від 24.08.1963 р. № 970), без затвердженого історико - містобудівного обґрунтування, яке затверджує в установленому порядку Міністерство культури відповідно до ст. 32 Закону України "Про охорону культурної спадщини", Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 р. № 318, Порядку розроблення історико - містобудівних обґрунтувань, додаток до наказу Державної служби з питань національної культурної спадщини від 10.01.2011 р. № 2.
Позивач в обґрунтування позовних вимог позивач вказав, що оскаржуваним ненормативним актом порушено право власності на землю територіальної громади м. Житомира який суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, суспільним інтересам в частині видачі правовстановлюючого документа на незаконне будівництво в межах історико - архітектурної зони міста, порушені права позивача на доступ до культури, археологічної та архітектурної спадщини, доступ до культурних цінностей, культурної спадщини і культурних благ тощо, передбачені та захищені ст. 54 Конституції України , Конвенцією ООН про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (ратифікована Указом Президії Верховної ОСОБА_10 Української РСР від 4 жовтня 1988 року № 6673-XI), ст. 27 Загальної Декларацією прав людини ООН, ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (ратіфікований Указом Президії Верховної ОСОБА_10 Української РСР від 19 жовтня 1973 р. N 2148 - VIII), ст. 1 Декларації ЮНЕСКО про принципи міжнародного культурного співробітництва, прийнята 4 листопада 1966, ст. 3 Європейської культурної конвенції 1954 року (ратифікована ОСОБА_10 Верховної ОСОБА_10 України «Про участь України в Європейській культурній конвенції 1954 року» від 24 лютого 1994 року N 4030-XII), п.п. і), іі) ст. 9 Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини (переглянута) (ETS N 143) від 16 січня 1992 року (ратифіковано Законом України N 1369-IV ( 1369-15 )від 10.12.2003 р.), ст.ст. 11, 48 Закон України «Про охорону культурної спадщини», ст. ст. 2, 3, ч. 1 ст. 6 Закону України «Про культуру», ст. ст. 3, 13 Закону України «Про охорону археологічної спадщини».
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Саме такою нині є остання судова практика Верховного Суду України.
Так, Верховний Суд України у постанові від 18 травня 2016 р. у справі № 6-658цс15 висловив наступну обов'язкову для всіх судів України правову позицію: «Суд повинен установити: чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цієї особи; у чому полягає таке порушення прав; якими доказами воно підтверджується. Залежно від установленого суд повинен вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні».
До аналогіних висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 9 грудня 2015 року по справі № 6-849цс15, де висловив наступну правову позицію: З урахуванням частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України( діючого на момент ухвалення рішення), частини першої статті 15 Цивільного кодексу України правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Також, ця ж сама позиція висловлена у постанові ВСУ у справі № 6-84цс14:
«З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні».
Верховним Судом України по справі № 6-94цс13, предметом якої був спір про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними, констатовано, що однією з обов'язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв'язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, а позивач посилається на формальне порушення закону, у суду немає правових підстав для задоволення позову.
Отже, дотримуючись правових позицій Верховного Суду України по справах № 6-658цс15, №6-849цс15, № 6-84цс14, № 6-94цс13 та враховуючи норми ч.1 ст.4, ст.15 ЦПК України можна зробити висновок, що у разі, коли навіть позов є обгрунтованим і підставним, наприклад, якщо дійсно навіть є порушення закону, які, в принципі, зазвичай, тягнуть задоволення позову, але в конкретній справі жодне право, свобода чи інтерес саме позивача не було порушено зазначеними у позові незаконними діяннями відповідача, права, свободи чи інтереси позивача відповідач не оспорює, то в такому разі правових підстав для задоволення такого конкретного позову немає.
Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Належними доказами в розумінні ст.77 ЦПК України є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Позивач при зверненні до суду зазначає, що порушено його право на доступ до культури, археологічної та архітектурної спадщини, доступ до культурних цінностей, культурної спадщини і культурних благ. В обгрунтування позовних вимог наводить ряд норм права, які регулюють охорону, захист, доступ та збереження культурної спадщини і культурних благ, однак доказів такого конкретного, об'єктивного порушення прав позивача, останній в позові не наводить, так само як і не зазначає в який спосіб порушено саме його право на доступ до культури, археологічної та архітектурної спадщини, доступ до культурних цінностей, культурної спадщини і культурних благ. Позивач не надав суду доказів того, що був власником, користувачем майна - павільону громадського харчування площею 28.5 кв. м. чи земельної ділянки за адресою м.Житомир майдан Перемоги 13-а, чи заявляв раніше право на це майно, на земельну ділянку, таким чином судом не встановлено порушення прав позивача.
Враховуючи те, що судом не встановлено порушення прав позивача, відтак доводи порушення норм діючого законодавства при прийнятті рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради від 01.09.2011 року № 536, видачі свідоцтва про право власності від 05.09.2011 року та свідоцтва про право власності від 12.03.2010 року на павільон громадського харчування, що розташований за адресою м.Житомир майдан Перемоги 13-а, які видані ОСОБА_5 не заслуговують на увагу.
Тому, суд, оцінивши допустимість, достовірність кожного доказу, а також достатність і взаємний зв'язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів, приходить до висновку, що позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Керуючись ст. ст. 5, 12, 13, 81, 211, 258, 259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд,-
Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_3 до Виконавчого комітету Житомирської міської ради, ОСОБА_5, ОСОБА_9 про визнання нечинним та скасування п. 12 додатку № 3 рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради від 01.09.2011 року № 536, свідоцтва про право власності від 05.09.2011 року ОСОБА_5 на павільон громадського харчування, загальною площею 28,5 кв. м. та свідоцтва про право власності від 12.03.2010 року на павільон громадського харчування, що розташований за адресою м.Житомир майдан Перемоги 13-а, яке видане ОСОБА_5 відповідно до інвентарної справи № 18950.
Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду Житомирської області через Богунський районний суд м.Житомира шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Повний текст рішення виготовлено 27.08.2018 року Суддя Л.М.Чішман