Дата документу Справа №
Апеляційний суд Запорізької області
Єдиний унікальний № 320/7296/17 Головуючий у 1 інстанції: Ковальова Ю.В.
провадження № 22-ц/778/2189/18 Суддя-доповідач: Маловічко С.В.
23 серпня 2018 року м. Запоріжжя
Апеляційний суд Запорізької області у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого: Маловічко С.В.
суддів: Кримської О.М.
Кочеткової І.В.
при секретарі: Путій Д.В.
за участі:
представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2
представників відповідача - Галагур З.А. , Лободи О.Є.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 15 лютого 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» про поновленні на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 у особі представника ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати незаконним та скасувати наказ № 44/ОС від 12.06.2017р. про звільнення ОСОБА_1 з посади монтера колії 3 розряду Мелітопольської колійної машинної станції регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» у зв'язку зі вступом на військову службу за контрактом згідно з п. 3 ст. 36 КЗпП України;
- поновити ОСОБА_1 на роботі у Мелітопольській колійній машинній станції регіональної філії «Придніпровська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» з 12.06.2017р. на посаді монтера колії 3 розряду;
- стягнути з Мелітопольської колійної машинної станції регіональної філії «Придніпровська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 перебував у трудових відносинах з Мелітопольською колійною машинною станцією регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» та відповідно до наказу № 09/ОС від 22.02.2016р. був переведений монтером колії 3 розряду.
У травні 2016р. позивачу вручено повістку про виклик до військкомату, і вже 30.05.2016р. ним розпочато строкову службу в армії. Через один рік служби, тобто 18.05.2017р. позивач підписав контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу строком на три роки. Через деякий час він дізнався, що його було звільнено з посади у зв'язку зі вступом на військову службу за контрактом згідно з п. 3 ст. 36 КЗпП України, про що було зроблено відповідний запис у трудовій книжці, яку 20.06.2017р. вручено батькові позивача.
Позовна заява мотивована тим, що позивч був прийнятий на військову службу за контрактом в особливий період, на нього розповсюджуються гарантії, встановлені статтею 119 КЗпП України, а саме: на час військової служби за ним зберігаються місце роботи, посада та середній заробіток. Незважаючи на це, відповідач після укладення ним контракту на проходження військової служби від 18 травня 2017 року, звільнив його з роботи на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України.
Вказує, що згоди на звільнення позивач не надав, заяви не писав, тому вважає, що відповідач порушив норми чинного законодавства, звільнивши його незаконно, у зв'язку з чим він вимушений звернутися до суду щодо скасування незаконного наказу про звільнення та поновлення його на роботі. Також просив поновити йому строк для звернення з цим позовом, оскільки він весь час перебував у військовій частині за межами м. Запоріжжя, та наказу про звільнення йому не надавалось.
Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 15 лютого 2018 року позов задоволено повністю.
Поновлено строк на подання позову ОСОБА_1 до ПАТ «Українська залізниця» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Визнано незаконним та скасовано наказ (розпорядження) № 44/ОС від 12.06.2017 про припинення трудового договору (контракту) та звільнення ОСОБА_1 з посади монтера колії 3 розряду Мелітопольської колійної машинної станції регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця».
Поновлено ОСОБА_1 , на роботі у Мелітопольській колійній машинній станції регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» на посаді монтера колії 3 розряду з 12.06.2017 року.
Стягнуто з ПАТ «Українська залізниця», ЄДРПОУ 40075815, місцезнаходження: м. Київ, Печерський район, вул. Тверська, буд. 5 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 12.06.2017 по 15.02.2018 в сумі 34 293,79 гривні з відрахуванням із вказаної суми виплаченої позивачу компенсації за невикористану відпустку, з обов'язковим перерахуванням до державного бюджету сум податків та зборів, нарахованих з даної суми у розмірах та порядку, встановлених чинним законодавством.
Допущено негайне виконання рішення про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 4162 гривні 83 коп.
Стягнуто з ПАТ «Українська залізниця» витрати на судовий збір.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що звільнення позивача було незаконним, оскільки за ним як таким, що прийнятий на військову службу за контрактом, зберігаються, у тому числі, місце роботи, посада і середній заробіток. Ухвалюючи рішення у справі місцевий суд керувався положеннями частини третьої статті 119, статті 235 КЗпП України, Закону України "Про оборону України", Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", Закону України "Про військовий обов'язок та військову службу".
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення представників відповідача, які підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити, представника позивача, яка просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, перевіривши закон- ність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що згідно копії наказу (розпорядження) № 11/ОС від 18.02.2015р. про прийняття на роботу ОСОБА_1 прийнятий до Мелітопольської колійної машинної станції регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» /а.с. 46/.
У травні 2016 року позивачу вручено повістку про виклик до військкомату, та 30.05.2016р. ним розпочато службу в армії.
18.05.2017р. ОСОБА_1 укладено контракт з Міністерством оборони України в особі ТВО Командира військової частини - польова пошта НОМЕР_1 полковника ОСОБА_3 , строком на 3 роки про проходження ним військової служби у Збройних Силах України /а.с. 50-51/.
Згідно з довідкою ТВО начальника штабу військової частини - польова пошта НОМЕР_1 майора ОСОБА_4 від червня 2017 року, ОСОБА_1 дійсно проходить військову службу за контрактом у військовій частині - польова пошта НОМЕР_1 з 18 травня 2017 року (а.с. 47).
Наказом (розпорядження) № 44/ОС від 12.06.2017 про припинення трудового договору (контракту) ОСОБА_1 звільнено 12.06.2017 на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України у зв'язку зі вступом на військову службу - укладенням контракту про проходження громадянином України військової служби у Збройних Силах України на посадах рядового складу (а.с. 45).
Того ж дня батькові ОСОБА_1 - ОСОБА_1 , який теж знаходиться у трудових відносинах з відповідачем, видано трудову книжку позивача, про що свідчить підпис у журналі обліку руху трудових книжок і вкладишів до них Управління регіональної філії «Придніпровська залізниця» /а.с. 53/.
Особисто самому працівнику ОСОБА_1 копія наказу про звільнення не вручалась та не направлялась.
Відповідно до вимог п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігається місце роботи, посада відповідно до ч.ч. 3 та 4 ст. 119 цього Кодексу.
Положеннями ст. 119 КЗпП України передбачено, що на час виконання державних або громадських обов'язків, якщо за чинним законодавством України ці обов'язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.
Працівникам, які залучаються до виконання обов'язків, передбачених законами України "Про військовий обов'язок і військову службу" і "Про альтернативну (невійськову) службу", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.
За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Згідно з нормою ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п'ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п'ятою статті 61 Закону України "Про освіту".
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Тобто дія особливого періоду, під час якого за працівником зберігається робоче місце та середній заробіток відповідно до ст. 119 КЗпП України, починається з моменту оголошення рішення про мобілізацію, включає строк проведення мобілізації або строк дії воєнного стану і частково відбудований період після закінчення воєнних дій.
Проте, закінчення періоду мобілізації не є самостійною підставою для припинення особливого періоду. Чіткого порядку припинення особливого періоду законом не визначено.
Положеннями ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобіліза-цію» передбачено також поняття демобілізації, як комплексу заходів, що проводяться з метою планомірного переведення Збройних сил України, інших військових формувань, на організацію і режим мирного часу.
Відповідач посилається на те, що позивач уклав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України 18.05.2017 року, тобто в той час, коли не діяв особливий період згідно з Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», Законом України «Про оборону України». Тобто на ОСОБА_1 не розповсюджувались гарантії ч. 3 ст. 119 КЗпП України.
Проте, суд першої інстанції не погодився з такими доводами відповідача з огляду на те, що Указом Президента України від 17.03.2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію» оголошено часткову мобілізацію, тобто розпочато особливий період.
Указом Президента України «Про звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, призваних під час третьої черги часткової мобілізації відповідно до Указу Президента України від 14 січня 2015 року № 15» від 26 вересня 2016 року № 411/2016 прийнято рішення провести у вересні - жовтні 2016 року звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, призваних під час третьої черги часткової мобілізації відповідно до Указу Президента України від 14 січня 2015 року N 15 «Про часткову мобілізацію», крім тих, які висловили бажання продовжувати військову службу.
При цьому рішення щодо проведення демобілізації Президентом України не приймалося.
Указом Президента України не було оголошено демобілізацію, не скасовано особливий період у встановленому законом порядку, тому суд першої інстанції дійшов висновку, що особливий період в Україні розпочався 18 березня 2014 року згідно з Указом Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року № 303/2014, і триває по даний час, оскільки загальновідомим є факт існування іноземної агресії щодо України.
Встановивши всі зазначені обставини та навівши ретельний аналіз законодавства, яким унормовані спірні правовідносини, суд прийшов до висновку, що звільнення позивача було незаконним, оскільки проведено з порушенням вимог ст. 119 КЗпП України, а тому скасував оскаржуваний наказ про звільнення позивача, поновив його на роботі на попередній посаді та стягнув на його користь з відповідача у відповідності до ч. 2 ст. 235 КЗпП середній заробіток за час вимушеного прогулу, розрахувавши його на підставі довідки відповідача про заробітну плату позивача з 12 червня 2017 року по 15 лютого 2018 року - за 173 робочих днів наступним чином: 198,23 * 173 = 34293,79 грн., з якої слід відрахувати виплачену позивачеві при звільненні компенсацію за 32 дні відпустки.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, ПАТ «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» ПАТ «Українська залізниця» подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції, та ухвалити нове рішення, яким у задоволені вимог відмовити у повному обсязі.
В апеляційній скарзі зазначено, що судом першої інстанції неправильно застосований абзац 2 ч. 1 ст. 20 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» в частині можливості віднесення позивача до категорії осіб рядового складу, з якими можливо укласти контракт про проходження військової служби на особливий період. Також вказується, що суд безпідставно прийшов до висновку, що на час підписання позивачем військового контракту в Україні існував особливий період, виникла кризова ситуація, що загрожує національній безпеці. Отже, вважає, що суд безпідставно визнав факт наявності порушення відповідачем вимог ст. 119 КЗпП України.
Для правильного застосування статті 119 КЗпП України для вирішення питання про наявність прав на гарантій, передбачених нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.
Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законом України "Про оборону України", Законом України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", Законом України "Про військовий обов'язок та військову службу", Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", указами Президента України та іншими підзаконними актами.
За змістом статті 3 Закону України "Про оборону України" підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано. Демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію мирного часу (стаття 1 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію").
Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України. Військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
Загальні умови укладення контракту на проходження військової служби визначені статтею 19 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
Рішенням Ради національної безпеки та оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України" від 01 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України N 189/2014 від 02 березня 2014 року, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.
Судом встановлено, що позивач уклав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України після 02 березня 2014 року, строком на три роки.
Як слідує зі змісту частини третьої статті 119 КЗпП України поширення гарантій щодо збереження місця роботи законодавець не ставить у залежність від виду контракту, а тільки умову, що такі гарантії надаються особі у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а саме: під час мобілізації, на особливий період.
Рішень про повну демобілізацію усіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 20.06.2018р. у справі № 323/1252/17, провадження № 61-844св17, у аналогічній справі про звільнення працівника з порушенням ст. 119 КЗпП України, який уклав контракт про проходження військової служби 28.02.2017р.
Та суд першої інстанції обґрунтував своє рішення про задоволення позову саме з наведенням такої ж мотивації, правильність якої підтверджена у вищенаведений постанові ВС.
Вказане доводить помилковість тлумачення проаналізованих норм, якими врегульовані спірні правовідносини, відповідачем.
На користь вказаній правовій позиції свідчать також наступні аргументи.
Так, у п. 8 контракту зазначено, що ОСОБА_1 за цим контрактом зобов'язується у разі необхідності не менше 1 року виконувати бойові (службові) завдання в зоні АТО ( а.с. 11).
Представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 надала довідки № 1631 та № 1633 від 18.07.2018р., видані ТВО Командира військової частини НОМЕР_2 , згідно з якими солдат ОСОБА_1 з 07.03.2018р. по 03.04.2018р., з 05.04.2018р. по 12.04.2018р. безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення та захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення АТО у Донецькій та Луганській областях; з 30.04.2018р. по 04.05.2018р. брав участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях.
В апеляційній скарзі наголошується також на пропуску строку позивачем для звернення з позовом про поновлення на роботі, який, на думку апелянта, був безпідставно поновлений судом.
Але ці ствердження також не заслуговують на увагу, оскільки строк для звернення з позовом про поновлення на роботі починається з дня вручення звільненому працівнику копії наказу про звільнення.
Між тим, за матеріалами цієї справи вбачається, що копія наказу про звільнення особисто працівнику ОСОБА_1 не вручалась та поштою за місцем проходження служби не надсилалась, а ознайомлення з цим наказом батька працівника не прирівнюється до вручення його копії самому працівнику у розумінні ч. 1 ст. 233 КЗпП.
Крім того, суд обґрунтовано вважав, що ОСОБА_1 знаходився на військовій службі у іншому населеному пункті, що перешкоджало йому як отримати копію наказу, так і забезпечити собі судовий захист від дій відповідача.
З матеріалів справи вбачається, що позивач зміг реалізувати своє право лише після відвідування батьків в вересні 2017р., та видачі в цей час своїй матері ОСОБА_2 довіреності від 18.09.2018р., яка від його імені спрямувала 05.10.2018р. позов до суду.
Із урахуванням вищенаведеного, колегія вважає, що місцевий суд, визнавши незаконним дії і рішення роботодавця по звільненню позивача, дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для скасування незаконного наказу про його звільнення та поновлення його на роботі, та у зв'язку із цим про наявність підстав для стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Тому у відповідності до ст. 375 ЦПК України апеляційну скаргу відповідача слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду - залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Регіональної філії «Придніпровська залізниця» публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» залишити без задоволення.
Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 15 лютого 2018 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 03 вересня 2018р.
Головуючий:
Судді: