Справа №200/13452/18 Провадження №2/200/3552/18
03 вересня 2018 року суддя Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська Єлісєєва Т.Ю. розглянувши в порядку спрощеного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними,-
Позивач звернулась в суд з вказаним позовом. В позові посилається на те, що вона уклала з відповідачем кредитний договір. Відповідно до п.2 кредитного договору в якості забезпечення виконання позичальником своїх зобов'язань між сторонами укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира. Відповідач не повідомив споживача у письмовій формі про кредитні умови, в графіку платежів не зазначено сукупну вартість кредиту за кожним платіжним періодом. Також інформація про обов'язкове зазначення бази розрахунків відповідачем не було направлено споживачеві для ознайомлення, що є введенням в оману позивача, як споживача фінансових послуг банка. За таких підстав позивач вважає кредитний договір недійсним, та, як наслідок і договір іпотеки також є недійсним. Просить визнати кредитний договір та договір іпотеки недійсними. Ухвалою Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 22.08.2018 року позов прийнято до розгляду та відкрито провадження в порядку спрощеного провадження.
Відповідачу було запропоновано надати відзив на позов, але відзиву на позов не надано. Представник Відповідача надав заяву про розгляд справи без його участі з проханням розглянути справу відповідно до вимог чинного законодавства.
Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню.
07 березня 2008 року між ВАТ комерційний банк «Надра» (Відповідач, Банк) та ОСОБА_1був укладений Кредитний договір 784863/ФЛ.
Відповідно до п. 1.5. Кредитного договору комісія за розрахунки за цим договором складає 1,8% від суми виданих коштів зазначених в п. 1.2. за винятком суми виданої на оплату цієї комісії.
Відповідно до п. 2 Кредитного договору в якості забезпечення виконання Позичальником своїх зобов'язань між сторонами 07.03.2008 року також було укладено Договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно квартира АДРЕСА_1, загальною площею 58,4 кв. м.
Судом встановлено, що при укладенні кредитного договору між сторонами були порушені вимоги, встановлені Законом України «Про захист прав споживачів».
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника; споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
Відповідно до ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Відповідно до ч. 4 ст. 42 Конституції України держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11, ч. 8 ст. 18, ч. 3 ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011, Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення п. п. 22, 23 ст. 1, ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями ч. 4 ст. 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Враховуючи вищевикладене кредитний договір від 07.03.2008 року є споживчим, оскільки підпадає під поняття, визначене Законом України «Про захист прав споживачів».
Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної Асамблеї Ради Європи від 17 травня 1973 року № 543, зокрема, передбачається, що надання товарів чи послуг, у тому числі у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача (п.3.3 Рішення Конституційного Суду України №15-рп/2011 від 10.11.2011 року у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг).
У Рішенні Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року зазначено, що у справі про захист прав споживачів кредитних послуг держава забезпечує особливий захист більш слабкого суб'єкта економічних відносин, а також фактичну, а не формальну рівність сторін у цивільно-правових відносинах, шляхом визначення особливостей договірних правовідносин у сфері споживчого кредитування та обмеження дії принципу свободи цивільного договору. Це здійснюється через встановлення особливого порядку укладення цивільних договорів споживчого кредиту, їх оспорювання, контролю за змістом та розподілу відповідальності між сторонами договору.
Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», у редакції на момент укладання кредитного договору, перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про:
1) особу та місцезнаходження кредитодавця;
2) кредитні умови, зокрема:
а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;
б) форми його забезпечення;
в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей
між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача;
г) тип відсоткової ставки;
ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;
д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з
оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат,
пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та
поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на
страхування, юридичне оформлення тощо);
е) строк, на який кредит може бути одержаний;
є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів,
їх частоту та обсяги;
ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови;
з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка
є необхідною, ким вона здійснюється;
и) податковий режим сплати відсотків та про державні
субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від
кого споживач може одержати докладнішу інформацію;
і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
Але відповідач не виконав вищезазначені вимоги, а саме не повідомив споживача у письмовій формі про: кредитні умови, зокрема: наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
Відповідно до ч.5. ст.49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», банк зобов'язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків.
Отже, в порушення ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідач не надав позивачу, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору, чим було порушено вимоги чинного закону.
Відповідно п. 3.2 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління НБУ №168 від 10.05.2007 року кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом.
Відповідно до п. 2.1. глави 2 Правил банки зобов'язані перед укладенням кредитного договору надати споживачу в письмовій формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, зазначивши таке:
а) найменування та місцезнаходження банку - юридичної особи
та його структурного підрозділу;
б) умови кредитування, зокрема:
можливу суму кредиту; строк, на який кредит може бути одержаний;
мету, для якої кредит може бути використаний; форми та види його забезпечення;
необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, у тому числі між зобов'язаннями споживача;
тип процентної ставки (фіксована, плаваюча тощо);
переваги та недоліки пропонованих схем кредитування;
в) орієнтовну сукупну вартість кредиту з урахуванням: процентної ставки за кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, які пов'язані з отриманням, обслуговуванням і погашенням кредиту (у тому числі на користь третіх осіб - страховиків, оцінювачів, реєстраторів, нотаріусів тощо);
варіантів погашення кредиту, уключаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги;
можливості та умов дострокового повернення кредиту;
г) інші умови, передбачені законодавством.
Відповідно до п. 2.2. Правил інформація про платежі споживача, які зазначені в пункті 2.1 цієї глави, надається з обов'язковим зазначенням бази їх розрахунку (зазначається сума, на підставі якої робиться розрахунок, зокрема сума наданого кредиту, сума непогашеного кредиту, фіксована сума тощо).
Відповідно до п. 2.4. Правил банки зобов'язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з вищенаведеною інформацією.
Відповідно до п. 2.5. Правил банки розробляють форму (бюлетень, довідка, повідомлення тощо) надання споживачу достовірної інформації про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, яка повинна бути затверджена рішенням уповноваженого органу банку та доведена до відома його відповідних структурних підрозділів.
Відповідно до п. 3.2. Правил кредитний договір має містити графік платежів (згідно зі строковістю, зазначеною у договорі, - щомісяця, щокварталу тощо) у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом з урахуванням даних, передбачених у додатку до цих Правил. У графіку платежів має бути докладно розписана сукупна вартість кредиту за кожним платіжним періодом.
Відповідно до п. 3.6 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту» від 10.05.2007 року №168, затверджених Правлінням НБУ, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).
Як вбачається з п. 1.2. та п. 1.5. Кредитного договору, Банком встановлена комісія. Але встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу, що є незаконним. Зазначене також підтверджується правовою позицією Верховного Суду України у справі №6-1746цс16.
Відповідно до п. 3.3.1. Кредитного договору щомісячна сума мінімально необхідного платежу складає 1520,25 доларів США.
Судом встановлено, що кредитним договором не визначено щомісячний платіж у розрізі сум погашення основного боргу, сплати процентів за користування кредитом, вартості всіх супутніх послуг, інших фінансових зобов'язань споживача за кожним платіжним періодом, а також відсутнє чітке визначення «сукупної вартості кредиту».
Таким чином суд приходить до висновку, що відповідач при укладенні Кредитного договору з позивачем ввів його в оману, не виконавши всі вимоги, встановлені ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», а також зазначивши у Кредитному договорі у нечіткий, незрозумілий, двозначний спосіб загальну вартість кредиту для споживача.
Згідно п. 1 ст. 230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Отже, відповідач при укладенні кредитного договору з позивачем ввів його в оману щодо обов'язків, а саме: не повідомив сукупну вартість кредиту, яку Позичальник зобов'язаний погасити до 12.02.2033 року відповідно до п. 1.4. Кредитного договору.
Відповідно до ст. 627 ЦК України встановлюється свобода договору. Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 2 ст. 627 ЦК України у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Зважаючи на те, що всі зазначені положення кредитного договору пов'язані між собою та з іншими пунктами договору, треба застосовувати п. 6 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів»: у разі коли зміна положення або визнання його недійсним зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача:
1) такі положення також підлягають зміні; або
2) договір може бути визнаним недійсним у цілому.
Згідно із статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
За положеннями ч. 5 ст. 11, ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів укладених із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту.
Відповідно до ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Відповідно до ч. 5 ст. 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ст. 230 ЦК України, яка визначає правові наслідки вчинення правочину під впливом обману, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.
Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Відповідно до ч. 1 ст. 236 ЦК України, яка визначає момент недійсності правочину, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Згідно ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Частиною 2 ст. 548 ЦК України передбачено, що недійсне зобов'язання не підлягає забезпеченню. Недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
У зв'язку з тим, що договір іпотеки є похідними від Кредитного договору, тобто таким, що укладений у забезпечення виконання зобов'язань Позичальника за зазначеним Кредитним договором, отже за умови недійсності Кредитного договору слід визнати недійсними і Договір іпотеки.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.12,13,81,265,279,354,355 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1, місце реєстрації: АДРЕСА_1) до Публічного акціонерного товариства комерційного банку «Надра» (ЄДРПОУ 20025456, м. Київ, вул. січових Стрільців, 15) про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсним - задовольнити.
Визнати недійсним Кредитний договір №784863/ФЛ від 07 березня 2008 року, укладений між ВАТ комерційний банк «Надра» та ОСОБА_1.
Визнати недійсним Договір іпотеки №784863/ФЛ - З від 07 березня 2008 року, укладений між ВАТ комерційний банк «Надра» та ОСОБА_1.
Виключити з реєстру іпотек і заборон відчуження записи про іпотеку і заборону відчуження майна, а саме: квартири АДРЕСА_1, яка є предметом договору іпотеки №784863/ФЛ - З від 07 березня 2008 року.
Рішення може бути оскаржено шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Апеляційного суду Дніпропетровської області або через Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому рішення суду не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя Єлісєєва Т.Ю.