29 серпня 2018 року
м. Київ
Справа № 914/1470/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Міщенка І.С., Сухового В.Г.,
за участю секретаря судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Міністерства оборони України - Буданова О.П.,
Західного управління капітального будівництва
Міністерства оборони України - не з'явився,
Товариства з обмеженою відповідальністю "Безпека-Комплект" - Величка Д.В., Качмара І.В.,
Національної академії сухопутних військ імені гетьмана
Петра Сагайдачного - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Безпека-Комплект"
на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.03.2018 (у складі колегії суддів: Мирутенко О.Л. (головуючий), Кравченко Н.М., Матущак О.І.)
та рішення Господарського суду Львівської області від 08.12.2017 (у складі колегії суддів: Березяк Н.Є. (головуючий), Синчук М.М., Юркевич М.В.)
у справі за позовом Міністерства оборони України
до Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України, Товариства з обмеженою відповідальністю "Безпека-Комплект",
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного,
про визнання недійсним договору,
17.07.2017 Міністерство оборони України звернулось до Господарського суду Львівської області з позовом до Західного управління капітального будівництва Міністерства оборони України (далі - ЗУ КБ Міністерства оборони України) та до Товариства з обмеженою відповідальністю "Безпека-Комплект" (далі - ТОВ "Безпека-Комплект") про визнання недійсним договору №209-1 від 26.11.2016 на будівництво житлового комплексу.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідно до спірного договору об'єктом забудови є земельна ділянка, яка належить до земель оборони, в той час як від імені ЗУ КБ Міністерства оборони України оспорюваний договір був підписаний неуповноваженим представником, крім того при його укладенні, всупереч вимог законодавства, не проводився конкурс.
Рішенням Господарського суду Львівської області від 08.12.2017 позовні вимоги задоволено повністю. Визнано недійсним з моменту укладення договір про будівництво житлового комплексу за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, військове містечко №209-1, укладений 26.11.2016 між Міністерством оборони України в особі ЗУ КБ Міністерства оборони України та ТОВ "Безпека-Комплект".
Місцевий суд мотивував свої висновки тим, що довіреністю № 220/386/д, на підставі якої діяв представник ЗУ КБ Міністерства оборони України, не було передбачено повноважень на укладення саме спірного договору; в матеріалах справи відсутні докази погодження такого договору з Управлінням капітального будівництва та придбання житла Головного управління розквартирування військ і капітального будівництва Міністерства оборони України; спірний договір всупереч вимог законодавства був укладений без проведення конкурсу.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 26.03.2018 рішення Господарського суду Львівської області від 08.12.2017 залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з мотивами, викладеними в рішенні місцевого суду.
Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, 03.04.2018 ТОВ "Безпека-Комплект" звернулось з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.03.2018 та рішення Господарського суду Львівської області від 08.12.2017 скасувати, та прийняти постанову, якою у задоволенні позову відмовити повністю.
В обґрунтування вимог касаційної скарги посилається на те, що станом на момент розгляду справи позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що вказана земельна ділянка належить до земель оборони, а тому, відповідно, не доведено порушення прав позивача оспорюваним договором; представник ЗУ КБ Міністерства оборони України під час укладення спірного договору діяв в межах своєї компетенції та відповідно до Порядку організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянка, що належать до земель оборони, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06.07.2011 №715; мало місце схвалення спірного правочину.
Міністерство оборони України подало відзив на касаційну скаргу, у якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення.
Учасники справи були належним чином повідомлені про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак ЗУ КБ Міністерства оборони України та Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного не скористались передбаченим законом правом на участь у розгляді справи судом касаційною інстанцією. Оскільки явка учасників справи не визнавалась судом обов'язковою, а участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком, Верховний Суд в складі колегії суддів дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, подані заперечення, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 26.11.2016 між Міністерством оборони України в особі ЗУ КБ Міністерства оборони України (замовник, сторона-1) та ТОВ "Безпека-комплект" (підрядник, сторона-2) укладено договір про будівництво житлового комплексу за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, в/м 209-1, який посвідчено, приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Барбуляк Х.М. та зареєстровано в реєстрі за №3554 (далі - договір).
Зі змісту договору вбачається при його укладенні, від імені Міністерства оборони України виступало ЗУ КБ Міністерства оборони України на підставі Положення про Західне управління капітального будівництва Міністерства оборони України, від імені якого на підставі довіреності №220/386/д від 10.11.2016 діяв т.в.о. начальника Винарський В.В.
За умовами цього договору сторона-1 та сторона-2 зобов'язуються збудувати об'єкт згідно з проектно-кошторисною документацією за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, в/м 209-1, орієнтовною площею 8,9 га, яка відведена згідно державного акта на право постійного користування землею, серії І-ЛВ №001518 від 26.05.1997, на підставі ухвали IV сесії 2 скликання Львівської міської ради народних депутатів від 01.06.1995, для будівництва, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування цим договором (п. 2.1. договору).
Згідно з п. 2.2 договору для реалізації цього договору сторона-1 передає, а сторона-2 приймає частину функцій замовника. Обсяг прав та обов'язків, що передаються стороні-2 для виконання функцій замовника будівництва об'єкту визначена цим договором.
Відповідно до п. 3.1 договору об'єктом забудови є земельна ділянка за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, в/м 209-1 орієнтованою площею 8,9 га.
Сторона-1 зобов'язується на умовах, визначених цим договором, забезпечити державну реєстрацію права користування земельною ділянкою (оренда), визначену п. 1.1.5 цього договору з цільовим призначенням земельної ділянки, яке дозволить сторонам здійснити реалізацію умов цього договору, у тому числі здійснювати її забудову, а також утримувати і обслуговувати завершений будівництвом об'єкт (п. 3.2. договору).
Право користування земельною ділянкою (оренда) внаслідок виконання цього договору не переходить до сторони-2. Сторона-2 має право використовувати будівельний майданчик відповідно до вимог законодавства України у сфері містобудування на підставі договорів капітального будівництва, укладених у рамках цього договору (п. 3.3. договору).
Судами встановлено, що актом приймання-передачі будівельного майданчика до договору від 26.11.2016 вказаний майданчик було передано стороні-2.
Міністерство оборони України звернулось до суду з позовом про визнання недійсним вищевказаного договору у зв'язку з тим, що такий було укладено з порушенням вимог закону.
За змістом статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з статтею 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону.
Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. При цьому рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні правової кваліфікації відносин сторін, виходячи з фактів, встановлених у процесі розгляду справи, та визначенні правових норм, які підлягають застосуванню для вирішення спору.
Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій ТОВ "Безпека-Комплект" неодноразово зазначало про те, що обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач як на доказ належності до земель оборони земельної ділянки, що підлягає забудові відповідно до оспорюваного договору, посилався на державний акт ЯЯ № 186838 від 24.10.2006 про право постійного користування земельною ділянкою площею 2,758 га за адресою: м. Львів вул. Стрийська, 73 від 24.10.2006, в той час як оспорюваний у даній справі договір стосується земельної ділянки за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 209-1, площею 8,9 га, яка відведена на підставі державного акта на право постійного користування землею, серії І-ЛВ №001518 від 26.05.1997.
Однак суди попередніх інстанцій жодним чином не спростували вказані доводи, та вирішили спір, не перевіривши, чи є тотожними та чи накладаються земельна ділянка площею 2,7587 га, яка розташована за адресою: м. Львів вул. Стрийська, 73 (правовстановлюючий документ - акт на право постійного користування земельною ділянкою від 24.10.2006 ЯЯ № 186838) та земельна ділянка за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 209-1, площею 8,9 га (правовстановлюючий документ - державний акт на право постійного користування землею серія І-ЛВ № 001518 від 26.05.1997).
Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За змістом ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Частиною 1 ст. 1 ГПК України (в редакції, чинній до 15.12.2017) встановлено, що підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Таким чином підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Відтак суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин, обставини щодо наявності у позивача відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачами з урахуванням належності обраного способу судового захисту.
Водночас, не встановивши, чи є тотожною та чи накладається земельна ділянка, яка відповідно до договору є об'єктом забудови площею 8,9 га (правовстановлюючий документ - державний акт на право постійного користування землею серія І-ЛВ № 001518 від 26.05.1997), з земельною ділянкою, площею 2,7587 га, яка розташована за адресою: м. Львів вул. Стрийська, 73 (правовстановлюючий документ - акт на право постійного користування земельною ділянкою від 24.10.2006 ЯЯ № 186838, яким позивач обґрунтовує позовні вимоги), суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про порушення прав позивача, внаслідок укладення спірного договору.
Крім того, розглянувши спір і задовольнивши позовні вимоги, суди не врахували практики Європейського суду з прав людини у справі "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (заява № 29979/04) та не перевірили доводи ТОВ "Безпека-Комплект" про відсутність порушень закону саме з його боку при укладенні оспорюваного договору та про те, що внаслідок задоволення позову всі негативні наслідки дій держави будуть покладені на нього. Суди не встановили наскільки є співрозмірним порушення законодавства з обраним способом відновлення прав держави та чи дотримано баланс інтересів між державними та приватними інтересами.
Разом з тим, у справі "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (заява № 29979/04) Європейський суд з прав людини вказав, що ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. Зважаючи на ступінь необхідного втручання держави в особі судових органів, судам необхідно враховувати дотримання справедливого балансу між інтересами держави та інтересами осіб, яких вони стосуються.
Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасиу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію; у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Однак рішення та постанова судів попередніх інстанцій зазначеним вимогами не відповідають.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Враховуючи зазначене, рішення та постанова судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Безпека-Комплект" задовольнити частково.
2. Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 26.03.2018 та рішення Господарського суду Львівської області від 08.12.2017 у справі №914/1470/17 скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.С. Берднік
Судді І.С. Міщенко
В.Г. Суховий