ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
27.08.2018Справа № 910/21069/17
Суддя Господарського суду міста Києва Привалов А.І., розглянувши при секретарі судового засідання Бондаренко М.В. у відкритому судовому засіданні
заяву Міністерства оборони України
про відстрочку виконання рішення суду
у справі № 910/21069/17
за позовом сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «ТРОЯНДА»
до 1) Міністерства оборони України;
2) Управління Служби безпеки України в Харківській області;
3) Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України;
треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні
відповідачів: 1) Харківська обласна державна адміністрація;
2) Генеральний штаб Збройних Сил України
про стягнення 702 106,00 грн.
За участю представників сторін:
від позивача: Бардакова А.О., довіреність № 7 від 23.08.2018р.;
від відповідача-1 (заявника): Зеленов А.С., довіреність № 220/378/д від 22.11.2017р.;
відповідачів-2,3: не з'явивлись;
від третьої особи-1: не з'явився;
від третьої особи-2: Тютюн М.С., довіреність б/н від 19.06.2018р.
До Господарського суду міста Києва звернулося з позовом сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «ТРОЯНДА» до Міністерства оборони України (відповідача-1), Управління Служби безпеки України в Харківській області (відповідача-2), військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України (відповідача-3) про стягнення з них солідарно 702 106,00 грн.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.03.2018р., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.07.2018р., позов задоволено в частині позовних вимог до Міністерства оборони України. Стягнуто з Міністерства оборони України на користь сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «ТРОЯНДА» 702 106,00 грн. збитків та 10531,59 грн. судового збору. В позові до Управління Служби безпеки України в Харківській області військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України відмовлено.
14.08.2018р. через загальний відділ Господарського суду міста Києва від відповідача - Міністерства оборони України, надійшла заява про відстрочку виконання рішення суду до 26.07.2019р.
Розпорядженням Керівника апарату Господарського суду міста Києва від 14.08.2018р. №05-23/1459 призначено повторний автоматизований розподіл матеріалів судової справи №910/21069/17, у зв'язку із відпусткою судді Ковтуна С.М., в провадженні якого перебувала справа.
За результатами повторного автоматизованого розподілу матеріалів судової справи, заяву Міністерства оборони України про відстрочку виконання рішення суду передано на розгляд судді Привалову А.І.
Приписами статті 331 ГПК України передбачено, що за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.
Заява про встановлення або зміну способу або порядку виконання, відстрочення або розстрочення виконання судового рішення розглядається у десятиденний строк з дня її надходження у судовому засіданні з повідомленням учасників справи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.08.2018р. розгляд заяви Міністерства оборони України про відстрочку виконання рішення суду від 29.03.2018р. у справі №910/21069/17 призначено на 27.08.2018р.
27.08.2018р. до початку судового засідання через канцелярію суду від позивача отримано відзив на заяву Міністерства оборони України про відстрочення виконання рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2018р. у справі № 910/21069/17.
Присутній у судовому засіданні 27.08.2018р. представник заявника підтримав вимоги та обставини, наведені в заяві про відстрочку виконання рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2018р. у справі № 910/21069/17.
Представник третьої особи-2 підтримав позицію Міністерства оборони України та просив задовольнити про відстрочку виконання рішення суду.
Представник позивача заперечив щодо задоволення заяви про відстрочку виконання рішення, посилаючись на те, що заявником не надано належних доказів на підтвердження існування виняткових обставин, що можуть бути підставами відстрочення виконання рішення; фактично наведені у заяві відповідачем-1 доводи на підтвердження своїх вимог стосуються суті прийнятого рішення, яке набрало законної сили у встановленому порядку.
Розглянувши заяву Міністерства оборони України про відстрочку виконання рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2018р. у справі № 910/21069/17, суд дійшов висновку про відмову в її задоволенні з наступних підстав.
Статтею 326 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України частиною національного законодавства України є Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікована Верховною Радою України (Закон України від 17.07.1997 № 475/97-ВР). Юрисдикція Європейського суду з прав людини є обов'язковою в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції.
Судом враховано, що пункт 1 статті 6 §1 Конвенції гарантує кожному право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом. Таким чином, ця стаття проголошує "право на суд".
У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 у справі "Шмалько проти України" (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як невід'ємна частина "судового розгляду".
При цьому, в рішенні Європейського суду з прав людини від 15.01.2010 у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" зазначено, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, було ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій із сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту статті Першого протоколу до Конвенції.
Виконання судового рішення має бути захищене як складова частина доступу до суду в світлі вимог ст. 6 Конвенції (Справа "Горнсбі проти Греції" (Case of Hornsby v. Greece) від 19.03.1997.
Частиною 1 статті 331 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання.
Відповідно до частин 3 та 4 статті 331 Господарського процесуального кодексу України підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим. Вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: 1) ступінь вини відповідача у виникненні спору; 2) стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; 3) стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
При цьому, слід мати на увазі, що згоди сторін на вжиття заходів, передбачених статтею 331 Господарського процесуального кодексу України, ця стаття не вимагає. Проте, вирішуючи питання про відстрочення виконання рішення господарський суд повинен враховувати матеріальні інтереси сторін, їх фінансовий стан, ступінь вини відповідача у виникненні спору, наявність інфляційних процесів у економіці держави та інші обставини справи, зокрема, щодо фізичної особи (громадянина) - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, скрутний матеріальний стан, стосовно юридичної особи - наявну загрозу банкрутства, відсутність коштів на банківських рахунках і майна, на яке можливо було б звернути стягнення, щодо як фізичних, так і юридичних осіб - стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
В зв'язку з тим, що відстрочка продовжує період відновлення порушеного права стягувача, при її наданні, суди в цілях вирішення питання про можливість її надання, а також визначення строку продовження виконання рішення суду, повинні враховувати закріплені в нормах матеріального права, і перш за все у Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод, що є частиною національного законодавства, допустимі межі надання відстрочки виконання судового рішення.
Згідно з правовою позицією Європейського суду з прав людини, несвоєчасне виконання рішення суду може бути мотивоване наявністю певних обставин, відстрочка виконання рішення суду не повинна шкодити сутності права, гарантованого ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, згідно якої "кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..", а у системному розумінні даної норми та національного закону, суд не повинен перешкоджати ефективному поновленню у правах, шляхом виконання судового рішення, тобто довготривале невиконання рішення суду може набути форми порушення права на справедливий судовий розгляд, що не може бути виправдано за конкретних обставин справи. До того ж, довготривале невиконання рішення суду порушує право на повагу до власності та на вільне володіння власністю у зв'язку з тим, що рішення набуває ознак довготривалого невиконання.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає, що межі виправданої затримки виконання рішення суду залежать, зокрема, від складності виконавчого провадження, суми та характеру, що визначено судом. Стосовно системності виконання Європейський суд підкреслює, що присудження грошових коштів не надає пом'якшення у виконавчому провадженні, а отже сама можливість надання відстрочки виконання судового акту повинна носити виключний характер. Обставини, які зумовлюють надання розстрочки виконання рішення суду повинні бути об'єктивними, непереборними, іншими словами - виключними обставинами, що ускладнюють вчасне виконання судового рішення.
Так, у п. 40 рішення від 17.05.2005 року у справі “Чіжов проти України” Суд зазначив, що затримка у виконанні рішення не повинна бути такою, що порушує саму сутність права, яке захищається п. 1 ст. 6 Конвенції. На державі лежить позитивне зобов'язання організувати систему виконання рішень таким чином, щоб гарантувати виконання без жодних невиправданих затримок, і так, щоб ця система була ефективною як в теорії, так і на практиці.
Із підстав, умов та меж надання відстрочки виконання судового рішення слідує, що безпідставне надання відстрочки без обґрунтованих на те мотивів, без дотримання балансу інтересів стягувача та боржника порушує основи судового рішення, яке ухвалене іменем України, позбавляє кредитора можливості захистити свої права, знижує авторитет судового рішення, а тому таке судове рішення не може вважатися законним та справедливим.
Отже, питання щодо надання відстрочки виконання рішення суду повинно вирішуватися господарськими судами із дотриманням балансу інтересів сторін, які приймають участь у справі.
Таким чином, необхідною умовою задоволення заяви про надання відстрочки виконання рішення суду є з'ясування факту дотримання балансу інтересів сторін, господарські суди повинні досліджувати та оцінювати не тільки доводи боржника, а і заперечення кредитора, зокрема, щодо і його фінансового стану. При цьому, суд повинен врахувати можливі негативні наслідки для боржника при виконанні рішення у встановлений строк, але, перш за все, повинен врахувати такі ж наслідки і для стягувача при затримці виконання рішення.
Обґрунтовуючи подану заяву про відстрочення виконання рішення заявник, зокрема, посилається на відсутність в Державному бюджеті України на 2018 рік виділення Міністерству оборони України відповідних бюджетних асигнувань на відшкодування позивачу шкоди, а погашення заборгованості перед позивачем за рахунок інших коштів спричинить скрутне матеріальне становище відповідача та матиме наслідком зниження рівня бойової готовності Збройних Сил України і неможливість виконання покладних на Міністерство оборони України завдань. Крім того, відповідач-1 посилається на існування надзвичайних подій, до яких слід віднести збройну агресію Російської Федерації на тимчасово окупованих територіях в Донецькій та Луганській областях, внаслідок якої завдається матеріальна чи нематеріальна шкода, відповідальність за відшкодування якої згідно частини четвертої статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях» покладено на Російську Федерацію відповідно до принципів і норм міжнародного права.
Позивач заперечив щодо надання відстрочки виконання рішення, посилаючись на те, що це негативно вплине на його фінансовий стан, який і так погіршився внаслідок пошкодження майна, спричиненого пожежою та вибухами боєприпасів у м. Балаклія харківської області.
Отже, суд, вирішуючи питання щодо відстрочки виконання рішення, бере до уваги принцип рівності матеріальних інтересів обох сторін у справі та зазначає, що відшкодування боржником завданої позивачу шкоди з моменту винесення рішення у даній справі та наявність інфляційних процесів у економіці держави за вказаний період часу порушує матеріальні інтереси позивача (стягувача), а також може призвести до негативних наслідків для нього.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини “державний орган або інша юридична особа не може посилатися на відсутність коштів, щоб не виплачувати борг, підтверджений судовим рішенням (№ 40 рішення Європейського суду з прав людини у справі “Півень проти України” від 29.06.2004).
У той же час, зважаючи на те, що: 1) виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 № 18-рп/2012); 2) невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд спору судом (п. 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 № 11-рп/2012); 3) відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини (надалі - Суд) право на суд, захищене ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція), було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін (рішення у справі "Горнсбі проти Греції", від 19.03.1997); 4) за певних обставин затримка з виконанням судового рішення може бути виправданою, але затримка не може бути такою, що спотворює сутність гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції права (рішення у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії" № 22774/93), а також беручи до уваги, те, що існування заборгованості, підтверджене обов'язковими та такими, що підлягають виконанню, судовими рішеннями, надає особі, на чию користь воно було винесено, "легітимні сподівання" на те, що заборгованість буде йому сплачено та така заборгованість становить "майно" цієї особи у розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення у справі "Пономарьов проти України" від 03.04.2008, № 3236/03), господарський суд вважає, що з метою недопущення порушення гарантованих Конституцією України та Конвенцією права на справедливий суд та права на повагу до приватної власності суд, який надає відстрочку у виконанні рішення, у кожному конкретному випадку повинен встановити: 1) чи затримка у виконанні рішення зумовлена особливими і непереборними обставинами; 2) чи передбачена домовленістю сторін чи у національному законодавстві компенсація "потерпілій стороні" за затримку виконання рішення, ухваленого на його користь судового рішення, та індексації присудженої суми; 3) чи не є період виконання рішення надмірно тривалим для стягувача, як "потерпілої сторони"; 4) чи дотримано справедливий баланс інтересів сторін у спорі.
Тобто, у цьому контексті для виправдовування затримки виконання рішення суду недостатньо лише зазначити про відсутність у боржника коштів та наявність обставин непереборної сили. Обов'язково мають враховуватися й інтереси іншої сторони спору, на користь якої прийнято рішення.
Водночас, оскільки п. 1 ст. 6 Конвенції захищає виконання остаточних судових рішень, вони не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно, виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (рішення від 19.03.1997 у справі "Горнсбі проти Греції"; рішення у справі "Бурдов проти Росії", заява № 59498/00; рішення від 06.03.2003 у справі "Ясюнієне проти Литви", заява № 41510/98). Держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (рішення від 07.06.2005 у справі "Фуклев проти України", заява № 71186/01). Саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у п. 1 ст. 6 Конвенції. Насамкінець, Суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (рішення у справі "Comingersoll S. A." проти Португалії", заява № 35382/97).
Отже, в будь-якому випадку відсутність бюджетних асигнувань у боржника на погашення заборгованості за рішення суду перед позивачем не є обставиною, що ускладнює виконання рішення Господарського суду або робить його неможливим у розумінні ч. 3 ст. 331 ГПК України.
По-друге, згідно з ч. 4 ст. 331 ГПК України вирішуючи питання про відстрочення чи розстрочення виконання судового рішення, суд також враховує: 1) ступінь вини відповідача у виникненні спору; 2) стосовно фізичної особи - тяжке захворювання її самої або членів її сім'ї, її матеріальний стан; 3)стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо.
Тож, особа, яка подала заяву про відстрочку виконання рішення, повинна довести наявність обставин, що ускладнюють або роблять неможливим виконання рішення господарського суду у даній справі, тобто обов'язок доказування покладається саме на особу, яка подала заяву про розстрочку виконання рішення. Доказування повинно здійснюватися за загальними правилами відповідно до ст.ст. 73, 74, 80 Господарського процесуального кодексу України.
Так, за змістом статті 73 ГПК України, наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору встановлюються на підставі доказів - фактичних даних.
Докази, у відповідності до статей 76-79 ГПК України, повинні відповідати, зокрема вимогам належності, допустимості, достовірності та достатності.
Проте, заявник жодним доказом не довів обґрунтованість своєї заяви про відстрочку виконання рішення суду строком на 1 рік.
З огляду на зазначені вище обставини, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні заяви Міністерства оборони України про відстрочку виконання рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2018р. у справі № 910/21069/17.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 234, 235, 331 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. Відмовити в задоволенні заяви Міністерства оборони України про відстрочку виконання рішення Господарського суду міста Києва від 29.03.2018р. у справі №910/21069/17 повністю.
2. Згідно ч. 2 ст.235 Господарського процесуального кодексу України, дана ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена у порядку, встановленому статтею 256 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст ухвали складено та підписано: 30.08.2018р.
Суддя А.І. Привалов