Справа № 826/3787/17 Суддя (судді) першої інстанції: Кузьменко В.А.
11 липня 2018 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді: Собківа Я.М.,
суддів: Петрика І.Й., Сорочка Є.О.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 березня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Апеляційного суду міста Києва, Державної судової адміністрації України, третя особа: Державна казначейська служба України про зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач ОСОБА_2 звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Апеляційного суду міста Києва, Державної судової адміністрації України, третя особа: Державна казначейська служба України про зобов'язання відповідачів нарахувати та виплатити їй вихідну допомогу у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою, що складає 271 150,00 грн.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 березня 2018 року в задоволенні вимог даного позову відмовлено.
Позивач не погоджуючись з прийнятим рішенням суду звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позов у повному обсязі.
В апеляційній скарзі апелянт зауважує на тому, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення було неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права.
Відповідно до положень ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Відповідно до ч. 2 ст. 313 КАС України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Сторони у судове засідання не з'явились, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, на підставі постанови Верховної Ради України від 08 вересня 2016 року №1513-VІІІ "Про звільнення суддів" ОСОБА_2 звільнено з посади судді у зв'язку з поданням заяви про відставку.
Згідно з наказом Апеляційного суду міста Києва від 21 вересня 2016 року №289-ос вирішено вважати позивача звільненим з посади 08 вересня 2016 року у зв'язку із виходом у відставку.
ОСОБА_2 звернулася до відповідачів із заявами про виплату їй вихідної допомоги у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою відповідно до частини першої статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції до 27 березня 2014 року), виходячи з того, що право на відставку виникло іще у 2013 році.
За результатами розгляду вказаних заяв, відповідачами у листах від 16 лютого 2017 року №22/0403/17 та від 01 березня 2017 року №К206-17-209/17 повідомлено позивача про відсутність правових підстав для виплати їй вихідної допомоги, оскільки частина перша статті 136 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" втратила чинність згідно із Законом України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" від 27 березня 2014 року.
Вважаючи вказані дії відповідачів протиправними, а свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, позивач звернулася з даним адміністративним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 статті 136 Закону України від 7 липня 2010 року N 2453-VI «Про судоустрій та статус суддів» (у редакції, чинній до 27.03.2014 року) було передбачено, що судді, який вийшов у відставку, виплачується вихідна допомога у розмірі 10 місячних заробітних плат за останньою посадою.
Втім, підпунктом 1 пункту 28 Закону України від 27.03.14р. №1166-VII «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» статтю 136 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» виключено. Закон №1166-VII набрав чинності 01.04.14р.
Як уже зазначалося, питання щодо звільнення позивача було розглянуто Верховною Радою України 08.09.2016, наказом від 21 вересня 2016 року №289-ос позивача звільнено з посади судді Апеляційного суду міста Києва з 08.09.2016 у зв'язку із виходом у відставку.
Як зазначено у рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року №1-рп/99, за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Отже, у даному випадку, до спірних правовідносин слід застосовувати положення нормативно-правових актів, які діяли на час прийняття Верховною Радою України постанови про звільнення позивача.
Станом на дату звільнення позивача норма Закону N 2453-VI, яка передбачала виплату вихідної допомоги, втратила чинність.
Разом з тим, Закон України від 12 лютого 2015 року N 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», який набрав чинності 28.03.15р., не містить положень щодо виплати вихідної допомоги судді у зв'язку з відставкою.
Серед критеріїв /принципів/, які повинні застосовуватись суб'єктом владних повноважень при прийнятті ними рішень, вчиненні дій та якими керується адміністративний суд у разі оскарження таких рішень/дій (ст.2 КАС України), є, зокрема, принцип законності, відповідно до якого суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним. Зазначена норма кореспондується з ч. 2 ст. 19 Конституції України.
Посилання позивача на те, що очікувана вихідна допомога, яка була гарантована державою у статті 136 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» в редакції, чинній на момент призначення позивача на посаду судді та під час її перебування на цій посаді, відповідно до практики Європейського суду з прав людини є правомірними (законними) очікуваннями в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції , колегія суддів вважає необґрунтованими, виходячи з наступного.
Згідно практики Європейського суду з прав людини однією з визначальних обставин, за яких легітимні очікування можуть охоронятися статтею 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є законодавче закріплення права особи на отримання спірного майна (коштів, соціальних виплат тощо) або коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Разом з тим, не можна вважати законним очікування, коли у національному законодавстві існує неоднозначність у тлумаченні норми права та з приводу цього існує судовий спір.
Ураховуючи те, що на момент звільнення позивача з посади судді у національному законодавстві не інсувало норми, яка передбачала виплату вихідної допомоги, підстави стверджувати про порушення статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - відсутні.
Разом з тим, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 19.11.13р. у справі № 1-1/2013 зазначив, що «за своєю правовою природою вихідна допомога є разовою формою матеріальної винагороди при виході судді у відставку. Вона виплачується з метою забезпечення йому належних соціально-побутових умов, а також для стимулювання осіб, які перебувають на посаді судді, до довгострокового виконання ними професійних обов'язків. Вихідна допомога не належить до таких конституційних гарантій незалежності суддів, як суддівська винагорода чи довічне грошове утримання, оскільки не є основним джерелом матеріального забезпечення суддів, не має постійного характеру та не покриває соціальних ризиків, пов'язаних, зокрема, із хворобою, інвалідністю, старістю. У зв'язку з цим парламент повноважний встановлювати вихідну допомогу та визначати її розмір».
Зважаючи на те, що на момент винесення постанови Верховної Ради України про звільнення позивача із посади судді норми статті 136 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», які гарантували виплату суддям вихідної допомоги у разі виходу у відставку, були виключені, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для виплати позивачу такої допомоги.
Вказана правова позиція відображена також у постанові Верховного Суду від 05 квітня 2018 року у справі №808/826/17.
Між тим, колегія суддів зазначає, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави (пункт 2.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 26 грудня 2011 року N 20-рп/2011).
У зв'язку з цим, аналізуючи норми чинного законодавства та оцінюючи зібрані у справі докази, колегія суддів приходить до висновку про необґрунтованість вимог даного позову та відсутність правових підстав для його задоволення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
При цьому, доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись статтями 34, 243, 250, 308, 311, 313, 315, 316, 321, 325, 328, 329, 331 КАС України, суд,
Залишити апеляційну скаргу ОСОБА_2 без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 березня 2018 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Собків Я.М.
Суддя Петрик І.Й.
Суддя Сорочко Є.О.