21 серпня 2018 року
Київ
справа №825/194/18
адміністративне провадження №К/9901/57891/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Гриціва М.І. та Коваленко Н.В., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_2
на рішення Чернігівського окружного адміністратвиного суду від 03 квітня 2018 року, ухвалу Чернігівського окружного адміністратвиного суду від 02 травня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2018 року
за позовом ОСОБА_2
до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
27 липня 2018 року ОСОБА_2 (далі також - скаржник, позивач) звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Чернігівського окружного адміністратвиного суду від 03 квітня 2018 року, ухвалу Чернігівського окружного адміністратвиного суду від 02 травня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2018 року.
Як вбачається з оскаржуваних судових рішень та матеріалів касаційної скарги, предметом розгляду у даній справі є визнання бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області (далі також - відповідач) та відмови здійснити перерахунок пенсії позивачеві з 01 січня 2017 року на підставі додаткового документу довідки УМВС в Чернігівській області про грошове забезпечення поліцейського за посадою начальника відділу апарату Головного управління національної поліції в Чернігівській області станом на 01 січня 2017 року протиправними та неправомірними; зобов'язання відповідача перерахувати пенсію позивачеві з 01 січня 2017 року на підставі додаткового документу довідки УМВС України в Чернігівській області про грошове забезпечення поліцейського за посадою начальника відділу апарату Головного управління національної поліції в Чернігівській області станом на 01 січня 2017 року; зобов'язання почати здійснювати поточні платежі перерахованої пенсії та допустити виконання рішення з цього питання до негайного виконання; зобов'язання здійснити виплату пенсії за минулий час (виплати всієї суми боргу з пенсії з 01 січня 2017 року) у зв'язку зі здійсненням перерахунку пенсії та допустити виконання рішення з цього питання до негайного виконання; встановлення судового контролю за виконанням рішення суду.
Частиною третьою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передбачено, що провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Згідно пунктом 3 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
За правилами пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України судові рішення у справах незначної складності не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов'язковим для всіх судів та суб'єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п'ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Суд також звертає увагу на положення пункту 32 Копенгагенської Декларації, схваленої 12-13 квітня 2018 року у Комітеті міністрів Ради Європи, згідно з яким схвалюється суворе та послідовне застосування критеріїв стосовно прийнятності заяви у судовому процесі та в повному обсязі використання можливості оголосити заяву неприйнятною, якщо заявники не постраждали від значної шкоди.
Суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, згідно з якою право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг; такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі "Golder v. the United Kingdom" від 21 лютого 1975 року № 4451/70, пункт 57 рішення у справі "Ashingdane v. the United Kingdom" від 28 травня 1985 року № 8225/78, пункт 37 рішення у справі "Guerin v. France" від 29 липня 1998 року № 25201/94, пункт 96 рішення у справі "Krombach v. France" від 13 лютого 2001 року № 29731/96, пункти 53, 55 рішення у справі "Воловік проти України" від 06 грудня 2007 року № 15123/03, пункт 27 рішення у справі "Пелевін проти України" від 20 травня 2010 року № 24402/02, пункт 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" від 21 грудня 2010 року № 45783/05, ухвала щодо прийнятності заяви № 32671/02 у справі "Скорик проти України"); такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, що може змінюватися відповідно до потреб і ресурсів суспільства; держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі (рішення у справах "Osman v. The United Kingdom" від 28 жовтня 1998 року № 23452/94 та "Kreuz v. Poland" від 19 червня 2001 року № 28249/95); умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви; зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження у справах здійснюється судом після їх розгляд судом апеляційної інстанції (пункт 48 рішення у справі "Levages Prestations Services v. France" від 23 жовтня 1996 року № 21920/93 та рішення у справі "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" від 19 грудня 1997 року № 26737/95).
При цьому Європейський суд з прав людини виходить з того, що право на справедливий судовий розгляд повинно тлумачитися з урахуванням одного з основоположних аспектів верховенства права, а саме принципу правової визначеності та дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна із сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення; відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (пункти 51, 52 рішення у справі "Ryabykh v. Russia" від 24 липня 2003 року № 52854/99, пункти 46, 47 рішення у справі "Устименко проти України" від 29 жовтня 2015 року № 32053/13).
Суд також враховує положення, що містяться в Рекомендаціях № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, згідно з якими державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження; скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону; вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу (частина "с" статті 7 Рекомендацій).
Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що суд апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови не врахував правові висновки, викладені у рішенні Верховного Суду від 15 лютого 2018 року, прийнятому за результатами розгляду зразкової справи № 820/6514/17, та виніс рішення, яке повністю йому суперечить.
Суд касаційної інстанції критично оцінює вказане міркування скаржника, оскільки предметом позову у даній справі є визнання бездіяльності відповідача та відмови здійснити перерахунок пенсії позивачеві з 01 січня 2017 року на підставі додаткового документу довідки УМВС в Чернігівській області про грошове забезпечення поліцейського станом на 01 січня 2017 року протиправними та неправомірними, зобов'язання відповідача перерахувати пенсію позивачеві з 01 січня 2017 року на підставі вказаної довідки, а предметом позову у зразковій справі № 820/6514/17 є визнання протиправною бездіяльності Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області щодо здійснення перерахунку та виплати пенсії з 01 січня 2016 року як пенсіонеру органів внутрішніх справ на підставі наданої Ліквідаційною комісією ГУ МВС України у Харківській області довідки про розмір грошового забезпечення від 19 червня 2017 року станом на 01 січня 2016 року, зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України в Харківській області здійснити перерахунок та виплату пенсії з 01 січня 2016 року як пенсіонеру органів внутрішніх справ згідно з наданою довідкою.
На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що оскаржувані судові рішення прийнято у справі незначної складності, а передбачені пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України виняткові обставини для перегляду Верховним Судом цієї справи в касаційному порядку скаржником не зазначені та не обгрунтовані у касаційній скарзі, у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом в ухвалах від 06 липня 2018 року у справі № 361/7710/17 та від 13 серпня 2018 року у справі № 825/1512/18. Керуючись статтями 248, 328, 333, 355, 359 КАС України,
1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Чернігівського окружного адміністратвиного суду від 03 квітня 2018 року, ухвалу Чернігівського окружного адміністратвиного суду від 02 травня 2018 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 10 липня 2018 року за позовом ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Чернігівській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
2. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.
3. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання.
4. Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді Я.О. Берназюк
М.І. Гриців
Н.В. Коваленко