Справа № 815/347/18
15 серпня 2018 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Єфіменка К.С. при секретарі Кузьменко Е.Х., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №478-17 від 08.12.2017 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,-
З позовом до суду звернувся ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №478-17 від 08.12.2017 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В судовому засіданні 15.08.2017 року представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги в повному обсязі, пославшись на те, що він у заяві повідомив необхідні данні щодо його переслідування в країні походження та не можливості повернення, а тому рішення відповідача щодо відмови у оформленні документів для отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту є незаконним.. Представник відповідача заперечив поори заявлених позовних вимог з підстав, викладених у письмових запереченнях проти позову, оскільки позивач при поданні заяві не заявив будь-яких обставин свого переслідування та він не підпадає під будь-яку з конвенційних ознак біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а є звичайним мігрантом, який бажає легалізувати свій статус в Україні.
Дослідивши наявні в справі письмові докази суд доходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог з наступних підстав:
Відповідач на підставі ст.7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» є центральним органом державної виконавчої влади та згідно ст.ст.11,12 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про надання особам статусу біженця, а тому його рішення з цього приводу на підставі ст.55 Конституції України, п.1 ч.2 ст.19 КАС України можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судачин ства.
Позивач є громадянином Афганістану. 28.09.2016 через побоювання за власне життя і безпеку на території країни громадянської належності у зв'язку з , що він став свідком вбивства свого сусіда за торговим рядом.
Приблизно 03.10.2016 - 04.10.2016 позивач перетнув державний кордон України, нелегально, поза пунктом пропуску.
01.11.2016 року шукач захисту звернувся із письмовою заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіального підрозділу ДМС.
Рішенням ДМС України №478-17 від 08.12.2017 року позивачу було відмовлено у визнання біженцем або особою, яка потребую додаткового захисту.
Суд погоджується з підставами відмови позивачу в наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, що містяться в оскаржуваному позивачем рішенні №478-17 від 08.12.2017 року з наступних підстав:
Відповідно до ст.ст.1,25 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, ст.26 Конституції України біженцям гарантується захист державою України, забезпечення гарантування відповідних прав нарівні з громадянами України, інших держав та соціальний захист.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Під час звернення з заявою до ГУ ДМС України в Одеській області позивач стверджує, що наразі він не може повернутися на Батьківщину через побоювання за власне життя і безпеку на території країни громадянської належності у зв'язку з ймовірними погрози на йогу адресу, які надходили від невідомих осіб, які нібито були представниками угруповання «Абу Саяф».
Під час процедури набуття міжнародного захисту шукач захисту зазначив, що на території країни громадянської належності він став свідком вбивства власного сусіда за торговим рядом на ім'я ОСОБА_2 з боку представників терористичного угруповання «Абу Саяф» (арк. 6 анкети від 07.11.2016).
Внаслідок подальших погроз від представників вищезазначеного угруповання, було прийнято рішення стосовно необхідності виїзду позивача за межі країни громадянської належності (арк. 4 протоколу співбесіди від 21.11.2016).
Аналізуючи можливість визнання позивача біженцем у відповідності до п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року слід провести аналіз наявності у зверненні шукача захисту елементів можливого переслідування за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або наявності політичних переконань.
Слід зазначити, що під час процедури набуття міжнародного захисту шукач захисту чітко зазначив, що не зазнавав переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території країни громадянської належності (арк. 8 протоколу співбесіди від 21.11.2016). Також, він ніколи не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля за вищезазначеними ознаками (арк. 7 анкети від 07.11.2016; арк. 8 протоколу співбесіди від 21.11.2016).
Ані шукач захисту, ані його близькі родичі ніколи не були членами жодних політичних релігійних, військових або громадських організацій на території країни громадянської належності (арк.6 анкети від 07.11.2016; арк.8-9 протоколу співбесіди від 21.11.2016).
Додатково, за матеріалами особової справи шукача захисту відсутня інформація стосовно можливих проблем у шукача захисту з представниками органів державної влади країни громадянської належності.
Стосовно національності та віросповідання, позивач є таджиком, мусульманином-сунітом за віросповіданням (арк. 1 анкети від 07.11.2016), що є переважаючими етнічними та релігійними групами на території Афганістану та в рідному для шукача захисту м.Кабул (Афганістан).
Проведеним аналізом матеріалів особової справи позивача можливо визначити відсутність ознак, за якими особа може бути визнана біженцем у відповідності до п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року. Так, позивач не надав важливих фактів та не висловив суб'єктивних побоювань стосовно можливості переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, особа також ніколи не була причетна до інцидентів із застосуванням фізичного насилля за конвенційними ознаками визначення статусу біженця в країні громадянської належності.
Таким чином, аналізом матеріалів особової справи позивача неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Афганістану з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебування на Батьківщині, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності позивача не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, а саме в нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Водночас, повідомлена позивачем обставина ймовірних погроз від представників угруповання «Абу Саяф» визнається територіальним підрозділом ДМС неправдоподібною, не визнається міграційною службою в якості підстави для надання заявнику міжнародного захисту на території України.
Слід зазначити, що, відповідно до тверджень позивача, ані у нього, ані у його близьких родичів ніколи не виникало проблем на Батьківщині до вказаного ним випадку з представниками угруповання «Абу Саяф» (арк. 9 протоколу співбесіди від 21.11.2016 року).
Слід також врахувати те, що особа не надала жодних додаткових пояснень стосовно вказаних фактів разом із відсутністю будь-яких особистих переслідувань на Батьківщині. Позивач не надав до Головного управління документи, які можуть бути доказом того, що йому загрожує небезпека, а також не привів жодної аргументації (факту), усного твердження власних побоювань у разі повернення до Афганістану, які б грунтувалися на реальних подіях, прикладах або інших доказах, що можуть вказувати на реальність ймовірних побоювань.
В той же час, аналізом отриманих свідчень вбачається, що позивач надав до управління інформацію, яка містить суттєві відмінності, недостовірні дані стосовно дат та причин історії виїзду з країни громадської належності:
Так, під час проведення анкетування від 07.11.2016 позивач повідомляє, що він виїхав за межі країни громадянської належності приблизно 28.09-29.09.2016 (арк. 4 анкети від 07.11.2016), приблизно 03.10 - 04.10.2016 позивач потрапив на територію України (арк. 5 анкети від 07.11.2016). Натомість, під час проведення протоколу співбесіди від 21.11.2016 позивач спочатку стверджує, що вже через три дні після ймовірно скоєного вбивства його сусіда за торговим рядом на ім'я ОСОБА_2, яке, зі слів особи, відбулося приблизно 06.09.2016 (арк. 4 протоколу співбесіди від 21.11.2016), він вже був за межами країни громадянської належності (арк. 6 протоколу співбесіди від 21.11.2016). В подальшому, шукач захисту вказує, що він виїхав за межі Батьківщини через 20 днів після отримання третьої листівки з погрозами на свою адресу від представників угруповання «Саяф», тобто, приблизно на початку жовтня 2016 року (арк. 8 протоколу співбесіди від 21.11.2016), до м. Одеса (Україна) потрапив приблизно 10.10.2016 (арк. 11 протоколу співбесіди від 21.11.2016). При цьому, під час проведення додаткового протоколу співбесіди від 15.09.2017 позивач стверджує, що приблизно через 10 днів після скоєного вбивства свого сусіда за торговим рядом на ім'я ОСОБА_2 він вже виїхав за межі Афганістану (арк. 7 додаткового протоколу співбесіди від 15.09.2017). Зазначені розбіжності вказують на приховування позивачем важливих деталей, які очевидно мають відношення до дати, обставин та причин його виїзду за межі Афганістану, обставин та часу перебування на території третіх країн, дати потрапляння на територію України. Додатково, відповідно до повідомленої позивачем інформації ще в червні 2016 року він планував виїжджати на навчання на територію України (арк. 4 протоколу співбесіди від 21.11.2016, арк. 9 додаткового протоколу співбесіди від 15.09.2017).
На відсутність загрози для життя та здоров'я шукача захисту на території країни громадянської належності свідчить повідомлена позивачем інформація, відповідно до якої його права не порушувалися на Батьківщині (арк. 9 протоколу співбесіди від 21.11.2016), ані шукач захисту, ані його близькі родичі ніколи не були причетні до насильницьких зникнень або викрадень на території країни громадянської належності (арк. 9 протоколу співбесіди від 21.11.2016), на території Афганістану заявника не звинувачували у порушенні соціальних або моральних норм (арк. 9 протоколу співбесіди від 21.11.2016), близькі родичі шукача захисту не зазнають жодних переслідувань або дискримінації, проживаючи на території Афганістану (арк. 9 протоколу співбесіди від 21.11.2016), мають доступ до отримання освіти та працевлаштування на території країни громадянської належності (арк. З анкети від 07.11.2016; арк. 9 протоколу співбесіди від 21.11.2016), шукачеві захисту невідома інформація, відповідно до якої його б наразі розшукували на території Афганістану (арк. 11 додаткового протоколу співбесіди від 15.09.2017). Також, відповідно до тверджень шукача захисту, після його виїзду за межі країни громадянської належності, його близькі родичі не отримували повторних погроз від представників терористичного угруповання «Абу Саяф» (арк. 9 протоколу співбесіди від 21.11.2016; арк. 6 додаткового протоколу співбесіди від 15.09.2017), що також вказує на необґрунтованість висловлених позивачем побоювань зазнати розправи з боку представників вищезазначеного терористичного угруповання.
Аналізом матеріалів особової справи шукача захисту неможливо визначити існуючу загрозу застосування по відношенню до заявника вироку про смертну кару, тортур, нелюдського, або такого, що принижує людську гідність поводження або покарання у випадку повернення на Батьківщину (арк. 8 протоколу співбесіди від 21.11.2016). Проживаючи на території Афганістану, шукач захисту мав загальний доступ до таких базових потреб та комунікацій, як забезпечення водою, електроенергією тощо (арк. 12 додаткового протоколу співбесіди від 15.09.2017).
Таким чином, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянської належності позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання особі додаткового захисту в Україні, відповідно до визначення п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянської належності позивача. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину, в регіоні постійного проживання позивача наразі відсутні відкриті збройні конфлікти. Близькі родичі позивача залишилися проживати у м. абул (Афганістан), вони не зазнають жодних проблем або переслідувань.
Таким чином, під час розгляду заяв про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачами інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині їх особисто або членів їхньої сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками та визнала заяви позивачів такими, що не є ґрунтовними, тобто в іноземця відсутні умови зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.
Суд встановивши під час офіційного з'ясування обставин справи відповідність оскаржуваного акту закону, на підставі положень ч.1 ст.245 КАС України, зобов'язаний винести постанову про відмову у задоволенні позовних вимог про його скасування та зобов'язання відповідача прийняти рішення про зобов'язання надати позивачу статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту.
Судові витрати розподілити за правилами ст.139 КАС України.
Керуючись ст.ст.139, 242-246 КАС України, суд, -
В задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України №478-17 від 08.12.2017 року, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити повністю.
Повний текст рішення виготовлений та підписаний суддею 23.08.2018 року.
Рішення суду може бути оскаржено до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги в місячний строк з дня отримання повного тексту судового рішення, в порядку п.15.5 Перехідних положень КАС України.
Суддя Єфіменко К.С.
.