Справа № 408/1938/18-ц
2-о/408/364/18
17 серпня 2018 року смт. Біловодськ
Біловодський районний суд Луганської області у складі:
головуючого Соболєва Е.О.
при секретареві Негода В.Е.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за заявою ОСОБА_1, заінтересована особа: Білокуракинський районний відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Луганській області, в якій заявник просить встановити факт смерті його дружини - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 у АДРЕСА_1, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з цією заявою, в якій він вказав, що ІНФОРМАЦІЯ_2 року у смт. Михайлівка м. Ровеньки, Луганської області внаслідок атеросклеротичного кардіосклерозу, ішемічної хвороби серця померла його дружина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження.
Оскільки Білокуракинський районним відділом ДРАЦС ГТУЮ у Луганській області було відмовлено у реєстрації смерті ОСОБА_2, який не зміг провести цю реєстрацію через сумнів у легітимності лікарського свідоцтва про смерть, заявник просить встановити факт смерті його дружини у певний час, що необхідно для отримання свідоцтва про смерть встановленого зразка.
У своїй заяві заявник просив справу розглянути за його відсутності.
Заінтересована особа - Білокуракинський районний відділ ДРАЦС ГТУЮ у Луганській області також надіслала письмову заяву, в якій вони просили розглядати справу за відсутності їх представника, заперечень проти поданої заяви не мали.
Дослідивши письмові докази, суд приходить до висновку, що заяву необхідно задовольнити з огляду на наступне.
Відповідно до п.8 ч.1 ст.315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Згідно з абз. 2 ч.1 ст. 317 ЦПК України заява про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана родичами померлого або їхніми представниками до суду за межами такої території України. У даному випадку заяву подано чоловіком померлої, що підтверджується копією свідоцтва про одруження заявника.
На підтвердження факту смерті ОСОБА_2 заявник надав копію лікарської довідки про смерть № 54 від 24 лютого 2018 року, виданої медичною установою, що розташована на окупованій території, згідно якої ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження померла ІНФОРМАЦІЯ_2 року у АДРЕСА_1 від атеросклеротичного кардіосклерозу, ішемічної хвороби серця, накладну на оплату послуг з поховання, фотокартки з місця поховання та відмову у проведенні державної реєстрації смерті.
Оцінюючи надані суду документи в сукупності, суд виходить з того, що смерть особи є юридичним фактом, що має наслідком припинення, зміну та виникнення багатьох правовідносин, а тому має безпосереднє значення для реалізації різними особами своїх прав.
Відповідно до ст.ст. 3, 8, 9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).
Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки суд розуміє, що можливості збору доказів смерті особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо.
На підставі вищевикладеного, суд вважає факт смерті ОСОБА_2 встановленим.
Таким чином, керуючись ст.ст. 13, 76-81, 89, 263-265, 293, 294, 315-317, 430 ЦПК України, суд,-
Заяву ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2, іпн. НОМЕР_1, про встановлення факту смерті - задовольнити.
Встановити факт, що має юридичне значення, а саме, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, громадянка України, уродженка сел. Михайлівка, м. Ровеньки Луганської області, іпн. НОМЕР_2, яка за життя була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1, померла у АДРЕСА_1, Україна, ІНФОРМАЦІЯ_2 року внаслідок атеросклеротичного кардіосклерозу, ішемічної хвороби серця.
Рішення набирає законної сили в порядку визначеному ст. 273 ЦПК України, та може бути оскаржене до апеляційного суду Луганської області протягом тридцяти днів з дня його складення.
Рішення підлягає негайному виконанню, оскарження рішення не зупиняє його виконання.
Головуючий: