Постанова
Іменем України
15 серпня 2018 року
м. Київ
справа № 201/15317/15-ц
провадження № 61-7951зпв18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Антоненко Н. О., Журавель В.І., Коротуна В. М., Курило В. П., (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - публічне акціонерне товариство акціонерний банки «Укргазбанк»,
відповідач - ОСОБА_1,
розглянувши без повідомлення та виклику учасників справи заяву ОСОБА_1 про перегляд рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 17 серпня 2016 року у складі судді Антонюка О. А., рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю, ОСОБА_2, ОСОБА_3, та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2017 року у складі колегії суддів: Ступак О. В., Дем'яносова М. В., Іваненко Ю. Г., у справі за позовом публічного акціонерного товариства акціонерний банк «Укргазбанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави,
У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство акціонерний банк «Укргазбанк» (далі - ПАТ АБ «Укргазбанк») звернулося до суду з указаним позовом, який під час розгляду справи уточнило, обґрунтовуючи тим, що 28 вересня 2012 року між цим банком та ОСОБА_4 було укладено договір про надання споживчого кредиту № 189/03/39-2012/4, відповідно до умов якого останньому надавався кредит у сумі 140 400,00 грн на строк до 27 вересня 2019 року під 23 % річних на придбання автомобіля у порядку та на умовах, зазначених у цьому договорі. Того ж дня між тими самими сторонами укладено договір застави на забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, відповідно до умов якого у заставу банку передано рухоме майно, а саме: автомобіль марки «Fiat cinquecento», білого кольору, 2012 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, який належить ОСОБА_5
Позивач зазначив, що позичальник порушив взяті за кредитним договором зобов'язання, у зв'язку з чим утворилася заборгованість і банку завдано збитків. Крім того, ОСОБА_4 переоформив (продав) указаний автомобіль на ОСОБА_1 шляхом оформлення продажу автомобіля (зняття з реєстрації в ДАІ та інш.) і зараз вже ОСОБА_1 є власником указаного рухомого майна, яка зареєструвала цей автомобіль на себе і користується ним як власник. Борг за кредитним договором не погашено, у добровільному порядку питання не вирішено.
Посилаючись на вказане, позивач просив у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 перед позивачем за кредитним договором від 28 вересня 2012 року № 189/03/39-2012/4, яка станом на 06 липня 2015 року складає 203 853,90 грн, звернути стягнення на предмет застави - автомобіль марки «Fiat cinquecento», білого кольору, 2012 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1, що належить ОСОБА_1, шляхом реалізації з прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижче за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії дії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 17 серпня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2017 року скасовано рішення суду першої інстанції, позов ПАТ АБ «Укргазбанк» задоволено.
Звернуто стягнення на предмет застави, а саме: автомобіль марки «Fiat cinquecento», білого кольору, 2012 року випуску, номер шасі (кузова, рами) VIN-НОМЕР_2, державний номерний знак НОМЕР_1, який належить ОСОБА_1, у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_4 за кредитним договором від 28 вересня 2012 року № 189/03/39-2012/4 станом на 06 липня 2015 року у сумі 203 853,90 грн, із яких: строковий кредит - 105 473,24 грн, прострочений кредит - 25 676,50 грн, поточні проценти за період із 01 червня 2015 року по 06 липня 2015 року - 2 487,19 грн, прострочені проценти - 43 306,97 грн, штраф - 26 910,00 грн, шляхом реалізації з прилюдних торгів за початковою ціною на рівні не нижче за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2017 року касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 відхилено, рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2017 року залишено без змін.
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2017 року з підстави передбаченої пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
А саме суди розглянули справу із порушенням правил територіальної підсудності, оскільки відповідач зареєстрований за адресою АДРЕСА_1, а отже справа підсудна Дніпровському районному суду міста Києва, тому заявник вважає неоднаково застосовано частину 1 статті 109 Цивільного процесуального суду України (далі - ЦПК України) та статтю 116 ЦПК України та статтю 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод стосовно «суду» встановленого законом. Крім того, неправильно застосовано положення статті 27 Закону України «Про заставу» та норми статті 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень», положення статті 258 ЦК України та статей 599, 1048, 1054 ЦК України
Ухвалою Верховного Суду України від 09 листопада 2018 року відкрито провадження та витребувано справу.
У лютому 2018 року заяву ОСОБА_1 про перегляд судового рішення разом з матеріалами справи № 201/15317/15-ц передано до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Законом України від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» внесено зміни до Цивільного процесуального кодексу України, викладено його у новій редакції, яка набрала чинності з 15 грудня 2017 року.
Відповідно до статті 388 ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII) заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 березня 2018 року цивільну справу призначено до розгляду.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що заява задоволенню не підлягає з огляду на наступне.
Перевіривши доводи заяви, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що в допуску справи до провадження слід відмовити з таких підстав.
Згідно з положеннями статті 355 ЦПК України (у редакції на час подання заяв про перегляд судового рішення) заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав: 1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; 2) неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ; 3) встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом; 4) невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
За загальним правилом, заява про перегляд судових рішень у цивільних справах із підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України, може бути подана за сукупності таких умов: судом (судами) касаційної інстанції при розгляді двох або більше справ неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального; справи стосуються спорів, які виникли з подібних правовідносин; має місце ухвалення різних за змістом судових рішень судом (судами) касаційної інстанції; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, має місце недотримання правової позиції щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, викладеної у постанові Верховного Суду України.
Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема: у різному тлумаченні судами змісту і сутності правових норм, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин; у різному застосуванні правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними з урахуванням юридичної сили цих правових норм, а також їх дії у часі, просторі та за колом осіб, тобто різне незастосування закону, який підлягав застосуванню; у різному визначенні предмета регулювання правових норм, зокрема застосуванні різних правових норм для регулювання одних і тих самих правовідносин або поширенні дії норми на певні правовідносини в одних випадках і незастосуванні цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках, тобто різне застосування закону, який не підлягав застосуванню; у різному застосуванні правил аналогії права чи закону у подібних правовідносинах.
Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
Ухвалення різних за змістом судових рішень означає, що суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох або більше справ за подібних правовідносин при однаковому їх матеріально-правовому регулюванні дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків.
За змістом пункту 1 частини першої статті 360-5 ЦПК України, у редакції на час подання заяви, Верховний Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою перегляду справи, не підтвердилися, або норми права у рішенні, про перегляд якого подана заява, були застосовані правильно.
У справі, рішення в якій просить переглянути заявник, суд касаційної інстанції, погодився з висновком апеляційного суду про задоволення позовних вимог, виходячи з того, що позичальник ОСОБА_4 не виконував належним чином умови кредитного договору, у зв'язку з чим станом на 06 липня 2015 року утворилася заборгованість у розмірі 203 853,90 грн, сума якої відповідачем не спростована і яка незважаючи на рішення Жовтневого районного суду містаДніпропетровська від 23 жовтня 2014 року, яким було стягнуто заборгованість за кредитним договором, підлягає погашенню, оскільки наявність рішення про її стягнення не припиняє зобов'язання за договором, яке відповідно до статті 599 ЦК України припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Апеляційний суд встановив, що у справі відсутні докази на підтвердження того, що існуюче зобов'язання між сторонами було виконано, або припинено іншим шляхом, передбаченим статтями 600-609 ЦК України, у зв'язку з чим дійшов правильного висновку, що це зобов'язання підлягає виконанню, виходячи зі змісту кредитного договору та договору застави, у визначений позивачем спосіб. Зокрема, оскільки пунктом 6.5.1 договору застави спірного автомобіля від 28 вересня 2012 року передбачено право заставодержателя задовольнити свої вимоги по кредитному договору та договору застави шляхом продажу предмету застави будь-якій особі - покупцеві або на публічних торгах, що відповідає вимогам Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»,то апеляційний суд обґрунтовано вважав, що позивачем обрано передбачений договором та законом спосіб для захисту порушеного права.
Крім того, суд правильно виходив із того, що пунктом 3.3.5 договору застави від 28 вересня 2012 року встановлено заборону на відчуження предмета застави без письмової згоди заставодержателя, проте усупереч цим положенням договору та статті 586 ЦК України, статті 17 Закону України «Про заставу» ОСОБА_4 здійснив відчуження автомобіля без згоди заставодержателя - позивача у справі.
Наданий позивачем розрахунок заборгованості за кредитним договором станом на 06 липня 2015 року є обґрунтованим, оскільки відповідає умовам кредитного договору та не спростований.
При цьому суд врахував, що вищевказані договори кредиту і застави є правомірними відповідно до статті 204 ЦК України, оскільки їх недійсність законом прямо не встановлена тасудом вони недійсними не визнавалися, тому повинні виконуватися, виходячи зі змісту норм матеріального права та з урахуванням умов і змісту цих договорів.
На підставі наявних у справі доказів апеляційний суд вважав відсутніми підстави для застосування позовної давності.
Разом з тим у наданих для порівняння судових рішеннях Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень частини першої статті 109 ЦПК України та статті 116 ЦПК України зроблено такі висновки:
- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 червня 2017 року у справі № 206/4685/16-ц, суд касаційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, направляючи справу за підсудністю до Красногвардійського районного суду міста Дніпропетровська, правильно виходив з того, що після відкриття провадження і до початку судового розгляду виявилось, що заяву було прийнято з порушенням правил підсудності, не може слугувати прикладом неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, з огляду на те, що у ній встановлено інші фактичні обставини;
- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 серпня 2015 року касаційне провадження у справі № 6-26933ск15, суд касаційної інстанції зазначив, що суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, постановляючи ухвалу про повернення позивачу заяви в частині вимог до фізичної особи, суди попередніх інстанцій виходили з того, що такий позов не підсудний Галицькому районному суду міста Львова, оскільки відповідач зареєстрований за однією адресою, інше місце проживання чи перебування матеріали справи не містять, не може слугувати прикладом неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, з огляду на те, що у ній встановлено інші фактичні обставини;
- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 серпня 2015 року касаційне провадження у справі № 6-26374ск15, суд касаційної інстанції зазначив, що позовна заява в частині вимог до фізичної особи не підсудна Галицькому районного суду міста Львова, оскільки зареєстроване місце проживання сторони не відноситься територіально до Галицького району міста Львова, а в частині вимог до юридичної особи не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а відноситься до господарської юрисдикції.
Крім того, як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме положень статті 27 Закону України «Про заставу» зроблено такі висновки:
-в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2017 року № 477/740/16-ц, зазначено, що підстави позову фактично зводяться з дійсності або недійсності угод з відчуження заставного майна, підстав застосування наслідків нікчемного правочину або витребування майна з чужого незаконного володіння, суд прийшов висновку, що правила статті 27 Закону України «Про заставу» на правовідносини з укладення незаконних угод не розповсюджуються, не може слугувати прикладом неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, з огляду на те, що у ній встановлено інші фактичні обставини;
-в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 березня 2013 року у справі № 6-46318св12, зазначено, що застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених у законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи, не надає останній статус заставодавця та на зазначену особу не може бути покладено обов'язку відшкодувати кредитору збитки, завдані втратою заставленого майна, не може слугувати прикладом неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права, з огляду на те, що у ній встановлено інші фактичні обставини;
Як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції положень статті 25 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» зроблено такі висновки:
-в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2012 року у справі № 6-1799св12, касаційний суд рішення суду першої інстанції та рішення суду апеляційної інстанції скасував, справу передав до розгляду до суду першої інстанції;
- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-37298св12, касаційний суд рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції;
- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 липня 2011 року у справі № 6-7511св11, касаційний суд рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції;
- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 січня 2011 року у справі № 6-2956ск10, касаційний суд рішення суду апеляційної інстанції скасував, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції;
- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 червня 2013 року у справі № 6-5372св13, касаційний суд рішення суду апеляційної інстанції скасував, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції;
- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 березня 2017 року, касаційний суд рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції скасував, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції;
Отже, постановлення судом касаційної інстанції ухвали про скасування рішень судів попередніх судових інстанцій із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції не означає остаточного вирішення спору в справі й застосування норм матеріального права для вирішення спору по суті.
У наданій ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 січня 2016 року у справі № 6-2028ск16 касаційний суд зробив висновок, що апеляційний суд обґрунтовано виходив з того, що позивачем пропущено строк позовної давності для стягнення пені та штрафу, посилаючись на те, що норми статті 266, частини другої статті 258 ЦК України дає підстави для висновку про те, що стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається з дня (місяця), з якого вона нараховується, у межах строку позовної давності за основною вимогою.
Таким чином, у справі, яка переглядається, та у справах, на рішення яких посилається заявник в обґрунтування своєї заяви про перегляд судового рішення, наявні різні фактичні обставини, встановлені судами при розгляді справа, що не свідчить про неоднакове застосування судом норм матеріального права.
Також, з підстав визначених пунктом 1, 4 частини 1 статті 355 ЦПК України щодо неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 258 ЦК України зроблено такий висновок:
-постанови Верховного Суду України від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 та від 19 листопада 2014 року у справі № 6-160цс14 надані заявником для порівняння не є прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, оскільки суд касаційної інстанції скасував судові рішення та направив справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, з підстав передбаченою статтею 266, та частиною другою статті 258 ЦК України.
Прикладом неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме статей 599, 1048, 1054 ЦК України, зроблено наступні висновки:
- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 жовтня 2014 року у справі № 6-18497св14; касаційний суд ухвалу суду апеляційної інстанції скасував, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції не визначився із початковою вартістю предмета реалізації, не навів мотивів звернення стягнення на всі транспортні засоби, вартість яких вчетверо перевищує визначену заборгованість;
- в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 січня 2015 року у справі № 6-42315св14, касаційний суд рішення суду апеляційної інстанції скасував, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи судом не встановлені, ухвалене судове рішення про дострокове стягнення заборгованості за кредитним договором, то нарахування відсотків за користування кредитом, неустойки поза строком дії кредитного договору законом не передбачено.
Крім того, висновок суду касаційної інстанції у справі, що переглядається, не суперечить правовому висновку, зазначеному у цих постановах.
За результатами оцінки доводів заяви та змісту доданих до неї копій судових рішень Верховного Суду України та колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ не встановлено неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, оскільки вищевказані судові рішення постановлені у справах з різним предметом спору, підставами позову і змістом позовних вимог, порівняно зі справою про перегляд якої подано заяву. Також не встановлено і невідповідність ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2017 року правовим висновкам Верховного Суду України.
Таким чином не знайшли свого підтвердження обставини для перегляду судового рішення, у зв'язку із чим, відповідно до частини першої статті 360-5 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, у задоволенні заяви про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 квітня 2017 року необхідно відмовити.
За таких обставин підстави для задоволення заяви ОСОБА_1 і скасування ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2017 року рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2017 року та рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 17 серпня 2016 року відсутні.
Керуючись пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355, пунктом 2 частини першої статті 360-3, частиною першою статті 360-5 ЦПК України 2004 року, пунктом 1 розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України у реакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів»,Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
У задоволенні заяви ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 17 серпня 2016 року, рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 лютого 2017 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 липня 2017 року, відмовити.
Постанова є остаточно і може бути оскаржена тільки з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 3 статті 423 ЦПК України.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді : Н. О. Антоненко
В. І. Журавель
В. М. Коротун
В. П. Курило