Постанова
Іменем України
08 серпня 2018 року
м. Київ
справа № 75719004/15-ц
провадження № 61-17529св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Штелик С. П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідачі: Кабінет Міністрів України, Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, Державний концерн «Ядерне паливо», Державна казначейська служба України,
третя особа - ОСОБА_5,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Апеляційного суду міста Києва від 19 квітня 2017 року у складі суддів: Пікуль А. А., Гаращенка Д. Р., Невідомої Т. О.,
У травні 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - КМУ), Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, Державного концерну «Ядерне паливо», Державної казначейської служби України, третя особа - ОСОБА_5, про визнання незаконними: розпорядження КМУ від 03 липня 2013 року № 470-р; наказу Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 03 липня 2013 року № 90-к/к; наказу Державного концерну «Ядерне паливо» від 08 липня 2013 року № 61-к «Про звільнення працівників», поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.
Позовна заява мотивована тим, що відповідно до розпорядження КМУ від 25 серпня 2010 року № 1665 вона була призначена на посаду генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо».
У період роботи на посаді жодних порушень умов контракту нею допущено не було.
Проте, як стало їй випадково відомо 04 липня 2013 року з єдиного веб-порталу органів виконавчої влади «Урядовий портал», 03 липня 2013 року КМУ прийнято розпорядження № 470-р «Про звільнення ОСОБА_4з посади генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо». І тільки 08 липня 2013 року, вже після подання вперше до Окружного адміністративного суду міста Києва позову про поновлення на роботі, їй стало відомо про наказ Міністерства енергетики та вугільної промисловості від 03 липня 2013 року № 90-к/к, в якому як підставу її звільнення зазначено підпункт «б» пункту 26 розділу5 контракту (одноразове грубе порушення керівником законодавства чи обов'язків, передбачених цим контрактом, внаслідок чого для підприємства настали негативні наслідки (заподіяно збитки, виплачено штрафи тощо), та наказ Державного концерну«Ядерне паливо» від 08 липня 2013 року № 91-к про звільнення її із займаної посади.
Позивач вважає розпорядження КМУ № 470-р таким, що не тільки не відповідає умовам контракту від 01 лютого 2011 року, оскільки формулювання звільнення позивача «у зв'язку з невиконанням умов контракту» не передбачено не тільки цим контрактом, а також і типовою формою контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, затвердженою постановою КМУ від 02 серпня 1995 року № 597, а також не відповідає пунктам 26, 41, 44 Статуту Державного концерну «Ядерне паливо», вимогам Порядку розгляду питань, пов'язаних з підготовкою і внесенням подань щодо осіб, призначення на посаду та звільнення з посади яких здійснюється Президентом України або КМУ чи погоджується з КМУ, затвердженим постановою КМУ від 11 квітня 2012 року № 298.
Всі прийняті нею як керівником підприємства кадрові рішення стосовно першого заступника генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо» ОСОБА_6 були скасовані, і він продовжує працювати на займаній посаді.
Крім того, відповідно до частини першої статті 23 ЦК України, частини першої статті 237-1 КЗпП України, статті 235 КЗпП України позивач зазначала, що має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Також вказала, що, дізнавшись про своє незаконне звільнення у липні 2013 року, вона звернулася до адміністративного суду з аналогічним позовом. Проте рішеннями адміністративних судів всіх інстанцій, а саме: ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від15 листопада 2013 року, ухвалою Апеляційного адміністративного суду міста Киева від 23 жовтня 2014 року, ухвалою Вищого адміністративного суду України від 15 листопада 2014 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 30 грудня 2014 року без додержання принципу розгляду справи у розумні строки провадження у справі за її позовом про визнання нечинними та незаконними розпорядження КМУ від 03 липня 2013 року № 470-р, наказу Міністерства енергетики та вугільної промисловості від 03 липня 2013 року № 90-к/к, наказу Державного концерну «Ядерне паливо» від 03 липня 2013 року про звільнення з посади генерального директора Державного Концерну «Ядерне паливо», поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, а також компенсації за спричинену моральну шкоду внаслідок незаконного звільнення було закрито, оскільки, на думку судів адміністративної юрисдикції, «посада Генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо» не є посадою публічної служби у розумінні пункту 15 частини першої статті 3 КАС України, а справа про поновлення на роботі у зв'язку з незаконним звільненням з цієї посади повинна розглядатися в судах загальної юрисдикції».
Оскільки останнє рішення Вищого адміністративного суду України у адміністративній справі нею було отримано рекомендованим поштовим відправленням 01 лютого 2015 року, що підтверджено її особистим підписом у відповідному поштовому реєстрі, то при зверненні з цим трудовим позовом до суду загальної юрисдикції тримісячний строк позовної давності нею пропущено з поважних причин.
У зв'язку з наведеним ОСОБА_4 просила суд:
визнати причину пропуску строку на звернення до суду загальної юрисдикції з трудовим позовом поважною та поновити його;
визнати нечинними та незаконними:
- розпорядження КМУ від 03 липня 2013 року № 470-р про її звільнення з посади генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо»;
- наказ Міністерства енергетики та вугільної промисловості від 03 липня 2013 року № 90-к/к про її звільнення з посади генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо»;
- наказ виконуючого обов'язки генерального директора ДК «Ядерне паливо» ОСОБА_6 від 08 липня 2013 року № 61-к про звільнення її з посади генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо»;
поновити її на посаді генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо» з 08 липня 2013 року;
стягнути з Державного концерну«Ядерне паливо» на її користь заробітну плату за час вимушеного прогулу з дати звільнення до дня звернення з позовом до суду в сумі 531674,00 грн;
стягнути з КМУ, Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, Державного концерну «Ядерне паливо» у солідарному розмірі на її користь компенсацію за спричинену моральну шкоду в сумі 10000,00 грн та допустити негайне виконання рішення суду в межах стягнення заробітної плати за один місяць.
Печерський районний суд міста Києва рішенням від 15 лютого 2017 року поновив ОСОБА_4 строк на звернення до суду з позовом за захистом порушеного права, визнавши причини його пропуску поважними.
Позовні вимоги ОСОБА_4задоволено частково. Визнано незаконними та скасовано:
- розпорядження КМУ від 03 липня 2013 року № 470-р «Про звільнення ОСОБА_4 з посади генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо», відповідно до якого ОСОБА_4 звільнена з посади генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо» у зв'язку з невиконанням умов контракту;
- наказ Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 03 липня 2013 року № 90-к/к «Про звільнення ОСОБА_4.», згідно з яким відповідно до розпорядження КМУ від 03 липня 2013 року № 470-р «Про звільнення ОСОБА_4 з посади генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо» контракт, укладений з генеральним директором Державного концерну «Ядерне паливо» ОСОБА_4від 01 лютого 2011 року № 01-а/11 вважати припиненим 04 липня 2013 року на підставі підпункту «б» пункту 26 розділу 5 Контракту;
- наказ Державного концерну «Ядерне паливо» від 08 липня 2013 року № 61-к «Про звільнення працівників», відповідно до якого звільнено з роботи ОСОБА_4, генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо» з 08 липня 2013 року згідно з пунктом 8 статті 36 КЗпП України.
Поновлено ОСОБА_4 на посаді генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо» з 08 липня 2013 року.
Стягнуто з Державного концерну «Ядерне паливо» середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 08 липня 2013 року до 31 серпня 2013 року включно за 1 місяць та 17 робочих днів в сумі 46375,45 грн, а також компенсацію за цей період в сумі 40830,42 грн, а всього 87 205,87 грн.
Стягнуто з Державного концерну «Ядерне паливо» на користь держави судовий збір в сумі 1 423,25 грн.
У задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди відмовлено.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини першої статті 367 ЦПК України 2004 року рішення в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць в сумі 24 167,50 грн допущено до негайного виконання.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що в розпорядженні КМУ від 03 липня 2013 року № 470-р «Про звільнення ОСОБА_4 з посади генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо» не зазначено, який пункт контракту порушила ОСОБА_4 і чи підпадає цей пункт під дію підпункту &q?ра;б&q?ор; пункту 26 розділу 5 контракту щодо одноразового грубого порушення керівником законодавства чи обов'язків, передбачених цим контрактом, внаслідок чого настали негативні наслідки (заподіяно збитки, виплачено штрафи тощо). В зазначеному розпорядженні та в наказах від 03 липня 2013 року № 90-к/к, від 08 липня 2013 року № 61-к негативні наслідки взагалі не зазначені, не надано будь-якого документа про те, що такі наслідки настали.Оскільки ОСОБА_4 була звільнена за підпунктом &quCo;б&qued; пункту 26 Контракту без достатніх правових підстав, тому підлягає поновленню на попередній роботі із виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу з дати звільнення до дати закінчення терміну дії контракту разом із компенсацією втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням термінів її виплати.
При цьому суд поновив ОСОБА_4 строк звернення до суду за захистом своїх трудових прав, визнавши причину його пропуску поважною, оскільки позивач почала захищати свої трудові права безпосередньо після звільнення у порядку, визначеному КАС України, і тільки після того, як касаційним судом адміністративної юрисдикції було остаточно визначено, що її справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, звернулась до суду із позовом.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 19 квітня 2017 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 15 лютого 2017 року у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_4 про визнання незаконними розпорядження КМУ від 03 липня 2013 року № 470-р; наказу Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 03 липня 2013 року № 90-к/к; наказу Державного концерну «Ядерне паливо» від 08 липня 2013 року № 61-к про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову.
В частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди рішення суду залишено без змін.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_4 не надала суду доказів, які б підтверджували існування будь-яких об'єктивних причин, що перешкоджали протягом місяця з дня набрання законної сили ухвалою Окружного адміністративного суд міста Києва звернутися із вказаним позовом до суду загальної юрисдикції в порядку, передбаченому ЦПК України.
Та обставина, що ОСОБА_4, діючи на власний розсуд, не скористалася роз'ясненнями суду адміністративної юрисдикції та оскаржувала таке судове рішення в апеляційному та касаційному порядку, не свідчить про існування для позивача поважних причин, які перешкоджали звернутись з позовом про поновлення на роботі до суду в порядку, визначеному ЦПК України. Крім того, даний позов складений та підписаний ОСОБА_4 23 травня 2015 року - майже через чотири місяці після отримання позивачем ухвали Вищого адміністративного суду України про відмову у допуску до провадження Верховного Суду України адміністративної справи та через півтора місяці після отримання нею 09 квітня 2015 року ухвали про повернення як неподаної позовної заяви до Печерського районного суду міста Києва (дата подання - 19 лютого 2015 року). Будь-яких доказів на підтвердження наявності об'єктивних перешкод для звернення до суду протягом цього періоду позивач також не надала.
У касаційній скарзі, поданій у квітні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4 просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що, отримавши ухвалу Вищого адміністративного суду України від 30 грудня 2014 року про відмову у допуску справи до Верховного Суду України, вона відразу звернулася до Печерського районного суду міста Києва із вказаним позовом, в якому навела обгрунтовані обставини, через які вона пропустила встановлений статтею 233 КЗпП україни строк звернення до суду з позовом. Тому апеляційним судом порушено її право на захист трудових прав, що суперечить статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
У запереченнях на касаційну скаргу Державний концерн «Ядерне паливо», Міністерство енергетики та вугільної промисловості України зазначали, що позивач жодних поважних причин пропуску строку звернення до суду загальної юрисдикції не надала. ОСОБА_4 не була позбавлена права своєчасного звернення з аналогічним позовом до суду загальної юрисдикції; не дивлячись на оскарження ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 15 листопада 2013 року та ухвали Апеляційного адміністративного суду міста Києва від 23 жовтня 2014 року в справі № 826/10634/13-а. Ухвала адміністративного суду першої інстанції відповідно до статті 254 КАС України набрала законної сили 23 жовтня 2014 року. Крім того, позивач зазначала, що 01 лютого 2015 року особисто отримала рішення Вищого адміністративного суду України у справі № 826/10634/13-а, а позовну заяву позивач подала тільки 23 травня 2015 року, з пропуском встановленого чинним законодавством України строку.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
17 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Судами встановлено, що відповідно до розпорядження КМУ від 25 серпня 2010 року № 1665 ОСОБА_4 прийнята на роботу на посаду генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо».
01 лютого 2011 року між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України в особі Міністра ОСОБА_7 та ОСОБА_4 укладено контракт, на підставі якого виникли трудові відносини між керівником підприємства та органом управління майном цього підприємства, з терміном дії цього контракту з 02 вересня 2010 року до 01 вересня 2013 року (т. 2, а. с. 71, 78).
Розпорядженням КМУ від 03 липня 2013 року № 470-р «Про звільнення ОСОБА_4 з посади генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо» звільнено ОСОБА_4 з посади генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо» у зв'язку з невиконанням умов контракту (т. 1, а. с. 26).
Наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 03 липня 2013 року № 90-к/к «Про звільнення ОСОБА_4.» відповідно до розпорядження КМУ від 03 липня 2013 року № 470-р «Про звільнення ОСОБА_4 з посади генерального директора державного концерну «Ядерне паливо» контракт, укладений з генеральним директором державного концерну «Ядерне паливо» ОСОБА_4 від 01 лютого 2011 року № 01-а/11, постановлено вважати припиненим 04 липня 2013 року на підставі підпункту «б» пункту 26 розділу 5 Контракту. Підстава: розпорядження КМУ від 03 липня 2013 року № 470-р (т. 1, а. с. 91).
Наказом Державного концерну «Ядерне паливо» від 08 липня 2013 року № 61-к «Про звільнення працівників» звільнено з роботи ОСОБА_4 - генерального директора Державного концерну «Ядерне паливо» з 08 липня 2013 року згідно з пунктом 8 статті 36 КЗпП України. Підстава: розпорядження КМУ від 03 липня 2013 року № 470-р (т. 1 а. с. 92).
Згідно з пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України трудовий договір може бути припинений з підстав, передбачених контрактом.
У підпункті «б» пункту 26 розділу 5 Контракту зазначено, що керівник може бути звільнений з посади, а цей контракт розірваний з ініціативи органу управління, у тому числі за пропозицією місцевого органу виконавчої влади, до закінчення терміну його дії у разі одноразового грубого порушення керівником законодавства чи обов'язків, передбачених цим контрактом, внаслідок чого для підприємства настали негативні наслідки (заподіяно збитки, виплачено штрафи тощо).
Суд першої інстанції, задовольняючи частково позов, визнав причини пропуску позивачем строку, визначеного у частині першій статті 233 КЗпП України, поважними та виходив з того, що трудові права ОСОБА_4 є порушеними, оскільки умовами застосування підпункту «б» пункту 26 розділу 5 Контракту як підстави для звільнення є порушення законодавства, а Статут не є законодавством, та порушення обов'язків, передбачених контрактом, що обов'язково потягли негативні наслідки, не настали.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що позивача було звільнено з порушенням законодавства, оскільки належних доказів про порушення нею підпункту «б» пункту 26 розділу 5 контракту відповідачами не надано.
Разом з цим відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Встановлені статтями 228, 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.
У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк (висновок Верховного Суду України, викладений в постанові від 06 квітня 2016 року у справі № 6-409цс16).
Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
Поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення.
Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску позивачем строку звернення до суду, виходив з того, що у 2013 році ОСОБА_4 звернулась із позовом про поновлення на роботі до Окружного адміністративного суд міста Києва, ухвалою якого від 15 листопада 2013 року провадження у адміністративній справі № 826/10634/13-а було закрито, з тих підстав, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, ОСОБА_4 роз'яснено право на звернення із вказаним позовом до суду загальної юрисдикції в порядку, передбаченому ЦПК України (т.1, а. с. 60-62). Ця ухвала булла залишена без змін Київським апеляційним адміністративним судом 23 жовтня 2014 року (т.1, а. с. 63-65) і з цієї дати набрала законної сили.
Також суд зазначав, що та обставина, що ОСОБА_4, діючи на власний розсуд, не скористалася роз'ясненнями судів адміністративної юрисдикції та оскаржувала судові рішення у касаційному порядку, не свідчить про існування для позивача поважних причин, які перешкоджали ОСОБА_4 принаймні у місячний строк з дня отримання ухвали Київського апеляційного адміністративного суду від 23 жовтня 2014 року звернутись з позовом про поновлення на роботі до суду в порядку, визначеному ЦПК України. Крім того, даний позов складений та підписаний ОСОБА_4 23 травня 2015 року - майже через чотири місяці після отримання позивачем ухвали Вищого адміністративного суду України про відмову у допуску до провадження Верховного Суду України адміністративної справи (т. 2, а. с. 117-121) та через півтора місяця після отримання 09 квітня 2015 року ухвали про повернення як неподаної позовної заяви до Печерського районного суду міста Києва (дата подання - 19 лютого 2015 року) (т. 2, а. с. 122-131).
Фактично ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом про поновлення на роботі з пропуском встановленого статтею 233 КЗпП України строку звернення до суду більше ніж на півтора роки.
Таким чином, суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_4 не довела поважність причин пропуску строку для звернення до суду з відповідним позовом, встановленого статтею 233 КЗпП України, не довела, що її своєчасному зверненню до суду перешкоджали непереборні обставини, які робили неможливим або значно утруднювали таке звернення.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_4, що наведені нею причини пропуску строку звернення до суду є поважними, висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають, а стосуються переоцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Рішення апеляційного суду відповідає вимогам статей 213-215, 316 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.
Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Апеляційного суду міста Києва від 19 квітня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий СуддіВ. С. Висоцька А. О. Лесько С. Ю. Мартєв В. В. Пророк С. П. Штелик