Постанова
Іменем України
01 серпня 2018 року
м. Київ
справа № 303/238/16-ц
провадження № 61-13888св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Пророка В. В.,
Штелик С. П.,
учасники справи:
позивач - відповідач - публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідачі - позивачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, подану в його інтересах адвокатом Волошин Вікторією Василівною, на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 27 квітня 2016 року у складі судді Носова В. В. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 22 червня
2016 року у складі суддів: Ігнатюка Б. Ю., Куштана Б. П., Мацунича М. В.,
У січні 2016 року публічне акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», Банк) звернулося до суду з позовом доОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Позовна заява мотивована тим, що 22 травня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір
№ MKAWGA00000040, згідно з яким останній отримав кредит у розмірі
20 000,00 доларів США на термін до 19 травня 2017 року та зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користуванням кредитними коштами в строки та в порядку, визначені кредитним договором. На забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_5 було укладено договір поруки. Належним чином свої зобов'язання за кредитним договором ОСОБА_4 не виконав, а тому станом на 17 грудня 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 101 927,50 доларів США, яка складається з:
18 671,90 доларів США - заборгованості за кредитом; 25 682,69 доларів США - заборгованості за процентами за користування кредитом; 3 360,00 доларів США - заборгованості за комісією за користування кредитом;
49 349,09 доларів США - пеня; 10,63 доларів США - штраф (фіксована частина); 4 853,18 доларів США - штраф (процентна складова).
У звязку з викладеним Банк просив стягнути солідарно з ОСОБА_4, ОСОБА_5 заборгованість за кредитним договором в розмірі
101 927,50 доларів США, що за курсом 23,51 відповідно до службового розпорядження НБУ від 17 грудня 2015 року становить 2 396 315,47 гривень.
У березні 2016 року ОСОБА_4, ОСОБА_5 подали до суду зустрічну позовну заяву до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору та застосування реституції.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що кредитний договір від
22 травня 2007 року № MKAWGA00000040 суперечить нормам законодавства в сфері регулювання споживчого кредитування. Зазначали про відсутність в кредитному договорі істотних умов: графіка погашення заборгованості; вартості кредиту, а саме абсолютного значення його подорожчання. Також зазначали, що Банком неправомірно, в односторонньому порядку було збільшено відсоткову ставку за користування кредитними коштами з 11,04% річних до 13,08% річних. Зазначали, що в 2009 році Банк уже звертався до позичальника з позовом про стягнення кредитної заборгованості в розмірі 22 268,00 доларів США, з них: заборгованість за основний борг - 18 223,94 доларів США; заборгованість за простроченими відсотками - 766,20 доларів США; заборгованість з пені - 52,43 доларів США; заборгованість з комісії - 120,00 доларів США. Розмір кредитної заборгованості в позовній заяві за 2009 рік на 2 268,00 доларів США більший ніж розмір заборгованості, зазначений у позовній заяві, поданій в січні 2016 року. Ці обставини свідчать про те, що Банк на власний розсуд змінює суму кредитної заборгованості. Також посилалися на несправедливість умов кредитного договору, зумовлену тим, що Банк просить стягнути з відповідачів суму, більшу в п'ять разів за розмір отриманого кредиту. Просили застосувати до позовних вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України спеціальну позовну давність в межах 1 року, а не
7 років, як порахував Банк. Також посилались на статтю 18 Закону України «Про захист прав споживачів», частину другу статті 651 ЦК України, частину першу статті 230 ЦК України та частину першу статті 216 ЦК України щодо визнання оспорюваного кредитного договору недійсним.
У зв'язку з викладеним та за зміненими позовними вимогами просили визнати кредитний договір недійсним з моменту підписання, застосувати до сторін двосторонню реституцію, а саме: зобов'язати ОСОБА_4 повернути ПАТ КБ «ПриватБанк» суму кредитних коштів в розмірі
82 148,35 грн (по курсу НБУ на момент укладання кредитного договору
1 долар США - 5,05 грн, що становило 16 267,00 доларів США) протягом
5 років з моменту винесення рішення.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від
27 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 22 червня 2016 року, первісний позов задоволено.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 22 травня
2007 року № MKAWGA00000040 в розмірі 101 927,50 доларів США, що за курсом 23,51 відповідно до службового розпорядження НБУ від 17 грудня 2015 року становить 2 396 315,47 грн, з яких: 18 671,90 доларів США - заборгованість за кредитом; 25 682,69 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 3 360,00 доларів США - заборгованість з комісії за користування кредитом; 49 349,09 доларів США - пеня; 10,63 доларів США - штраф (фіксована частина); 4 853,18 доларів США - штраф (процентна складова).
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 та ОСОБА_5 відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що кредитний договір було підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, які мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало внутрішній волі. Банк умови кредитного договору виконав, а ОСОБА_4 належним чином його умов не виконував, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка підлягає стягненню з відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 У задоволенні зустрічних позовних вимог було відмовлено.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що доводи ОСОБА_4 та ОСОБА_5 стосовно необґрунтованого розміру кредитної заборгованості, стосовного того, що сума кредиту є спірною та щодо пропуску строку позовної давності щодо звернення позивача до поручителя та до боржника стосовно стягнення неустойки (штрафу, пені) є безпідставними та спростовуються матеріалами справи. Сума заборгованості визначена банком відповідно до умов кредитного договору та розрахунку сплати заборгованості, а посилання відповідачів на неправильність цього розрахунку жодним доказом не підтверджено. Стягненню з відповідачів за первісним позовом підлягає вся сума заборгованості без врахування вартості предмета іпотеки, оскільки рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від
05 травня 2009 року про звернення стягнення на предмет іпотеки не виконано, а майно є нереалізованим до теперішнього часу. Строк позовної давності до цих правовідносин судом першої інстанції не застосовано обґрунтовано у зв'язку з тим, що відповідачі за первісним позовом не звернулися до суду першої інстанції з окремою заявою про її застосування.
28 липня 2016 року ОСОБА_4 через свого адвоката Волошин В. В. подав касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не встановили обставини справи та не надали їм належної оцінки. Судами не встановлено розмір кредиту, який надавався
ОСОБА_4, а саме 20 000,00 доларів США чи 22 268,00 доларів США, як встановлено рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 05 травня 2009 року. Розмір кредитної заборгованості не підтверджено належними документами первинної бухгалтерської документації. Не застосовано судами позовної давності до вимог Банку щодо стягнення неустойки (штрафу, пені), про що було заявлено в суді першої інстанції та щодо вимог Банку до поручителя, у зв'язку з тим, що останній платіж за спірним кредитним договором було здійснено у вересні 2008 року, а позов подано лише в січні 2016 року. Також, на думку ОСОБА_4, договір поруки, укладений між Банком та
ОСОБА_5, після збільшення процентної ставки з 11,04% до 13,08% є припиненим на підставі частини першої статті 559 ЦК України. Крім того, вказує, що умови кредитного договору є несправедливими, а штрафні санкції за його невиконання перевищують суму боргу на 50%. Посилається на частину другу статті 651 ЦК України щодо істотного порушення умов договору та пункт 1 частини першої статті 230 ЦК України щодо введення Банком боржника в оману, оскільки розмір кредитної заборгованості, яку стягують на користь Банку в п'ять разів перевищує розмір отриманого кредиту.
Заперечення на касаційну скаргу не надходили.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
15 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Судом установлено, що 22 травня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № MKAWGA00000040, згідно з яким останній отримав кредит у розмірі 20 000,00 доларів США на ремонт будинку та 2 268,00 доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,92% на місяць на суму залишку заборгованості з кінцевим терміном повернення до
19 травня 2017 року (а. с. 13-15).
22 травня 2007 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_5 було укладено договір поруки, згідно з яким вона взяла на себе зобов'язання відповідати перед Банком за зобов'язаннями ОСОБА_4, передбаченими кредитним договором від 22 травня 2007 року
№ MKAWGA00000040 (а. с. 16).
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що позичальник зобов'язання за кредитним договором належним чином не виконував, у зв'язку з чим утворилась заборгованість, яка згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості за кредитним договором від 22 травня 2007 року № MKAWGA00000040 станом на 17 грудня 2015 року становила
101 927,50 доларів США, з яких: 18 671,90 доларів США - заборгованість за кредитом; 25 682,69 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом; 3 360,00 доларів США - заборгованість з комісії за користування кредитом; 49 349,09 доларів США - пеня; 10,63 доларів США - штраф (фіксована частина); 4 853,18 доларів США - штраф (процентна складова) (а. с. 4-7).
Розмір кредиту, з яким не погоджується ОСОБА_4, визначено кредитними договором від 22 травня 2007 року №MKAWGA00000040, а саме в пункті 7.1 цього договору зазначено, що кредит позичальник отримав у розмірі 20 000,00 доларів США на ремонт будинку та
2 268,00 доларів США на сплату страхових платежів, а тому посилання скаржника на те, що суди не встановили правильний розмір отриманого ним кредиту спростовується умовами оспорюваного договору.
Посилання ОСОБА_4 на те, що розмір кредитної заборгованості підтверджено неналежними доказами не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до вимог частини третьої статті 10 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, що й зробив Банк, надавши до суду розрахунок заборгованості за кредитними договором від 22 травня 2007 року № MKAWGA00000040. Натомість посилання позичальника на неправильність розрахунку заборгованості жодним доказом не доведена.
Посилання ОСОБА_4 на те, що оспорюваний кредитний договір було укладено з порушенням вимог частини першої статті 230 ЦК України не заслуговує на увагу з огляду на таке.
Статтею 230 ЦК України визначено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тлумачення змісту статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.
Однак всупереч вимогам статтей 10, 60 ЦПК України 2004 року позивачі за зустрічним позовом не надали суду доказів, які б свідчили про те, що Банк увів ОСОБА_4 в оману, укладаючи з ним оспорюваний кредитний договір.
Доводи касаційної скарги про те, що банком у договорі не було заначено умов про істотне збільшення розміру кредитної заборгованості, є безпідставними, оскільки положеннями кредитного договору, узгодженого сторонами, передбачена можливість збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом в односторонньому порядку, і такі умови від позичальника Банком не приховувались.
У пунктах 2.3 та 2.3.1 кредитного договору зазначено, що Банк має право в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом при зміні кон'юнктури ринку грошових ресурсів в Україні, а саме: зміні курсу доллара США до гривні більше ніж на 10% у порівнянні з курсом долара США до гривні, встановленого Національним банком України на момент укладення договору, зміні облікової ставки Національного банку України, зміні розміру відрахувань у страховий (резервний) фонд або зміні середньозваженої ставки по кредитах банків України у відповідній валюті (за статистикою Національного банку України). При цьому Банк надсилає позичальникові письмове повідомлення про зміну процентної ставки протягом 7 календарних днів з дати набрання чинності зміненою процентною ставкою.
Проте ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції не встановили, чи було дотримано Банком умову кредитного договору стосовно письмового повідомлення позичальника про зміну цієї процентної ставки протягом
7 календарних днів, оскільки ця обставина має значення для правильного вирішення справи.
Стосовно доводів касаційної скарги про те, що договір поруки є припиненим необхідно зазначити таке.
Згідно із частиною першою статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.
Цією нормою передбачено, що до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу його відповідальності.
Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом; установлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення; розширення змісту основного зобов'язання щодо дострокового повернення кредиту та плати за користування ним; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення) розміру неустойки тощо.
Згідно з наданим Банком розрахунком заборгованості за кредитним договором з 25 листопада 2008 року процентна ставка була змінена з 11,04% до 13,08 % річних.
У пункті 13 договору поруки до кредитного договору від 22 травня
2007 року № MKAWGA00000040 вказано, що зміни і доповнення до цього договору вносяться тільки за згодою сторін в письмовому вигляді, шляхом укладення відповідної додаткової угоди.
Зазначення у договорі поруки про ознайомлення з умовами основного договору, якими передбачена можливість зміни розміру процентів за основним зобов'язанням, не звільняє сторони основного зобов'язання від узгодження цих змін з поручителем.
Однак всупереч вимогам законодавства суд першої інстанції не перевірив, чи було належним чином повідомлено поручителя про зміну умов оспорюваного договору, а саме про збільшення відсоткової ставки, що може бути підставою для визнання договору поруки припиненим, оскільки в своїх запереченнях на первісний позов ОСОБА_5 вказувала на те, що вона не знала про збільшення розміру процентів за основним договором.
Стосовно доводів касаційної скарги про незастосування судами першої та апеляційної інстанцій позовної давності необхідно зазначити таке.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Положеннями частини першої, пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України визначено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Статтею 267 ЦК України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.
При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності.
Відповідно до частини першої статті 27 ЦПК України 2004 року особи, які беруть участь у справі, мають, зокрема, право заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові.
Згідно зі статтею 31 ЦПК України 2004 року сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки.
Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві або запереченнях на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства.
Як свідчать матеріали справи, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 подали до суду першої інстанції заперечення на первісний позов, в яких позичальник та поручитель обґрунтовували необхідність застосування спеціальної позовної давності щодо вимог Банку про стягнення з них неустойки (штрафу, пені), а поручитель ще й обґрунтовувала необхідність застосувати загальну позовну давність до вимог Банку про стягнення з неї заборгованості за кредитним договором, оскільки останній платіж позичальником було здійснено у вересні 2008 року.
Проте суд першої інстанції не надав оцінки їх клопотанням викладеним в запереченнях від 15 березня 2016 року, які містяться в матеріалах справи.
Крім того, слід зазначити, що суди першої та апеляційної інстанцій не звернули уваги на ту обставину, що Банк у 2009 році вже звертався до боржника з позовом про стягнення кредитної заборгованості в розмірі 22 268,00 доларів США, з них: заборгованість за основний борг -
18 223,94 доларів США; заборгованість за простроченими відсотками - 766,20 доларів США; заборгованість з пені - 52,43 доларів США; заборгованість з комісії - 120,00 доларів США, шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від
05 травня 2009 року позов Банку до ОСОБА_4 про звернення стягнення на предмет іпотеки було задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості за кредитни договором від 22 травня 2007 року
№ MKAWGA00000040 в розмірі 19 162,57 доларів США було звернуто стягнення на нерухоме майно (а. с. 51-52).
Слід зазначити, що звернення до суду з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно свідчить про такі зміни.
Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Такий висновок суду відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленому у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 14-154цс18.
Разом із тим ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції достовірно не з'ясували розміру заборгованості за кредитним договором та не перевірили період, за який вона нарахована, а також не встановили періоду нарахування ОСОБА_4 процентів за користування кредитними коштами.
З огляду на викладене оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» були ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
Відповідно до частини четвертої цієї статті справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення в частині вирішення зустрічних позовнихвимог ОСОБА_4, ОСОБА_5 ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому в цій частині відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України судові рішення необхідно залишити без змін.
Оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договором підлягають скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції на підставі пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 411, 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4, подану в його інтересах адвокатом Волошин Вікторією Василівною, задовольнити частково.
Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від
27 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від
22 червня 2016 року в частині вирішення позовних вимог публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_4, ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за кредитним договоромскасувати.
Справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від
27 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від
22 червня 2016 року в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_4, ОСОБА_5 до публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору та застосування реституції залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий СуддіВ. С. Висоцька А. О. Лесько С. Ю. Мартєв В. В. Пророк С. П. Штелик