Постанова
Іменем України
01 серпня 2018 року
м. Київ
справа № 757/10469/15-ц
провадження № 61-14265зпв18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Штелик С. П.,
розглянувши без повідомлення та виклику учасників справи заяви представника ОСОБА_4, ОСОБА_5, та ОСОБА_6 про перегляд ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 вересня 2016 року та від 14 червня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_4, товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЄОН», треті особи: публічне акціонерне товариство «Банк Камбіо», партнерство з обмеженою відповідальністю «Інланд Транзіт» про звернення стягнення на предмет іпотеки,
У березні 2015 року ОСОБА_7 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЄОН» (далі - ТОВ «ЛЄОН»), у якому просив звернути стягнення на предмет іпотеки на підставі договору від 18 листопада 2011 року, а саме на квартиру АДРЕСА_1 у рахунок часткового погашення заборгованості ТОВ «ЛЄОН» у розмірі 5 619 201,87 грн шляхом визнання права власності за ОСОБА_7 на предмет іпотеки, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що відповідач всупереч укладеному кредитному договору від 15 грудня 2010 року не виконує взяті на себе зобов'язання, у зв'язку з чим утворилася заборгованість.
Заочним рішенням Печерського районного суду міста Києва від 25 серпня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 07 квітня 2016 року, позовні вимоги задоволено. Звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме на квартиру АДРЕСА_1, у рахунок часткового погашення заборгованості ТОВ «Лєон» у розмірі 5 619 201,87 грн шляхом визнання права власності за ОСОБА_7 на предмет іпотеки: квартиру АДРЕСА_1.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 вересня 2016 року касаційну скаргу ОСОБА_5, яка діяла в інтересах ОСОБА_4, відхилено. Заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 07 квітня 2016 року залишено без змін.
У вересні 2016 року представник ОСОБА_4, ОСОБА_5, звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 вересня 2016 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме, статей 24, 33, 37-39 Закону України «Про іпотеку», статті 16 ЦК України.
На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник посилалася на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 квітня 2016 року у справі № 6-37632св15, від 27 квітня 2016 року у справі № 490/10889/14, від 18 травня 2016 року у справі № 161/6473/15-ц, від 08 червня 2016 року у справі № 127/20971/15-ц, від 05 вересня 2016 року у справі № 333/3731/15-ц та на постанову Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15.
У зв'язку з наведеним представник ОСОБА_4, ОСОБА_5, просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 вересня 2016 року та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Касаційну скаргу на заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 07 квітня 2016 року також було подано ОСОБА_6 та її представниками - ОСОБА_9, ОСОБА_5
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року касаційну скаргу ОСОБА_6 та її представників: ОСОБА_9, ОСОБА_5 відхилено. Заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 серпня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 07 квітня 2016 року залишено без змін.
У липні 2017 року ОСОБА_6 звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме, статей 24, 33, 37-39 Закону України «Про іпотеку», статей 63, 65, 73 СК України, статей 512, 513 ЦК України.
На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, заявник посилалася на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 жовтня 2014 року у справі № 26059св14, від 25 лютого 2015 року у справі № 6-45301св14, від 28 травня 2015 року у справі № 6-2567св15, від 15 липня 2015 року у справі № 6-6063св15, від 10 грудня 2015 року у справі № 6-23502/св15, від 27 квітня 2016 року у справі № 490/10889/14, від 05 вересня 2016 року у справі № 333/3731/15-ц, від 05 жовтня 2016 року у справі № 522/8137/15-ц, від 02 листопада 2016 року у справі № 753/22833/14-ц, від 02 листопада 2016 року у справі № 607/14346/15-ц, від 26 грудня 2016 року у справі № 372/3746/15-ц, від 26 грудня 2016 року у справі № 372/3737/15-ц, від 30 січня 2017 року у справі № 760/28079/14-ц, від 02 лютого 2017 року у справі № 372/749/16-ц, від 01 березня 2017 року у справі № 752/12749/15-ц, від 29 березня 2017 року у справі № 752/14205/15-ц, від 19 квітня 2017 року у справі № 725/4895/15-ц, від 10 травня 2017 року у справі № 753/16521/15-ц, від 01 червня 2017 року у справі № 750/8547/15-ц та на постанови Верховного Суду України від 12 вересня 2012 року у справі № 6-88цс12, від 20 лютого 2013 року у справі № 163цс12, від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, від 14 вересня 2016 року у справі № 6-1219цс16, від 05 жовтня 2016 року у справі № 6-1851цс15, від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2457цс16, від 22 березня 2017 року у справі № 6-2967цс16,
У зв'язку з наведеним ОСОБА_6 просить скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 червня 2017 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Верховного Суду України від 11 жовтня 2016 року відкрито провадження у справі за заявою представника ОСОБА_4, ОСОБА_5, та витребувано справу з Печерського районного суду міста Києва.
Ухвалою Верховного Суду України від 04 вересня 2017 року відкрито провадження у вказаній справі за заявою ОСОБА_6
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон від 3 жовтня 2017 року), за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Відповідно до підпункту 1 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України у цивільних справах, які подані та розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку колегією у складі трьох або більшої непарної кількості суддів за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. Такі заяви розглядаються без повідомлення та виклику учасників справи, за винятком випадку, коли суд з огляду на обставини справи ухвалить рішення про інше.
19 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Перевіривши доводи заяв, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що заява ОСОБА_6 підлягає частковому задоволенню, заява представника ОСОБА_4, ОСОБА_5, задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви) Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За загальним правилом заява про перегляд судових рішень у цивільних справах із підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 ЦПК України 2004 року, може бути подана за сукупності таких умов: судом (судами) касаційної інстанції при розгляді двох або більше справ неоднаково застосовано одні й ті самі норми матеріального права; справи стосуються спорів, які виникли з подібних правовідносин; має місце ухвалення різних за змістом судових рішень судом (судами) касаційної інстанції; неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права - при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі або яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ, має місце недотримання правової позиції щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, викладеної у постанові Верховного Суду України.
Неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права полягає, зокрема: у різному тлумаченні судами змісту і сутності правових норм, що призвело до різних висновків про наявність чи відсутність суб'єктивних прав та обов'язків учасників відповідних правовідносин; у різному застосуванні правил конкуренції правових норм при вирішенні колізій між ними з урахуванням юридичної сили цих правових норм, а також їх дії у часі, просторі та за колом осіб, тобто різне застосування закону, який підлягав застосуванню; у різному визначенні предмета регулювання правових норм, зокрема, застосуванні різних правових норм для регулювання одних і тих самих правовідносин або поширенні дії норми на певні правовідносини в одних випадках і незастосуванні цієї самої норми до аналогічних відносин в інших випадках, тобто різне застосування закону, який не підлягав застосуванню; у різному застосуванні правил аналогії права чи закону у подібних правовідносинах.
Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зміст правовідносин із метою з'ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.
Ухвалення різних за змістом судових рішень означає, що суд (суди) касаційної інстанції при розгляді двох або більше справ, що виникли із подібних правовідносин, при однаковому їх матеріально-правовому регулюванні дійшов (дійшли) неоднакових правових висновків.
Судами встановлено, що 15 грудня 2010 року між публічним акціонерним товариством «Банк Камбіо» (далі - ПАТ «Банк Камбіо») та ТОВ «Лєон» укладено генеральну кредитну угоду № 600/02-2010, відповідно до пункту 1.1 якої загальний розмір позичкової заборгованості позичальника за кредитами, наданими у межах даної угоди, не повинен перевищувати 1 400 000,00 дол. США. Строк дії угоди - до 14 грудня 2015 року (а. с. 9?13, т. 1).
18 листопада 2011 року додатковою угодою до генеральної кредитної угоди від 15 грудня 2010 року № 600/02-2010 розмір кредитної лінії збільшено до 1 510 000,00 грн (а. с . 15, 16, т. 1).
29 листопада 2013 року додатковою угодою до генеральної кредитної угоди від 15 грудня 2010 року № 600/02-2010 розмір кредитної лінії збільшено до 1 507 000,00 грн (а. с. 17, т. 1).
На виконання генеральної кредитної угоди від 15 грудня 2010 року № 600/02-2010 укладено кредитний договір від 15 грудня 2010 року № 601/02-2010, згідно з яким відкрито відновлювальну кредитну лінію у розмірі 400 000,00 дол. США на добудову басейну, зі сплатою 15 % річних та 1 % одноразової комісії за обслуговування кредитного рахунку. Термін вибірки кредиту - 3 місяці, дата повернення кредиту - 14 грудня 2015 року. Кредит повертається за графіком.
Відповідно до пункту 1.3 договору зобов'язання забезпечуються згідно з умовами генеральної кредитної угоди іпотекою чотириповерхового приміщення спортивно-оздоровчого комплексу «ІНФОРМАЦІЯ_1», що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 3 416,9 кв. м, ринковою вартістю 24 187 415,00 грн (а. с. 18?22, т. 1).
Додатковою угодою від 28 квітня 2011 року до кредитного договору № 601/02-2010 відновлювальну кредитну лінію збільшено до 430 000,00 дол. США (а. с. 23, 24, т. 1).
Додатковою угодою від 18 листопада 2011 року до кредитного договору № 601/02-2010 відновлювальна кредитна лінія збільшується до 510 000,00 дол. США (а. с. 25, 26, т. 1).
Додатковою угодою від 05 березня 2012 року до кредитного договору № 601/02-2010 змінено графік повернення кредиту (а. с. 29, 30, т. 1).
Додатковою угодою від 29 листопада 2013 року до кредитного договору № 601/02-2010 змінено графік повернення кредиту (а. с. 31, 32, т. 1).
Також на виконання генеральної кредитної угоди від 15 грудня 2010 року № 600/02-2010 укладено кредитний договір від 15 грудня 2010 року № 601/02-2010, згідно з яким банк надав кредит у розмірі 1 000 000,00 дол. США на перекредитування кредиту іншого банку зі сплатою 15 % річних на 1 % одноразової комісії з обслуговування кредитного рахунку (а. с. 32?35, т. 1).
18 листопада 2011 року між ПАТ «Банк Камбіо» та ОСОБА_4, який виступив майновим поручителем TOB «Лєон», укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Донецького міського нотаріального округу Донецької області Кандзюбою О. Є., зареєстрований у реєстрі за № 3420. Предмет іпотеки - квартира АДРЕСА_1 (а. с. 45?52, т. 1).
Із матеріалів касаційного провадження вбачається, що з 12 лютого 1994 року ОСОБА_4 перебуває у шлюбі з ОСОБА_6
Квартира АДРЕСА_1, яка є предметом іпотеки, придбана ОСОБА_4 30 листопада 2009 року, тобто у період шлюбу з ОСОБА_6
Те, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_6, підтверджено і у пункті 3.1 договору іпотеки. В іпотечному договорі від 18 листопада 2011 року визначено, що предмет застави передається у заставу за письмовими згодами усіх співвласників, копії яких зберігаються у іпотекодавця (а. с. 46, 47, т. 1).
Задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позичальник зобов'язань за кредитним договором не виконує, в укладеному іпотечному договорі сторони визначили такі способи захисту на задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: на підставі рішення суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодерджателя, що узгоджується з положеннями Закону. Разом з тим обрання певного способу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує, тому позивач вправі вимагати звернення стягнення на предмет іпотеки саме шляхом передачі йому права власності на предмет іпотеки та визнання права власності на нього.
Разом з тим, у наданих для порівняння постановах Верховного Суду України, зокрема, від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, від 22 березня 2017 року у справі № 6-2967цс16, від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2457цс16, ухвалах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 квітня 2016 року у справі № 490/10889/14, від 05 жовтня 2016 року у справі № 522/8137/15-ц, від 02 листопада 2016 року у справі № 753/22833/14-ц, від 26 грудня 2016 року у справі № 372/3746/15-ц, від 26 грудня 2016 року у справі № 372/3737/15-ц, від 19 квітня 2017 року у справі № 725/4895/15-ц, від 10 травня 2017 року у справі № 753/16521/15-ц суд касаційної інстанції виходив із того, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання на нього права власності задоволенню не підлягають, оскільки аналіз положень статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку», статей 328, 335, 376, 392 ЦК України дає підстави для висновку про те, що законодавцем визначено три способи захисту задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки: судовий (на підставі рішення суду) та два позасудові (на підставі виконавчого напису нотаріуса та згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя). Позасудовий спосіб захисту за договором про задоволення вимог іпотекодержателя або за відповідним застереженням в іпотечному договорі реалізується шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки або надання права іпотекодержателю від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу. При цьому договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності, є правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно (частина перша статті 37 Закону України «Про іпотеку»).
Викладене свідчить про те, що існують випадки неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме положень статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, Верховний Суд керується таким.
У статті 12 Закону України «Про іпотеку» зазначено, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Тобто законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:
передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»;
право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.
При цьому необхідно врахувати, що статтею 37 Закону України «Про іпотеку» не передбачено можливість визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.
Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.
Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку.
Разом з тим у частині першій статті 38 згаданого Закону право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі).
Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) є:
1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження;
2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав;
3) публічність державної реєстрації прав;
4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом;
5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.
Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.
Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.
Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.
З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.
Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.
Саме такий правовий висновок зробила і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц (провадження № 14-38цс18).
У справі, яка переглядається, відповідно до пункту 6.3 іпотечного договору від 18 листопада 2011 року за вибором іпотекодержателя застосовується один із наведених нижче способів звернення стягнення на предмет іпотеки та задоволення вимог іпотекодержателя:
6. 3.1. за рішенням суду у встановленому законодавством порядку;
6.3.2. у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса;
6.3.3. згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя, викладених в пунктах 7.4. та 7.5. цієї статті Договору;
6.3.4. інші способи, передбачені законодавством України на момент здійснення стягнення.
У пункті 6.4. цього договору зазначено, що звернення стягнення на предмет іпотеки може здійснюватись у позасудовому порядку шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку». Іпотекодержатель зобов'язаний не менш ніж за 30 календарних днів до прийняття предмета іпотеки у власність письмово повідомити іпотекодавця про своє рішення. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, в Бюро технічної інвентаризації є цей договір іпотеки з відповідним застереженням.
Іпотечне застереження - це застереження, яке викладено у пункті 6.4. цього договору, і є правовою підставою для реєстрації права власності Іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, у разі повного або часткового невиконання іпотекодавцем умов іпотечного та/або позичальником умов кредитного договору (а. с. 45-52 т. 1).
Суди на наведені умови іпотечного договору уваги не звернули, неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права та дійшли помилкового висновку, що позовні вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього підлягають задоволенню та вирішенню у судовому порядку, обраний позивачем спосіб вирішення спору між сторонами є правильним.
Оскільки неправильне застосування судами зазначених норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення спору, то відповідно до частин першої та другої статті 360-4 ЦПК України 2004 року, ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Інші доводи заяви ОСОБА_6 про неоднакове застосування судами касаційної інстанції норм статей 63, 65, 73 СК України, статей 512, 513 ЦК України, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, не свідчать про їх неоднакове застосування, оскільки додані судові рішення судів касаційної інстанції як приклад неоднакового застосування норм матеріального права ухвалені у справах з іншими фактичними обставинами.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частинами першою та другою статті 360-4 ЦПК України 2004 року, підпунктом 1 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Заяву представника ОСОБА_4, ОСОБА_5, задовольнити.
Заяву ОСОБА_6 задовольнити частково.
Заочне рішення Печерського районного суду міста Києва від 25 серпня 2015 року, ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 07 квітня 2016 року, ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 вересня 2016 року та від 14 червня 2017 року скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_7 до ОСОБА_4, товариства з обмеженою відповідальністю «ЛЄОН», треті особи: публічне акціонерне товариство «Банк Камбіо», партнерство з обмеженою відповідальністю «Інланд Транзіт» про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовити.
Постанова є остаточною і може бути переглянута лише з підстави, передбаченої пунктом 2 частини третьої статті 423 ЦПК України.
Головуючий СуддіВ. С. Висоцька А. О. Лесько С. Ю. Мартєв В. В. Пророк С. П. Штелик