Постанова
Іменем України
08 серпня 2018 року
м. Київ
справа № 308/11707/14-ц
провадження № 61-15963св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Штелик С. П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 26 квітня 2016 року у складі судді Семерака І. О. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 11 липня 2016 року у складі колегії суддів: Мацунича М. В., Ігнатюка Б. Ю., Кеміня М. П.,
У вересні 2014 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до
ОСОБА_5 про встановлення порядку користування житлом.
Позовна заява мотивована тим, що вона є власником 1/3 частки житлового будинку АДРЕСА_2, а відповідач є власником 2/3 часток цього будинку. Право власності на домоволодіння підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності. Зазначала про те, що до смерті їхбатька ОСОБА_6 вона разом із своєю сім'єю проживала в кімнаті № 2 житловою площею 13,5 кв. м, позначеній на Плані поверхів будівлі літера «А.А-1» на АДРЕСА_2, яку вона успадкувала та займає до теперішнього часу, а всіма належними до будівлі спорудами, позначеними на Плані як: сарай (літера «Б»), літня кухня (літера «В»), вбиральня (літера «Г»), сарай (літера «Д»), підвал та огорожа, вони користувалися спільно. Після смерті ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, відповідач почав створювати їй та членам її сім'ї, які проживають з нею, перешкоди у користуванні належними до будинку будівлями та спорудами загального користування такими як: сарай, підвал, вбиральня, літня кухня, а також прилеглим до будинку подвір'ям, чим порушує її законні права, як співвласника цього будинку. Позивачем було запропоновано відповідачу укласти угоду, якою визначити порядок спільного користування належною їм на праві спільної власності будівлею та належними до неї спорудами, однак останній відмовився від її укладення.
У зв'язку з викладеним позивач просила встановити порядок користування житловим будинком АДРЕСА_2, а саме:
- співвласнику 1/3 частки будинку - ОСОБА_4 та членам її сім'ї залишити у користуванні житлову кімнату площею 13,5 кв. м, позначену
під № 2 на Плані поверхів будівлі літера «А.А-1» технічного паспорта на об'єкт нерухомого майна в житловому будинку АДРЕСА_2;
- співвласнику 2/3 частки будинку - ОСОБА_5 та членам його сім'ї залишити у користуванні житлові кімнати площею 16,9 кв. м та 14,9 кв. м, позначені під №№ 3, 4 на Плані поверхів будівлі літера «А.А-1» технічного паспорта на об'єкт нерухомого майна цього ж будинку;
- належні до будинку споруди, позначені на Генеральному Плані (схемі) земельної ділянки, яка знаходиться на АДРЕСА_2 як: сарай (літера «Б»), літня кухня (літера «В»), вбиральня (літера «Г»), сарай (літера «Д»), огорожа під № 5, а також веранда, позначена під № 1, кухня, позначена під № 5, ванна, позначена під № 6 на Плані поверхів будівлі літера «А.А-1» технічного паспорта на об'єкт нерухомого майна в цьому будинку, які є приміщеннями загального користування, залишивши їх у спільному користуванні співвласників та членів їх сімей.
Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від
26 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 11 липня 2016 року,позов задоволено.
Встановлено такий порядок користування будинком АДРЕСА_2:
- співвласнику 1/3 частини будинку - ОСОБА_4 та членам її сім'ї залишено у користуванні житлову кімнату площею 13,5 кв. м, позначену під
№ 2 на Плані поверхів будівлі літера «А.А-1» технічного паспорта на об'єкт нерухомого майна житлового будинку АДРЕСА_2;
- співвласнику 2/3 частин будинку - ОСОБА_5 та членам його сім'ї залишити у користуванні житлові кімнати, позначені під №№ 3, 4 на Плані поверхів будівлі літера «А.А-1» технічного паспорта на об'єкт нерухомого майна житлового будинку АДРЕСА_2;
- належні до цього будинку будівлі та споруди, позначені на Генеральному Плані (схемі) земельної ділянки, яка знаходиться на АДРЕСА_2, як: сарай (літера «Б»), літня кухня (літера «В»), вбиральня (літера «Г»), сарай (літера «Д»), огорожа №5, а також веранда, позначена № 1; кухня, позначена № 5; ванна, позначена № 6 на Плані поверхів будівлі літера «А.А-1» технічного паспорта на об'єкт нерухомого майна, які є приміщеннями загального користування, залишено у спільному користуванні співвласників ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та членів їх сімей.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судові рішення мотивовані тим, що відповідач протиправно чинить перешкоди позивачу та членам її сім'ї у користуванні спільним будинком, тому є підстави встановити наведений порядок користування спірним нерухомим майном.
24 серпня 2016 року ОСОБА_5 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не з'ясував, якими доказами позивач підтверджує те, що ОСОБА_5 протиправно чинить перешкоди у користуванні спільною частковою власністю їй та членам її сім'ї та у чому саме полягає таке порушення. Визначаючи порядок користування спірним будинком, суд не зіслався на конкретну норму матеріального права, яка б регулювала вирішення даного питання. Матеріали справи не містять нотаріально посвідченої угоди із приводу встановлення порядку користування спільним майном. Позивач не заявляла вимог про виділ у натурі її частки в будинковолодінні з надвірними спорудами та не ставила вимоги про поділ майна. Крім того, позивачем обрано невірний спосіб захисту.
ОСОБА_4 27 жовтня 2016 року подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в яких зазначила, що оскаржені судові рішення є законними та обґрунтованими. Вказує, що метою звернення ОСОБА_5 до суду касаційної інстанції є затягування вирішення їхнього спору щодо користування спільним майном. У касаційній скарзі ОСОБА_5 не міститься посилання на жодні норми процесуального права, які порушені судами першої та апеляційної інстанції. Також в скарзі не зазначено, для встановлення яких фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення, справу необхідно направити на новий розгляд. Зазначає, що дії відповідача спрямовані на недопущення ОСОБА_4 до користування її частиною будинку, для того, щоб змусити її відмовитися від єдиного житла, яке вона має, натомість у відповідача крім спірного будинку є у власності інше житло, в якому він може проживати, а саме однокімнатна квартира, розташована за адресою:
АДРЕСА_1.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII«Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
30 березня 2018 року справа передана до Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Судом установлено, що ОСОБА_4 є власником1/3 частки житлового будинку із господарськими будівлями і спорудами за АДРЕСА_2, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 04 грудня 2013 року та витягом зДержавного реєстру речових прав на нерухоме майновід 04 грудня 2013 року (а. с. 11-13).
ОСОБА_5 є власником2/3 частки житлового будинку із господарськими будівлями і спорудами за АДРЕСА_2, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 11 листопада 2013 року та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майновід 11 листопада 2013 року (а. с. 30-34).
10 квітня 2014 року ОСОБА_4 звернулась до начальника Ужгородського РВ УМВС України в Закарпатській області зі зверненням про попередження ОСОБА_5 щодо недопустимості порушення ним прав іншого співвласника житлового будинку (а. с. 6-7).
За цим зверненням було проведено перевірку, але подальший розгляд матеріалів було припиненочерез відсутність складу кримінального правопорушення та рекомендовано звертатись до суду при виникненні подібного спору (а. с. 8).
Маючи намір врегулювати порядок користування садибою (ч. 2 ст. 358 ЦК України) відповідно до належних часток, позивач склала письмову угоду від 23червня 2014 року, яку підписала, і надіслала ОСОБА_5 для підписання, що підтверджується рекомендованим повідомленням від 26червня
2014року, яке вручено останньому 27червня 2014 року (а. с. 9-10).
У судових засіданнях було встановлено, що між співвласниками житлового будинку виникають непорозуміння та суперечки із приводу користування спільним майном, а неприязні стосунки, які виникли між ними, не дозволяють їм здійснювати свої права власності стосовно спільного майна.
Відповідно до технічного паспорта на об'єкт нерухомого майна, яким є житловий будинок із господарськими будівлями і спорудами за АДРЕСА_2, він має житлову площу 45,3 кв. м та складається із трьох жилих кімнат площею 13,5 кв. м під
№ 2, площею 16,9 кв. м під № 3 та площею 14,9 кв. м під № 4. ОСОБА_4 за законом має право власності на 1/3 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, що становить 15,10 кв. м, а
ОСОБА_5 на 2/3 частки, що становить 30,20 кв. м (а. с. 14-20).
Згідно з положеннями частини четвертої статті 13 Конституції України власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Статтею 41 Конституції України визначено, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті
3 ЦПК України 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Аналіз цих норм законодавства доводить, що власність не тільки надає переваги тим, хто її має, а й покладає на них певні обов'язки. Ці конституційні положення пов'язані із принципом поєднання інтересів власника, суспільства та інших власників і користувачів об'єктами власності. Власність зобов'язує власника використовувати свою власність не тільки у своїх інтересах, а й поважати інтереси інших людей, всього суспільства.
Громадяни користуються рівними умовами захисту права власності. Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч ці порушення і не призвели до позбавлення володіння майном, а також вимагати відшкодування завданих цим збитків.
Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Але, здійснюючи свої права, власник зобов'язаний не порушувати права, свободи, гідність та охоронювані законом інтереси громадян. Під час здійснення своїх прав і виконання обов'язків власник зобов'язаний додержуватись моральних засад суспільства.
Відповідно до частини другої статті 386 ЦК України власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Ця норма свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленості. Водночас при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.
При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьоїстатті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.
Таким чином, потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном.
Тобто, спірні правовідносини, які виникли між сторонами, стосуються не поділу житлового будинку в натурі (про що зазначає відповідач у справі), а встановлення порядку спільного користування ним, тому критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов'язковим.
Позивач вказувала, що за життя спадкодавця, їх батька, вона разом зі своєю сім'єю проживала у кімнаті під № 2 площею 13,5 кв. мта користувалась господарськими будівлями і спорудами, і батько не заперечував проти такого порядку користування. На час вирішення спору житлова кімната, у якій проживає позивач з сім'єю та яку просить виділити, має площу 13,5 кв. м, що на 1,60 кв. м, менше розміру частки, яка їй належить. ОСОБА_4 згідна зі встановленням такого порядку користування, не дивлячись на те, що кімната фактично є меншою за розмір, який відповідає її частці.
Оскільки спірні правовідносини не стосуються розподілу майна для припинення права спільної часткової власності, і такий правовий режим зберігається, суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв'язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.
Враховуючи системний аналіз викладених норм матеріального права, Верховний Суд встановив, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, про наявність факту неможливості вільного користування спірним житловим будинком, а встановлення порядку користування цим житлом найбільше враховує баланс інтересів кожного із співвласників.
Таким чином, розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальних частинах рішень та зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки. Відповідно до статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про те, що судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від
26 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від
11 липня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. С. Висоцька
Судді А. О. Лесько
С. Ю. Мартєв
В. В. Пророк
С. П. Штелик