79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
06.08.2018р. Справа №914/562/18
місто Львів
За позовом: Першого заступника керівника Золочівської місцевої прокуратури Львівської області, м. Перемишляни,
до відповідача 1:Липовецької сільської ради Перемишлянського району Львівської області, с. Липовець,
до відповідача 2:товариства з обмеженою відповідальністю «Захід-Агро» МХП, м. Рогатин,
про: визнання незаконним та скасування рішення, звільнення земельних ділянок.
Суддя Березяк Н.Є. Секретар судового засідання Думин В.Я.
За участю представників:
прокурор:ОСОБА_1,
відповідач 1:ОСОБА_2 - сільський голова,
відповідач 2:ОСОБА_3 - представник.
Суть спору: на розгляд Господарського суду Львівської області подано позов Першого заступника керівника Золочівської місцевої прокуратури Львівської області до відповідача 1: Липовецької сільської ради та відповідача 2: Товариства з обмеженою відповідальністю «Захід-Агро» МХП про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та зобов'язання повернути земельні ділянки площею 251,5133 га.
Ухвалою суду від 02.04.2018 відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 24.04.2018. Рух справи у підготовчому засіданні відображено в попередніх ухвалах та протоколах суду. 04 червня 2018 року ухвалою суду продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів. Ухвалою суду від 25.96.2018 року закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 23.07.2018. В судовому засіданні для розгляду справи по суті оголошувались перерви, що відображено в протоколах судового засідання.
Прокурор позовні вимоги підтримав в повному обсязі з підстав наведених у позовній заяві та наданих поясненнях. Свої вимоги обґрунтовує тим, що рішення Липовецької сільської ради №114 від 20.03.2017 «Про погодження передачі земель в оренду ТзОВ «Захід-Агро» МХП», а саме - земельних ділянок сільськогосподарського призначення, що входять до складу спадщини, на які відсутні спадкоємці за заповітом і за законом, усунені від права спадкування, не прийняли спадщину, а також відмовились від прийняття після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини прийнято незаконно, зокрема, з порушенням вимог ч.2 ст.1285 ЦК України, та п.2 Порядку вчинення нотаріальних дій, затвердженого наказом Міністра юстиції України №296/5 від 22.02.12, ст.ст. 12, 79-1, 123-125 Земельного кодексу України. Крім того, прокурор звертає увагу на те, що відповідач 1 прийняв оскаржене рішення без проведення процедури визнання спадщини відумерлою в порядку, передбаченому ст. 1277 Цивільного кодексу України.
Разом з тим, прокурор звертає увагу на той факт, що охоронець майна не може використовувати майно для отримання прибутку на свою користь, не може зловживати своїми обов'язками.
Таким чином, на думку прокурора, рішення ІХ-ї сесії УІІ скликання Липовецької сільської ради № 114 від 20.03.2017 «Про погодження передачі земель в оренду Липовецькою сільською радою, ТзОВ «Захід-Агро» МХП» підлягає визнанню недійсним в судовому порядку, а земельні ділянки звільненню.
Відповідач 1 проти позову заперечив з підстав, наведених у відзиві. У відзиві вказує про те, що передумовою для визнання недійсним акта ( рішення) органу місцевого самоврядування є невідповідність його вимогам закону та/або визначеній Законом компетенції органу, який видав цей Акт, порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Земельні ділянки, які згідно оскаржуваного рішення сільської ради передані в оренду не є невитребуваними земельними ділянками, а є не успадкованими ділянками, власники яких померли, або спадкоємці не прийняли спадщину з будь яких причин. Ці земельні ділянки належать до земель приватної власності і підстав визнавати спадщину відумерлою немає, з метою непорушення прав спадкоємців, які в майбутньому можуть оформити спадщину.
Відповідач 2 проти позову заперечив, з підстав наведених у відзиві та наданих усних поясненнях. Свої заперечення обґрунтовує таким. Оскаржуване рішення Липовецької сільської ради прийняте на підставі п.34 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.12 Земельного кодексу України, ч.1 ст.1285 Цивільного кодексу України, ст.ст. 4,19 Закону України «Про оренду землі» в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.
Статтею 1285 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення будь-яких необхідних дій, спрямованих на збереження спадщини до з'явлення спадкоємців або до прийняття спадщини.
Крім того, орендодавцем земельної ділянки, що входить до складу спадщини, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини, є особа, яка управляє спадщиною (ч. 5 ст. 4 Закону України «Про оренду землі»). Особа, яка управляє спадщиною, у складі якої є земельна ділянка сільськогосподарського призначення, що не перебуває в оренді, має право передати таку ділянку в оренду на строк до моменту державної реєстрації права власності спадкоємця на таку земельну ділянку, або до набрання сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою, про що обов'язково зазначається у договорі оренди земельної ділянки (ч. 6 ст. 19 Закону України «Про оренду землі»).
Також відповідач-2 зазначає про відсутність будь-якого порушення прав прокурора прийняттям оскаржуваного рішення. Відтак, враховуючи наведене відповідач 2 заперечує повністю проти поданого позову та просить відмовити у задоволенні такого в повному обсязі.
В судовому завданні 06.08.2018 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Суд заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, дослідивши матеріали справи, та оцінивши докази в їх сукупності, встановив наступне:
20 березня 2017 року ІХ -ю сесією УІІ скликання Липовецької сільської ради прийнято рішенням №114 «Про погодження передачі земель в оренду Липовецькою сільською радою, ТзОВ «Захід-Агро МХП» (надалі - Рішення). Даним Рішення сільська рада вирішила передати в оренду ТзОВ «Захід-Агро МХП» земельні ділянки сільськогосподарського призначення, що входять до складу спадщини, на які відсутні на які відсутні спадкоємці за заповітом і за законом, усунені від права спадкування, не прийняли спадщину, а також відмовились від прийняття після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини , орієнтованою площею 252 га терміном на 7 років, але не довше ніж до моменту державної реєстрації права власності спадкоємця на таку земельну ділянку, встановити орендну плату за користування земельними ділянками у розмірі 8% вартості нормативно-грошової оцінки землі, зобов'язати ТзОВ «Захід-Агро МХП» підготувати пакети документів для проведення державної реєстрації права оренди земельних ділянок, власники яких померли, уповноважити сільського голову на укладення Договору оренди.
30 березня 2017 року між відповідачем 1 та відповідачем 2 укладено Договір оренди землі (надалі - Договір). За умовами цього Договору Орендодавець (відповідач 1) на підставі Рішення №114 від 20.03.2017 передає, а Орендар (відповідач 2) приймає в оренду земельні ділянки сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 251,5133 га, які знаходяться на території Липовецької сільської ради.
Вважаючи дане Рішення сільської ради прийнятим всупереч вимог закону, прокурор звернувся до суду з позовом про визнання його недійсним. Посилаючись на відсутність державної реєстрації права оренди земельної ділянки, прокурор зазначає про неукладеність договору оренди землі та просить зобов'язати відповідача-2 звільнити земельні ділянки передані на підставі вказаного рішення та договору.
Проаналізувавши всі обставини та матеріали справи, заслухавши пояснення прокурора та представників сторін, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги є не обґрунтовані та не підлягають до задоволення.
При ухваленні рішення, суд виходив з наступного.
Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються нормами Конституції України, Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, Законом України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», Законом України «Про оренду землі» та інших нормативно-правових актів.
Відповідно до статті 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
Згідно з статтею 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
За приписами статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 124 Земельного кодексу України визначено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України, суб'єктами права власності на землю є: громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності; територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.
Згідно з статтею 12 Земельного кодексу України, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.
Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, Рішення №114 від 20.03.2017 року ІХ -ї сесії УІІ скликання Липовецької сільської ради «Про погодження передачі земель в оренду Липовецькою сільською радою, ТзОВ «Захід-Агро МХП» в оренду передаються земельні ділянки сільськогосподарського призначення, що входять до складу спадщини (згідно списку а.с. 113-117), на які відсутні спадкоємці за заповітом і за законом, усунені від права спадкування, не прийняли спадщину, а також відмовились від прийняття після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини , орієнтованою площею 252 га. Як встановлено судом, станом на момент прийняття оскаржуваного рішення, спадкоємці померлих фізичних осіб у встановленому законом порядку не прийняли спадщини та не оформили права власності на земельні ділянки. Докази протилежного в матеріалах справи відсутні.
Таким чином, в ході розгляду справи, судом встановлено, що земельні ділянки загальною площею 251,5133 га, станом на момент прийняття оскаржуваного рішення, входили до складу спадщини, як неуспадковані земельні ділянки, що пройшли державну реєстрацію права власності (список -а.с.113-117), та не належали ні до державної, ні до комунальної власності.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор зазначає, що передана в оренду земельна ділянка є несформованою, оскільки їй не присвоєно кадастрового номера, що на думку прокурора є порушенням ст.79-1 Земельного кодексу України та порядку передачі земельної ділянки в оренду.
Дані доводи прокурора є необґрунтованими з огляду на те, що положення ст.79-1 Земельного кодексу України щодо формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав, якою вперше на законодавчому рівні було визначене поняття формування земельної ділянки, набрали чинності з 01.01.2013.
Водночас права на земельні ділянки та інше нерухоме майно, що виникли до набрання чинності цим Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», тобто до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними навіть у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, якщо реєстрація прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення. Або якщо на момент виникнення прав діяло законодавство, що не передбачало обов'язкової реєстрації таких прав.
Як вбачається із списку (а.с.113-117) право власності на земельні ділянки за померлими громадянами було зареєстроване в період 2000-2002 роки, а відтак земельні ділянки належать до неуспадкованих земель приватної власності.
Що стосується доводів прокурора про відсутність повноважень сільської ради передавати неуспадковані земельні ділянки в оренду, то слід зазначити наступне:
20.09.2016 року Верховною ОСОБА_3 України прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо правової долі земельних ділянок, власники яких померли» котрим, зокрема, внесено зміни в статті 1283 та 1285 Цивільного кодексу України та статті 4, 19 Закону України «Про оренду землі».
Зокрема, відповідно до ст. 1285 Цивільного кодексу України (в редакції станом на момент прийняття оскаржуваного рішення) якщо у складі спадщини є майно (а згідно ст. 190 ЦК України майном являється не лише річ, але і майнові права на неї), яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідний орган місцевого самоврядування, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою.
У разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту особою, яка управляє спадщиною, до складу якої входить земельна ділянка, є сільська, селищна, міська рада за місцезнаходженням такої земельної ділянки. Особа, яка управляє спадщиною, має право на вчинення будь-яких необхідних дій, спрямованих на збереження спадщини до з'явлення спадкоємців або до прийняття спадщини.
Згідно з частиною 5 статті 4 Закону України «Про оренду землі» (в редакції станом на момент прийняття оскаржуваного рішення), орендодавцем земельної ділянки, що входить до складу спадщини, у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття після спливу шести місяців з дня відкриття спадщини, є особа, яка управляє спадщиною.
Особа, яка управляє спадщиною, у складі якої є земельна ділянка сільськогосподарського призначення, що не перебуває в оренді, має право передати таку ділянку в оренду на строк до моменту державної реєстрації права власності спадкоємця на таку земельну ділянку або до набрання законної сили рішенням суду про визнання спадщини відумерлою, про що обов'язково зазначається у договорі оренди земельної ділянки (ч. 6 ст.19 Закону України «Про оренду землі»).
Таким чином, з наведених приписів Цивільного кодексу України та Закону України «Про оренду землі» вбачається, що органом, котрий вправі передавати в оренду земельні ділянки (в т.ч. невитребувані земельні частки) померлих громадян до моменту прийняття спадкоємцями спадщини, або визнання її відумерлою в судовому порядку являються сільська, селищна, міська рада за місцезнаходженням такої земельної ділянки, незалежно від того, чи така земельна ділянка знаходиться в межах населеного пункту чи за межами. Відповідні сільська, селищна, міська рада являються управителем спадщини в силу імперативних положень закону і для реалізації їхніх повноважень щодо передачі в оренду земельних ділянок від них не вимагається вчинення будь-яких інших дій (як от, встановлення законних підстав для управління приватним майном, встановлення спадкоємців або виконавців заповіту, звернення до суду з вимогою про визнання спадщини відумерлою, як це стверджує прокурор).
Враховуючи викладене, а також те, що спірна земельна ділянка знаходиться на території Липовецької сільської ради, як установлено судом, та не спростовано прокурором, суд приходить до висновку, що Липовецька сільська рада вправі була розпоряджатися спірними земельними ділянками та передавати їх в оренду відповідачу 2, а тому доводи прокурора є не обґрунтованими.
Згідно з статтею 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Відповідно до частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Статтею 393 Цивільного кодексу України встановлено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Наведені положення є реалізацією частини першої статті 55 Конституції України, відповідно до якої кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб та частини другої статті 124 Конституції України, відповідно до якої юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
До господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто, в контексті норми статті 1 Господарського процесуального кодексу України має значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. При цьому, заінтересована особа вправі звертатись до суду за захистом не будь-якого, а виключно охоронюваного законом інтересу, законного інтересу (абз.3 п.3.5 мотивувальної частини Рішення КСУ №18-рп/2004 від 01.12.2004 року у справі про охоронюваний законом інтерес).
З наведеного вбачається, що для задоволення позовних вимог про визнання незаконним акту органу місцевого самоврядування недостатньо встановити лише обставини суперечності цього акту вимогам закону. Для задоволення вимог потрібно також встановити, що незаконний акт органу місцевого самоврядування порушує права позивача. У випадку, якщо акт органу місцевого самоврядування прав позивача не порушує, у суду відсутні правові підстави для задоволення вимог про визнання його незаконним.
Як вбачається з позовної заяви, прокурор звернувся із даним позовом в інтересах держави. При цьому, порушення прав та інтересів держави обґрунтовує тим, що державним інтересом в даній справі є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання передачі земельних ділянок у користування, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. Інтерес держави, в даному випадку, полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права Українського народу.
Суд не погоджується з доводами прокурора про порушення оскаржуваним рішенням відповідача 1 прав та інтересів держави, оскільки цим рішенням в оренду було передано неуспадковані земельні ділянки, які не належать ні до земель державної, ні до земель комунальної власності. Єдиним аргументом, котрий би міг свідчити про порушення прав та інтересів держави та слугувати підставою для задоволення позовних вимог, це законодавче віднесення повноважень щодо такої передачі до компетенції органів державної влади, а не органів місцевого самоврядування. Однак, як встановлено в ході розгляду справи, відповідач 1 своєї компетенції щодо прийняття оскаржуваного рішення не перевищив.
Всі інші аргументи прокурора не можуть слугувати також підставою для задоволення позову, оскільки не доведені належними доказами.
З огляду на викладене, суд розглянувши позовні вимоги прокурора вважає такі не обґрунтовані та відмовляє у задоволенні таких повністю.
Частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України вказано, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Судові витрати на підставі статей 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Відтак судовий збір залишається за позивачем.
З огляду на викладене, виходячи з положень чинного законодавства України, матеріалів та обставин справи, враховуючи практику застосування законодавства вищими судовими інстанціями, керуючись статтями 10, 12, 20, 73, 74, 75, 76, 79, 123, 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240 ГПК України, суд , -
1. В задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення може бути оскаржене до Львівського апеляційного господарського суду в порядку та строки передбачені розділом IV Господарським процесуальним кодексом України.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення виготовлений та підписаний 15.08.2018.
Суддя Березяк Н.Є.