ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
01.08.2018Справа № 910/2966/18
Господарський суд міста Києва у складі судді Якименко М.М., при секретарі судового засідання Мартинюк М.О., розглянувши матеріали господарської справи
за позовом Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (03680, м. Київ, ВУЛИЦЯ ТВЕРСЬКА, будинок 5; код ЄДРПОУ 40075815)
до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (01001, м. Київ, ПРОВУЛОК ШЕВЧЕНКА, будинок 12; код ЄДРПОУ 00039002)
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-Західна залізниця" (01034, м. Київ, ВУЛИЦЯ ЛИСЕНКА, будинок 6; код ЄДРПОУ 04713033)
про визнання недійсним умов договору
За участю представників сторін:
від позивача: Поліщук Ю.В. - за довіреністю № Ц/3-04/2-18 від 11.01.2018 року;
від відповідача: Суденко Р.В. - за довіреністю № 09/12/256 від 06.06.20.18 року; Курильченко К.О. - за довіреністю № 09/12/23 від 23.01.2018 року;
від третьої особи: Бондар В.В. - за довіреністю № 55-ню від 11.06.2018 року
Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" про визнання недійсним умов договору, а саме пункту 2.2. Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року; пунктів 3.5 та 3.8 Кредитного договору в реакції Договору про внесення змін та доповнень №20-3386/2-1 від 28.09.2012 року до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року; пункту 3.9. Кредитного договору в реакції Договору про внесення змін №20-3778/2-1 від 29.12.2011 року до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на той факт, що відповідачем, в порушення вимог Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України, Порядку погодження залучення державними підприємствами, в тому числі господарськими товариствами (крім банків), у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток,паїв) належать державі, кредитів (позик), падання гарантій або поруки за такими зобов'язаннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2011 року №809 та Порядку погодження здійснення державними підприємствами, що входять до сфери управління Міністерства інфраструктури України, залучення кредитних ресурсів, затвердженого наказом Міністерством інфраструктури України від 22.04.2011 року №64, в Кредитному договорі про відновлення кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року (зі змінами та доповненнями) зазначено умови, які не погоджені належним чином, і є неприйнятними для фінансових можливостей суб'єкта державного сектора економіки, що, на думку позивача, є підставою для визнання вказаного договору недійсним в частині вказаний пунктів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.04.2018 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.05.2018 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/2966/18, приймаючи до уваги характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом на підставі ч.3 ст. 12 ГПК України вирішено розгляд справи № 910/2966/18 здійснювати за правилами загального позовного провадження зі стадії відкриття провадження у справі, підготовче засідання у справі призначено на 12.06.2018 року, а також залучено до участі у справі Державне територіально-галузеве об'єднання "Південно-Західна залізниця" (01034, м. Київ, вул. Лисенка, будинок 6; код ЄДРПОУ 04713033) в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.06.2018 року зобов'язано позивача та третю особу надати додаткові докази, що мають значення для правильного вирішення спору та на які міститься посилання у позові, проте до матеріалів справи їх не було долучено, а саме:
- листи ДАЗТ "Українська залізниця" та/або ДТГО "Південно-Західна залізниця", адресовані Міністерству інфраструктури України (зокрема № ЦЗЕ-11/2493 від 23.12.2011 року та № ЦЗЕ-11/2362 від 12.12.2011 року) щодо погодження умов залучення ДТГО "Південно-Західна залізниця" довгострокових кредитних ресурсів ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" з додатками, які до них додавалися та проектами договорів, укладення яких узгоджувалося, за їх наявності;
- лист(и) ДАЗТ "Українська залізниця" та/або ДТГО "Південно-Західна залізниця", адресовані Міністерству фінансів України (зокрема № ЦЗЕ-11/2365 від 12.12.2011року) щодо погодження здійснення довгострокових внутрішніх запозичень ДТГО "Південно-Західна залізниця" у ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» з додатками, які до них додавалися та проектами договорів, укладення яких узгоджувалося, за їх наявності, або письмові пояснення в разі неможливості надання вищевказаних документів.
У зв'язку з необхідністю подання додаткових доказів за результатами судового засідання оголошено перерву до 17.07.2018 року.
27.06.2018 року позивачем та 16.07.2018 року третьою особою витребувані судом листи №ЦЗЕ-11/2365 від 12.12.2011 року, №ЦЗЕ-11/2362 від 12.12.2011 року, та №ЦЗЕ-11/2493 від 23.12.2011 року подано через відділ діловодства суду.
12.07.2018 року надійшли пояснення позивача щодо неможливості подання ПАТ "Українська залізниця" додатків до вказаних вище листів.
У судовому засіданні 17.07.2018 року оголошено перерву до 24.07.2018 року в порядку, передбаченому ст. 183 ГПК України.
В судовому засіданні 24.07.2018 року, враховуючи те, що судом остаточно з'ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників справи, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про закриття підготовчого провадження у справі та початок розгляду справи по суті, судове засідання призначено на 01.08.2018 року.
30.05.2018 року через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечує проти позовних вимог, вважаючи вимоги позивача безпідставними, необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають, посилаючись на те, що укладенню оспорюваного в частині Кредитного договору передувало звернення підприємства, яке планувало залучення кредитних коштів, із заявою про надання погодження такого залучення на суму, строк та на умовах, які попередньо були викладені проектом Кредитного договору, що пропонувався до підписання. При цьому з огляду на повідомлення Міністерства фінансів України від 29.11.2011 року №31-12110-103-10/33215 та Міністерства інфраструктури України від 27.12.2011 року № 11494/11/10-11, які, за твердженням відповідача, є лише формою повідомлення про погодження відповідним міністерством умов кредитних договорів, а не формою викладу рішення про погодження, вказаними центральними органами виконавчої влади було розглянуто звернення ДТГО "Південна залізниця" та погоджено укладення кредитних договорів, в тому числі спірного Кредитного договору, на умовах, викладених доданими до заяв (звернень) проектами таких договорів.
Окрім цього за твердженнями відповідача, посилання позивача на порушення відповідачем будь-яких умов спірного договору або погодження, які б стосувались строку користування кредитними коштами, відповідач вважає безпідставними з огляду на той факт, що відповідно до п. 3.1 Кредитного договору надання окремих траншів в межах кредитного ліміту здійснюється банком на підставі письмових звернень позичальника, водночас, п. 2.2. Кредитного договору встановлений саме граничний строк користування кредитними коштами, що залучаються на підставі письмових звернень позичальника в межах кредитного ліміту визначеного укладеним між сторонами договором.
Також відповідач наголошує на безпідставності посилання позивача на невідповідність п. 3.8. Кредитного договору умовам погодження, не укладення між сторонами окремого договору комісії та збільшення відповідним пунктом ціни Кредитного договору, оскільки відповідним пунктом сторонами було досягнуто згоди не щодо окремого зобов'язання з надання послуг за комісійну винагороду, а було досягнуто згоди саме стосовно покладення на позичальника обов'язку з оплати комісійної винагороди за здійснення валютно-обмінних операцій виключно у випадку, коли при виникненні підстав для договірного списання коштів (невиконання зобов'язання з повернення коштів у визначений договором строк), та за умови відсутності на рахунках позичальника коштів у валюті зобов'язання, необхідних для здійснення договірного списання, необхідно здійснити валютно-обмінні операції за курсом Банку, визначеним на дату здійснення такого договірного списання відповідно до правил здійснення таких операцій, встановлених Національним банком України.
При цьому в поданому відзиві відповідач просить суд про застосування строку позовної давності та відмову в задоволенні позовних вимог згідно ст. 267 ЦК України, оскільки позивач звернувся з вимогою про визнання недійсними положень Кредитного договору, укладеного 29.12.2011, та положень, змінених договорами про внесення змін від 28.12.2012 року та від 29.12.2011 року, відтак строк позовної давності щодо заявлених позовних вимог сплив ще 30.12.2014 року та 29.05.2015 року відповідно. Відзив судом долучено до матеріалів справи.
06.06.2018 року через канцелярію суду від позивача надійшла відповідь на відзив та заперечення проти заяви про застосування строків позовної давності, в яких позивач наголошує на тому, що відповідачем в порушення вимог профільних підприємств та норм чинного законодавства в оспорюваному Кредитному договорі зазначив умови, які не погоджені належним чином, а також зазначив, що ПАТ "Укрзалізниця" як правонаступник ДТГО "Південно-Західна залізниця" мало можливість дізнатись про своє порушене право, та, відповідно, звернутись до суду за захистом останнього, не раніше дати своєї реєстрації як юридичної особи 21.10.2015 року. Відповідь на відзив та заперечення судом долучені до матеріалів справи.
19.06.2018 року представником відповідача через канцелярію суду подано заперечення на відповідь на відзив, в яких відповідач підтримав викладену у відзиві правову позицію ат провис відмовити в задоволенні позовних вимог. Заперечення судом долучені до матеріалів справи.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних у матеріалах справи, на час проведення судового засідання 01.08.2018 року сторонами суду не надано.
В судові засідання 12.06.2018 року, 17.07.2018 року, 24.07.2018 року та 01.08.2018 року з'явились уповноважені представники позивача, відповідача та третьої особи.
В судовому засіданні 01.08.2018 року представник позивача підтримав позовні вимоги, викладені в позовній заяві, та заперечив проти застосування позовної давності.
Представники відповідача в судовому засіданні 01.08.2018 року заперечували проти позовних вимог з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, та просили відмовити в задоволенні позовних вимог, застосувавши позовну давність.
Представник третьої особи в судовому засіданні 01.08.2018 року підтримав правову позицію позивача.
Відповідно до ст. 240 ГПК України в судовому засіданні 01.08.2018 року оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення уповноважених представників позивача, відповідача та третьої особи, Господарський суд міста Києва, -
Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як встановлено судом за матеріалами справи, 29 грудня 2011 року між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (банк за договором, відповідач у справі) та Державним територіально-галузевим об'єднанням "Південно-західна залізниця" (позичальник за договором, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача у справі) був укладений Кредитний договір про відкриття кредитної лінії № 20-3761/2-1 (далі - Кредитний договір), відповідно до умов якого банк зобов'язався надати позичальнику кредит шляхом відкриття відновлювальної кредитної лінії у сумі, яка не може перевищувати 12 500 000,00 доларів США (ліміт кредитної лінії), на умовах, встановлених цим Договором, а позичальник зобов'язався повернути кредит та сплатити проценти, встановлені цим Договором (п. 2.1 Кредитного договору).
Пунктом 2.2 Кредитного договору визначено, що дата остаточного повернення всіх отриманих в межах кредитної лінії сум кредиту - 22 грудня 2014 року.
За умовами п.3.5 Кредитного договору за наявності заборгованості по кредиту та/або плати за кредит, сторони встановлюють наступну черговість погашення позичальником заборгованості: в першу чергу сплаті підлягає нарахована, але не сплачена в строк плата за кредит; в другу чергу сплаті підлягає нарахована плата за кредит ,строк сплати якої ще не сплинув; в третю чергу сплаті підлягає прострочена заборгованість за кредитом; в четверту чергу сплаті підлягає неустойка, передбачена цим Договором. Заборгованість за кредитом, строк сплати якої ще не настав, погашається позичальником в строк, передбачений п. 2.2 цього Договору.
Відповідно до абз. 4 п. 3.8 Кредитного договору позичальник доручає банку за здійснення операції з купівлі, обміну та продажу валюти, списати кошти в еквіваленті суми комісійної винагороди банку за здійснення відповідної операції з поточного рахунку в національній валюті позичальника №2600830118655/980, або з будь-яких поточних рахунків в національній валюті, які відкрито позичальником у банку, код банку 300012, або з будь-яких поточних рахунків в національній валюті, які відкрито позичальником у ПАТ «Промінвестбанк». У випадку відсутності коштів для оплати комісійної винагороди на зазначених рахунках, позичальник доручає банку здійснити списання коштів з рахунків в іноземній валюті, відкритих у банку, код банку 300012, або відкритих у ПАТ «Промінвестбанк» в еквіваленті суми комісійної винагороди банку по курсу банку на день списання та здійснити продаж/обмін іноземної валюти за курсом банку на день здійснення операції.
Договір набирає чинності з дати його підписання уповноваженими представниками сторін, отримання погодження Міністерства інфраструктури України та Міністерства фінансів України, скріплення печатками сторін, та діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань за цим договором (п. 6.1 Кредитного договору).
Умовами п.6.9 Кредитного договору передбачено, що всі зміни та доповнення до цього Договору щодо мети, обсягу і строку залучення кредиту, виду забезпечення виконання зобов'язань, плати за користування кредитом, обов'язків, прав та відповідальності сторін, а також реструктуризації боргових зобов'язань вносяться за погодженням Міністерства інфраструктури України та Міністерства фінансів України у письмовій формі, набувають чинності з дати їх підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін, та є невід'ємними частинами цього Договору.
29.12.2011 року між Державним територіально-галузевим об'єднанням "Південно-західна залізниця" як позивальником та Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" як банком було укладено Договір про внесення змін № 20-3778/2-1 до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 20-3761/2-1 від 29.12.2011 року, яким розділ 3 Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-37613/2-1 від 29.12.2011 року доповнено п. 3.9, за умовами якого позичальник зобов'язується забезпечити щомісячні надходження грошових коштів на поточні рахунки у банку у розмірі не менше 300 000 000,00 гривень. У разі порушення (невиконання) позичальником з будь-яких підстав зобов'язань, передбачених цим пунктом, банк має право стягнути з позичальника штраф у розмірі 20 000,00 гривень за кожен випадок не виконання. Сплата штрафу не звільняє позичальника від належного виконання зобов'язань за цим договором.
Також 28.09.2012 року між Державним територіально-галузевим об'єднанням "Південно-західна залізниця" як позивальником та Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" як банком було укладено Договір про внесення змін та доповнень № 20-3386/2-1 до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 20-3761/2-1 від 29.12.2011 року, згідно якого внесено зміни в п. 2.2 Кредитного договору та викладено його редакції: кінцевий термін повернення кредиту - не пізніше 22 грудня 2014 року.
За умовами п. 3.5 Кредитного договору, в редакції договору про внесення змін та Доповнень № 20-3386/2-1 від 28.09.2012 року, сторони встановлюють наступну черговість погашення позичальником заборгованості (згідно встановленого пріоритету - зверху вниз): на погашення прострочених до сплати понад 31 день процентів за користування кредитом; на погашення простроченої до сплати понад 31 день суми комісійної винагороди; на погашення прострочених до сплати не більше ніж на 31 день процентів користування кредитом; на погашення простроченої до сплати не більше ніж 31 день суми комісійної винагороди: на погашення простроченої до сплати суми кредиту; сплата нарахованих процентів за користування кредитом; сплата нарахованої комісійної винагороди; сплата суми кредиту; сплата неустойки (пені, штрафів). Погашення позичальником заборгованості кожної наступної черги повинна відбуватися виключно після повного погашення заборгованості кожної попередньої черги.
За змістом абз. 4 п. 3.8 Кредитного договору, в редакції Договору про внесення змін та доповнень № 20-3386/2-1 від 28.09.2012 року, позичальник доручає банку за здійснення операції з купівлі, обміну та продажу валюти списати кошти в еквіваленті суми комісійної винагороди банку за здійснення відповідної операції з поточного рахунку в національній валюті позичальника №26009601002255, або з будь-яких поточних рахунків в національній валюті, які відкрито позичальником у банку, код банку 300012, або з будь-яких поточних рахунків в національній валюті, які відкрито позичальником у ПАТ «Промінвестбанк». У випадку відсутності коштів для оплати комісійної винагороди на зазначених рахунках, позичальник доручає банку здійснити списання коштів з рахунків в іноземній валюті, відкритих у банку, код банку 300012, або відкритих у ПАТ «Промінвестбанк» в еквіваленті суми комісійної винагороди банку по курсу банку на день списання та здійснити продаж/обмін іноземної валюти за курсом банку на день здійснення операції.
Судом встановлено, що на момент вчинення спірного правочину та на даний час Державне територіально - галузеве об'єднання "Південна залізниця" є державним підприємством та окремою юридичною особою. При цьому станом на час розгляду справи по суті ДТГО "Південна залізниця" перебуває в стані припинення за рішенням засновників, проте не є припиненим.
Правонаступником ДТГО "Південна залізниця" є Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" (позивач), що підтверджується наявними в матеріалах справи відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Суд зауважує, що Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця", як нова юридична особа утворене згідно із Законом України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" та постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014р. №200 "Про утворення Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", із положень якого та постанови Кабінету Міністрів України вбачається, що всі підприємства, на базі яких утворюється ПАТ "Укрзалізниця", реорганізовуються шляхом злиття.
При цьому, відповідно до Переліку підприємств та установ залізничного транспорту загального користування, на базі яких утворюється Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця", що є додатком №1 до постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 №200 "Про утворення Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", ДТГО «Південно-Західна залізниця» включено до вказаного переліку.
Відповідно до частини 4 статті 67 ГК України державні підприємства, у тому числі господарські товариства (крім банків), у статутному капіталі яких державі належить 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв), здійснюють залучення внутрішніх довгострокових (більше одного року) та зовнішніх кредитів (позик), надають гарантії або є поручителями за такими зобов'язаннями за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну фінансову політику, здійснюють залучення внутрішніх короткострокових (до одного року) кредитів (позик), надають гарантії або є поручителями за такими зобов'язаннями - за погодженням з органом виконавчої влади, який здійснює функції управління державною власністю. Порядок таких погоджень встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Враховуючи вимоги статті 67 ГК України, ДТГО "Південна залізниця", як державне підприємство, у статутному капіталі якого більше 50% акцій належать державі, мало укладати спірний Кредитний договір за погодження його умов з відповідним центральним органом виконавчої влади, а саме для залучення кредитних коштів мало отримати погодження від уповноваженого органу, надаючи на розгляд певний пакет документів та проект відповідного кредитного договору, на умовах якого мало відбуватися запозичення грошових коштів.
Пунктом 2 Порядку погодження залучення державними підприємствами, в тому числі господарськими товариствами (крім банків), у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток, паїв) належать державі, кредитів (позик), надання гарантій або поруки за такими зобов'язаннями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.2011 року №809 (далі - Порядок) встановлено, що залучення підприємством кредиту (позики), надання гарантій або поруки за таким зобов'язанням погоджується, зокрема, Мінфіном - щодо внутрішніх довгострокових (більше одного року) та зовнішніх кредитів (позик).
Пунктом 3 Порядку визначено, що для погодження залучення підприємством кредиту (позики), надання гарантії або поруки за таким зобов'язанням підприємство подає Мінфіну або уповноваженому органу заяву, до якої додаються, у разі погодження залучення кредиту (позики), зокрема, проект кредитного договору (договору позики, проспекту емісії або рішення про закрите (приватне) розміщення облігацій підприємства, а в разі надання повноважень щодо залучення кредиту (позики) - також проект відповідного договору), який зокрема:
- повинен передбачати напрями використання залучених коштів, що відповідають визначеній установчими документами меті діяльності підприємства, плату за користування кредитом (позикою), яка відповідає тій, що склалася на ринку фінансових послуг на момент подання заяви, а також право підприємства на дострокове виконання зобов'язань за кредитом (позикою);
- не може передбачати дострокове виконання зобов'язань за кредитом (позикою) з ініціативи кредитора із необґрунтованими фінансовими втратами (за винятком здійснення запозичення у формі випуску облігацій підприємства), неконкурентний спосіб переходу права власності на майно підприємства, а також не повинен містити положень щодо обов'язкового дострокового виконання зобов'язань на вимогу кредитора (інвестора) у разі зниження кредитного рейтингу України та/або підприємства.
Відповідно до п. 4 Порядку Мінфін або уповноважений орган протягом 30 робочих днів після надходження заяви приймає рішення щодо погодження залучення кредиту (позики), забезпечення підприємством виконання зобов'язань за кредитом (позикою) порукою або гарантією чи відмови у погодженні, про що письмово повідомляє підприємству.
Згідно п. 7 Порядку зміни до кредитного договору (договору позики), договору поруки або договору про надання гарантії, а також до умов розміщення облігацій підприємства щодо мети, обсягу і строку залучення кредиту (позики), виду забезпечення виконання зобов'язань, плати за користування кредитом (позикою), обов'язків, прав та відповідальності сторін, а також реструктуризації боргових зобов'язань за кредитами (позиками) підлягають погодженню з Мінфіном або уповноваженим органом відповідно до цього Порядку шляхом подання техніко-економічного обґрунтування необхідності внесення таких змін або здійснення реструктуризації.
Отже, укладенню спірного Кредитного договору передувало звернення підприємства, яке планувало залучення кредитних коштів, із листами до Міністерства фінансів України та Міністерства інфраструктури України про надання погодження такого залучення на суму, строк та на умовах, які попередньо були викладені проектом спірного Кредитного договору.
Як зазначено позивачем та підтверджується матеріалами справи, на виконання вимог ст. 67 ГК України та Порядку, Державною адміністрацією залізничного транспорту України "Укрзалізниця" (далі - ДАЗТУ "Укрзалізниця") було направлено до Міністерства фінансів України та Міністерства інфраструктури України листи щодо отримання погодження здійснення довгострокових запозичень ДТГО "Південна залізниця", № ЦЗЕ-11/2365 від 12.12.2011 року, № ЦЗЕ-11/2362 від 12.12.2011 року та №ЦЗЕ-11/2493 від 23.12.2011 року відповідно.
Зокрема, Міністерство фінансів України у листі від 29.12.2011 року №31-12110-103-10/33215, розглянувши лист ДАЗТУ "Укрзалізниця" № ЦЗЕ-11/2365 від 12.12.2011 року щодо погодження здійснення довгострокових внутрішніх запозичень ДТГО "Південно-західна залізниця", повідомило, що відповідно до документів, поданих на розгляд Міністерству фінансів України, планується здійснити шляхом укладення кредитних договорів, зокрема, з ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк": сума кредитів - 91,25 млн. дол. США; строк користування кредитними коштами - 3 роки; відсоткова ставка - 11 % річних; комісійні платежі - відсутні; забезпечення - застава майнових прав у співвідношенні 1:3,34; мета запозичення - виконання програми капітальних інвестицій та перекредитування діючих запозичень. Зведений фінансовий план залізниць України на 2011 рік затверджено розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10.10.2011 № 983-р, в якому передбачається залучення ДТГО "Південно-західна залізниця" довгострокових кредитів на суму 973,5 млн. грн. Враховуючи викладене, Міністерство фінансів України погодило здійснення вищезазначеного запозичення ДТГО "Південно-західна залізниця" за умови, якщо не будуть перевищенні відповідні показники фінансового плану підприємства на 2011 рік. Копія вказаного листа наявна в матеріалах справи.
В свою чергу Міністерство інфраструктури України у листі від 27.12.2011 року №11494/11/10-11, адресованому ДТГО "Південно-західна залізниця", розглянувши лист ДАЗТУ "Укрзалізниця" № ЦЗЕ-11/2362 від 12.12.2011 року (разом з листом №ЦЗЕ-11/2493 від 23.12.2011 року) щодо погодження здійснення довгострокових внутрішніх запозичень, повідомило, що відповідно до поданих на розгляд Міністерства інфраструктури України документів, залучення планується здійснити шляхом укладення кредитних договорів, зокрема, з ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" на загальну суму кредитів - 91,25 млн. дол. США на наступних умовах: термін користування кредитом - 3 роки; відсоткова ставка - 11 % річних; комісійні платежі - відсутні; забезпечення виконання ДТГО "Південно-західна залізниця" умов кредитного договору - майнові права у співвідношенні 1:3,34; цільове призначення кредиту - виконання програми капітальних інвестицій. Відповідно до Порядку погодження залучення державними підприємствами, у т.ч. господарськими товариствами (крім банків), у статутному капіталі яких 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв) належить державі, кредитів (позик), надання гарантій або поруки за такими зобов'язаннями, затвердженого постановою Кабінетів Міністрів України від 15.06.2011 № 809, Міністерство погодило ДТГО "Південно-західна залізниця" зазначені умови залучення довгострокового кредиту, за умови отримання від Мінекономрозвитку інформації про відповідність державній політиці у сфері управління державним сектором економіки залучення підприємством кредитів. Одночасно, з метою захисту інтересів державного підприємства, рекомендовано при укладенні кредитного договору з ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" п. 3.9. виключити, а в п. 5.5. зменшити розмір штрафу.
Як стверджує позивач в позовній заяві, всупереч умов погоджень Міністерства фінансів України та Міністерства інфраструктури України, дотримання яких є обов'язковими в силу вимог ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України, в Кредитному договорі строк користування кредитними коштами встановлений менший, ніж 3 роки, а саме: Кредитний договір від 29.12.2011 року, а термін повернення сум кредиту - 22.12.2014 року (п. 2.2 Кредитного договору), що є додатковим навантаженням на фінансове становище боржника, та неправомірно застосовано комісійну винагороду (п. 3.8 Кредитного договору).
Додатково в обґрунтування заявлених позовних вимог про визнання недійсним пунктів 3.5, 3.8 Кредитного договору в реакції Договору про внесення змін та доповнень №20-3386/2-1 від 28.09.2012 року до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року, та пункту 3.9. Кредитного договору в реакції Договору про внесення змін №20-3778/2-1 від 29.12.2011 року до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року, позивач зазначив, що вищезазначені умови правочину не відповідають приписам чинного законодавства, зокрема, в порушення умов п.6.9 Кредитного договору щодо внесення всіх змін та доповнень за погодженням Міністерства інфраструктури України та Міністерства фінансів України у письмовій формі, та п. 7 Порядку, вищезазначені зміни до пунктів 3.5, 3.8 та доповнення пунктом 3.9 Кредитного договору не погоджені Міністерством інфраструктури України та Міністерством фінансів України, наразі, відсутні письмові погодження профільних міністерства на внесення будь - яких змін та доповнень до Кредитного договору, та в листі Міністерства інфраструктури України у листі від 27.12.2011 року №11494/11/10-11 запропоновано вилучити оспорюваний п.3.9 Кредитного договору.
Таким чином, в обґрунтування позовних вимог позивач посилається на той факт, що відповідач, в порушення вимог погоджень профільних міністерств та норм господарського законодавства, в оскаржуваному Кредитному договорі (зі змінами і доповненнями) зазначив умови, які не погоджені належним чином і є неприйнятними для фінансових можливостей суб'єкта державного сектора економіки, адже скорочений строк повернення кредитних коштів, введення комісійної винагороди банку є додатковим навантаженням на фінансове становище боржника. Окрім цього позивач зазначив, що відповідачем не доведено того, що Міністерству інфраструктури України та Міністерству фінансів України направлявся текст саме цього спірного Кредитного договору, оскільки викладені в оспорюваному договорі умови запозичення кредитних коштів відрізняються від тих, що погоджені міністерствами відповідно.
Отже, позивач вважає, що пункт 2.2 Кредитного договору, пунктів 3.5 та 3.8 Кредитного договору в реакції Договору про внесення змін та доповнень №20-3386/2-1 від 28.09.2012 року до Кредитного договору; пункту 3.9. Кредитного договору в реакції Договору про внесення змін №20-3778/2-1 від 29.12.2011 року до Кредитного договору за своїм змістом суперечать вимогам актів цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, що є порушенням ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України, та за правилами ст. 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання вказаних пунктів недійсними відповідно до ст. 217 Цивільного кодексу України.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача задоволенню не підлягають з наступних підстав.
Відповідно до п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» (далі - Постанова № 11) загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.
Суд зазначає, що згідно ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Приписами статті 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Отже, чинним законодавством визначено, що договір (його частина) може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст. 215 Цивільного кодексу України).
Пунктом 2.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 року № 11 на підставі статті 215 ЦК України недійсними можуть визнаватися не лише правочини, які не відповідають цьому Кодексу, а й такі, що порушують вимоги інших законодавчих актів України, указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, інших нормативно-правових актів, виданих державними органами, у тому числі відомчих, зареєстрованих у встановленому порядку.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину (господарського зобов'язання) необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
При цьому, зміст правочину відповідно до ч.1 ст. 203 Цивільного кодексу України не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Крім того, за приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю чи в частині.
Тобто, виходячи з наведених приписів позивач, звертаючись із даним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним договору в частині, зобов'язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.
За змістом постанови пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.11.2009 р. (далі - Постанова № 9) відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Відповідно до Постанови № 9 під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України.
Позивач в обґрунтування позовних вимог про недійсність Кредитного договору в частині наголошує, що зазначені відповідачем в оспорюваному кредитному договорі в порушення вимог погоджень профільних міністерств та норм господарського законодавства умови не погоджені належним чином і є неприйнятними для фінансових можливостей суб'єкта державного сектора економіки, адже скорочений строк повернення кредитних коштів і введення комісійної винагороди банку є додатковим навантаженням на фінансове становище боржника, а також викладені умови запозичення кредитних коштів відрізняються від тих, що погоджені міністерствами відповідно, позаяк відповідачем не доведено факту направлення Міністерству інфраструктури України та Міністерству фінансів України тексту саме даного спірного Кредитного договору.
За змістом ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема у зв'язку з укладенням договорів та інших правочинів (п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України).
В силу ст. 510 Цивільного кодексу України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
У відповідності до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Суд звертає увагу, що відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно п. 2.10. постанови № 11 в силу припису ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (прокурора - в разі подання ним відповідного позову).
Відповідно до ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
При цьому, приписи вказаної статті кореспондуються з ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України відповідно до якої господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами.
Суд зазначає, що п. 6 ч. 1 статті 3 Цивільного кодексу України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Так, за приписами ст.ст. 627, 628 Цивільного України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно з частинами 4, 7 статті 179 Господарського кодексу України, якою закріплено принцип свободи договору, при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до ч. 1 ст. 180 Господарського кодексу України зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Конституційний Суд України в п.3.2 Рішення від 10.11.2011р. № 15-рп/2011 у справі № 1-26/2011 зазначив, що регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень Цивільного кодексу України.
Згідно ст. 638 ЦК України та ст. 180 ГК України договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (предмету, визначених законом необхідних умов для договорів даного виду та визначених за заявою сторін умов). Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому, за змістом ч. 3 ст. 180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Відповідно до частини 8 статті 181 ГК України у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).
Відсутність в договорі істотної умови є підставою вважати такий договір неукладеним, а не визнавати його недійсним.
Суд встановлено, що укладений між Державним територіально-галузевим об'єднанням "Південно-західна залізниця" як позивальником та Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" як банком правочин за своїм змістом та правовою природою є кредитним договору, який підпадає під правове регулювання норм глави 71 Цивільного кодексу України та § 1 глави 35 Господарського кодексу України.
У відповідності до з ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно ч. 2 ст. 1054 Цивільного кодексу України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Частиною 2 ст. 345 Господарського кодексу України передбачено, що кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей визначених родовими ознаками (абзац 2 частина 1 статті 1046 Цивільного кодексу України).
Відповідно до приписів частини 3 ст. 198 Господарського кодексу України встановлено, що відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених законом або договором.
Згідно ст. 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
У відповідності до частин 1 та 2 статті 1056-1 Цивільного кодексу України процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 1049 Цивільного кодексу України позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Враховуючи вищевикладене суд зазначає, що умови, наведені в ч. 2 ст. 345 ГК України (зокрема, мета кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту) є істотними умовами кредитного договору. Такі умови чітко визначені законом, а отже підлягають обов'язковому застосуванню.
Як встановлено судом, при укладенні Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року між Публічним акціонерним товариством «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» та Державним територіально - галузевим об'єднанням «Південно - західна залізниця», сторонами було погоджено предмет, умови кредитування, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту відповідно до норм ч.2 статті 345 Господарського кодексу України.
При цьому суд звертає увагу, що сторони при укладенні спірного договору були вільні у виборі контрагентів та визначенні умов договору, на свій розсуд приймали даний правочин на певних встановлених умовах, узгодили ці умови, підписавши Кредитний договір про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року, а тому всі умови спірного Кредитного договору з моменту його укладення стають однаково обов'язковими для виконання сторонами.
Як зазначено в пункті 6.10 Кредитного договору, сторони погодилися,що з укладенням цього договору сторони досягли згоди з усіх його істотних умов та не існує будь - яких умов, які можуть бути істотними та необхідними для цього Договору.
Зокрема, строк повернення кредитних коштів, який передбачений сторонами в пункті 2.2 оспорюваного Кредитного договору, є істотною умовою даного виду господарського договору.
Наразі суд звертає увагу, що сторонами під час укладення спірного Кредитного договору визначено, що вказаний договір діє до повного повернення позичальником отриманих сум кредитних коштів, сплати у повному обсязі процентів за користування ним та повного виконання позичальником будь - яких інших грошових зобов'язань ,прийнятих ним на себе згідно умов цього Договору (п.6.8 Кредитного договору).
Правові наслідки недійсності окремих частин правочину встановлені ст.217 ЦК, згідно з якою недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини, тобто умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки в такому випадку правочин має бути визнаний недійсним у цілому.
Нормами цивільного та господарського законодавства встановлено, що кредитний договір не може існувати без умов щодо строку погашення кредиту (кінцевого терміну його повернення). Відповідно до ст.180 ГК без погодження сторонами ціни договору такий договір є неукладений. Оскільки пункт 2.2 Кредитного договору містить кінцевий термін повернення кредиту, тобто є істотною умовою, спірний договір не може бути визнаний недійсним у цій частині.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12.03.2018 року у справі № 910/22319/16.
При цьому як встановлено судом та зазначалось вище, позивач як державне підприємство, у статутному капіталі якого більше 50% акцій належать державі, на виконання вимог ст. 67 ГК України, Порядку погодження залучення державними підприємствами, у тому числі господарськими товариствами (крім банків), у статутному капіталі яких 50 та більше відсотків акцій (часток, паїв) належать державі, кредитів (позик), надання гарантій або поруки за такими зобов'язаннями, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 15.06.2011 № 809, мав укладати спірний Кредитний договір за погодження його умов з відповідним центральним органом виконавчої влади, в зв'язку з чим Державною адміністрацією залізничного транспорту України "Укрзалізниця" було направлено до Міністерства фінансів України та Міністерства інфраструктури України листи № ЦЗЕ-11/2365 від 12.12.2011 та № ЦЗЕ-11/2362 від 12.12.2011 щодо отримання погодження здійснення довгострокових внутрішніх запозичень ДТГО "Південно-західна залізниця".
Отже, укладенню спірного Кредитного договору передувало звернення підприємства, яке планувало залучення кредитних коштів, із листами до Міністерства фінансів України та Міністерства інфраструктури України про надання погодження такого залучення на суму, строк та на умовах, які попередньо були викладені проектом спірного Кредитного договору.
Зі змісту листів №31-12110-103-10/33215 від 29.12.2011 року Міністерства фінансів України, №11494/11/10-11 від 27.12.2011 року Міністерства інфраструктури України отриманих за результатами розгляду вищезазначених листів Державної адміністрації залізничного транспорту України "Укрзалізниця" вбачається, що відповідними центральними органами виконавчої влади було погоджено укладення спірного Кредитного договору на умовах трирічного строку користування кредитом та без комісійних платежів.
Так, відповідно до п.2.2 Кредитного договору дата остаточного повернення всіх отриманих в межах кредитної лінії сум кредиту - 22.12.2014 року. В той час, як кредитний договір було укладено 29.12.2011 року, що є меншим трирічного строку користування кредитними коштами, погодженого уповноваженими органами.
Поряд із цим судом не приймаються до уваги заперечення відповідача проти позовних вимог з посиланням на той факт, що вказані листи профільних міністерств є лише формою погодження відповідним міністерством умов кредитних договорів і мають відмінність від самого рішення щодо їх погодження, позаяк не містять викладення самого рішення про погодження.
Суд відзначає, що відповідно до положень Порядку (п. 4) правовий зміст погодження Мінфіном або уповноваженим органом полягає саме у прийнятті рішення щодо погодження чи відмови у погодженні укладення відповідного договору згідно наданого для такого погодження проекту договору. Отже, посилання позивача на порушення зовнішнього оформлення погоджень міністерств судом відхиляються з огляду на превалювання змісту документу над його формою.
Більш того, відповідно до п. 6.1 Кредитного договору сторонами узгоджено, що цей договір набирає чинності з дати його підписання уповноваженими представниками сторін та отримання погодження Міністерства інфраструктури України та Міністерства фінансів України, скріплення печатками сторін, та діє до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань за цим договором. Тобто, аналіз змісту наведеного пункту Кредитного договору, як і інших умов цього договору свідчить про відсутність встановлення умовами Кредитного договору отримання погодження міністерств саме з дотриманням певної визначеної форми чи стандарту.
Також суд наголошує, що всупереч погоджень вищезазначених міністерств, дотримання яких є обов'язковим в силу приписів ч. 3 ст. 6 ЦК України, спірним пунктом 3.8 Кредитного договору встановлено, що за здійснення операції з купівлі, обміну та продажу валюти позичальник (третя особа) доручає банку (відповідачу) списати кошти в еквіваленті суми комісійної винагороди банку за здійснення відповідної операції з поточного рахунку в національній валюті позичальника, або будь - яких поточних рахунків в національній валюті, відкритих у банку, або з будь - яких поточних рахунків в національній валюті, які відкрито позичальником у ПАТ «Промінвестбанк».
Окрім цього, спірним пунктом 3.5 Кредитного договору, яким встановлено черговість погашення позичальником заборгованості, також передбачено погашення комісійної винагороди.
Тобто, оскільки пунктами 3.8 та 3.5 в редакції Договору про внесення змін та доповнень № 20-3386/2-1 від 28.09.2012 року до Кредитного договору передбачено оплату комісійної винагороди та черговість її погашення, суд доходить висновку, що зміст наведених пунктів 3.5 та 3.8 Кредитного договору в редакції Договору про внесення змін та доповнень № 20-3386/2-1 від 28.09.2012 року до Кредитного договору суперечить умові щодо відсутності будь-яких комісійних платежів при наданні погодження уповноваженими органами на укладення Кредитного договору з відповідачем.
При цьому суд відхиляє як безпідставні заперечення відповідача щодо недійсності пункту 3.8 Кредитного договору в редакції договору про внесення змін та доповнень № 20-3386/2-1 від 28.09.2012 року до Кредитного договору, згідно яких відповідач стверджував, що наведеною умовою договору між сторонами було досягнуто згоди не щодо окремого зобов'язання з надання послуг за комісійну винагороду, а було досягнуто згоди саме стосовно покладення на позичальника обов'язку з оплати комісійної винагороди за здійснення валютно-обмінних операцій в разі невиконання позичальником зобов'язання з повернення коштів у визначений договором строк за умови відсутності на рахунках позичальника коштів у валюті зобов'язання. Вказані доводи відповідача не спростовують факту невідповідності пунктів 3.5 та 3.8 Кредитного договору в редакції договору про внесення змін та доповнень № 20-3386/2-1 від 28.09.2012 року до Кредитного договору погодженій умові щодо відсутності комісійних платежів, яка не передбачала виключень на здійснення валютно-обмінних операцій.
Додатково щодо вимог ПАТ «Українська залізниця» в частині визнання недійсними пунктів 3.5, 3.8 Кредитного договору в редакції Договору про внесення змін та доповнень № 20-3386/2-1 від 28.09.2012 року, а також пункту 3.9 Кредитного договору в редакції Договору про внесення змін №20-3778/2-1 від 29.12.2011 року, суд зазначає, що відповідно до п.7 Порядку, зміни до кредитного договору (договору позики), договору поруки або договору про надання гарантії, а також до умов розміщення облігацій підприємства щодо мети, обсягу і строку залучення кредиту (позики), виду забезпечення виконання зобов'язань, плати за користування кредитом (позикою), обов'язків, прав та відповідальності сторін, а також реструктуризації боргових зобов'язань за кредитами (позиками) підлягають погодженню з Мінфіном або уповноваженим органом відповідно до цього Порядку шляхом подання техніко-економічного обґрунтування необхідності внесення таких змін або здійснення реструктуризації.
При цьому суд звертає увагу на викладений сторонами в оспорюваному Кредитному договорі пункт 6.9, яким передбачено, що всі зміни та доповнення до цього Договору щодо мети, обсягу і строку залучення кредиту, виду забезпечення виконання зобов'язань, плати за користування кредитом, обов'язків, прав та відповідальності сторін, а також реструктуризації боргових зобов'язань вносяться за погодженням Міністерства інфраструктури України та Міністерства фінансів України у письмовій формі, набувають чинності з дати їх підписання уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками сторін, та є невід'ємними частинами цього Договору.
Проте станом на час розгляду спору матеріали справи не містять жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження отримання погодження Міністерства інфраструктури України та Міністерства фінансів України у письмовій формі на внесення змін до умов Кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 20-3761/2-1 від 29.12.2011 року шляхом укладення відповідних Договорів про внесення змін та доповнень всупереч умовам п.6.9 спірного Кредитного договору та п.7 Порядку.
Крім того, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач також стверджував, що центральним органам виконавчої влади було погоджено укладення кредитних договорів на умовах викладених доданими до листів проектами договорів. Натомість, як встановлено судом, відповідачем не доведено та в матеріалах справи відсутні докази того, що Міністерству фінансів України та Міністерству інфраструктури України направлявся текст саме спірного Кредитного договору, оскільки фактично викладені в спірному Кредитному договорі умови запозичення кредитних коштів, зокрема, пункт 2.2, пункт 3.5, абзац 4 пункту 3.8, відрізняються від тих, що були погоджені вказаними міністерствами та стисло відображені в їх листах №31-12110-103-10/33215 від 29.12.2011 року та №11494/11/10-11 від 27.12.2011 року відповідно.
При цьому надані на вимогу суду ПАТ «Українська залізниця» та ДТГО «Південно -Західна залізниця» копії листів щодо погодження залучення кредитів, а саме №ЦЗЕ-11/2365 від 12.12.2011 року, №ЦЗЕ-11/2362 від 12.12.2011 року, та №ЦЗЕ-11/2493 від 23.12.2011 року, також не містять додатків, зокрема, текстів проектів кредитних договорів.
Вищенаведене спростовує заперечення відповідача щодо наявності в матеріалах справи погодження центральних органів виконавчої влади на укладення спірного Кредитного договору саме в такій редакції, що наразі оспорюється.
Таким чином, матеріалами справи підтверджується, що зміст спірних пунктів 3.5 та 3.8 Кредитного договору в реакції Договору про внесення змін та доповнень №20-3386/2-1 від 28.09.2012 року до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року; пункту 3.9. Кредитного договору в реакції Договору про внесення змін №20-3778/2-1 від 29.12.2011 року до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року не відповідає основним умовам, що були погоджені уповноваженими органами - профільними міністерствами.
Відповідно до п. 58 рішення ЄСПЛ Справа «Серявін та інші проти України» (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).
У відповідності до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.
Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.12 р. «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Таким чином, з огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач частково довів в розумінні ст. 74 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також у зв'язку з наявністю фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання оскаржуваного правочину недійсним в частині та настання відповідних юридичних наслідків, суд доходить висновку, що вимоги Позивача в частині визнання недійсними пунктів 3.5 та 3.8 Кредитного договору в реакції Договору про внесення змін та доповнень №20-3386/2-1 від 28.09.2012 року до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року; пункту 3.9. Кредитного договору в реакції Договору про внесення змін №20-3778/2-1 від 29.12.2011 року до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року є обґрунтованими.
Наведене, в свою чергу, свідчить про порушене право позивача, як правонаступника ДТГО "Південно-Західна залізниця".
В свою чергу, як встановлено судом за матеріалами справи, відповідачем у поданому відзиві викладено клопотання про застосування строків позовної давності, в якому останній, зокрема, на підставі ст. 267 ЦК України, зазначає про застосування строків позовної давності до вимог позивача, оскільки останній звернувся з вимогою про визнання недійсними положень Кредитного договору, укладеного 29.12.2011 року, та положень, змінених договорами про внесення змін від 28.12.2012 року та від 29.12.2011 року, відтак строк позовної давності щодо заявлених позовних вимог сплив ще 30.12.2014 року та 29.05.2015 року відповідно.
Суд вважає за необхідне зазначити, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").
Отже, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов'язане з реалізацією права на справедливий судовий розгляд.
Суд звертає увагу, що за приписами статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно з частиною першою статті 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.
Для юридичної особи (суб'єкта підприємницької діяльності) як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.
Тобто за змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок (стаття 253 Цивільного кодексу України), а спливає у відповідні місяць та число останнього року строку, якщо строк визначений роками (частина перша статті 254 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
В абзаці першому та п'ятому підпункту 2.1 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів"(далі - Постанова № 10) зазначено, що частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.
При цьому як зазначено в п. 2.2. Постанови № 10 за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен розглянути справу у повному обсязі, дати належну оцінку доказам, відповідно до вимог статті 86 ГПК України, з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.
Положення закону про правові наслідки спливу строку позовної давності можуть бути застосовані судом тільки у тому випадку, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права і факт його порушення чи оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити у позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової-вимоги.
Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Наразі приписи чинного законодавства не містять застережень щодо задоволення заяв відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності.
Суд зазначає, що Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця", як нова юридична особа утворене згідно із Законом України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" та постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 року №200 "Про утворення Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", із положень якого та постанови Кабінету Міністрів України вбачається, що всі підприємства, на базі яких утворюється ПАТ "Укрзалізниця", реорганізовуються шляхом злиття.
При цьому, відповідно до Переліку підприємств та установ залізничного транспорту загального користування, на базі яких утворюється Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця", що є додатком №1 до постанови Кабінету Міністрів України від 25.06.2014 року №200 "Про утворення Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", Державне територіально - галузеве об'єднання «Південно - західна залізниця» включено до вказаного переліку.
Згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Державну реєстрацію Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" здійснено 21.10.2015 року (номер запису: 1 070 134 0000 0 60039).
Враховуючи вищевикладене, суд зазначає, що Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" є правонаступником прав й обов'язків Державного територіально - галузевого об'єднання «Південно - західна залізниця», яке є стороною в оспорюваному Кредитному договорі, а тому позивач, як правонаступник, був обізнаний щодо наявності вказаного Кредитного договору й договорів про внесення змін і доповнень до нього з моменту їх укладання.
Окрім цього, з наявних в матеріалах справи копій листів Міністерства фінансів України №31-12110-103-10/33215 від 29.12.2011 року та Міністерства інфраструктури України №11494/11/10-11 від 27.12.2011 року вбачається, що вони були адресовані Укрзалізниці, ДАЗТ «Укрзалізниця», правонаступником якого також є позивач, тому суд не приймає до уваги доводи позивача, що йому стало відомо про укладення спірного Кредитного договору та договорів про внесення змін та доповнень лише з моменту утворення Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" 21.10.2015 року.
Таким чином, враховуючи той факт, що на момент укладення оспорюваного Кредитного договору 29.12.2011 року та Договорів про внесення змін від 29.12.2011 року та 28.09.2012 року позивач був обізнаний із оспорюваними пунктами Кредитного договору ще на стадії укладення відповідних правочинів, тобто, уклавши оспорюваний правочин та підписавши його і посвідчивши печатками обох сторін, сторони (зокрема і позивач, як особа, яка заперечує дійсність пунктів Кредитного договору) шляхом вільного волевиявлення самостійно визначили його умови і досягли згоди щодо всіх істотних умов договору, суд доходить висновку, що початок перебігу позовної давності починається з саме з моменту підписання сторонами зазначених Кредитного договору та Договорів про внесення змін до нього.
В силу ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі, є підставою для відмови у позові.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим.
Чинним законодавством не передбачено переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір.
У поданих позивачем запереченнях проти заяви про застосування строків позовної давності ПАТ «Українська залізниця» заявлено про визнання поважними причини пропуску строку позовної давності, проте не наведено обставин поважності такого пропуску строків позовної давності.
Одночасно суд звертає увагу, що звернення позивача до суду з вказаним позовом відбулось лише після звернення Публічного акціонерного товариства «Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк» до суду з позовом про стягнення з ПАТ «Українська залізниця» заборгованості, яка виникла у зв'язку з неналежним виконанням позичальником його зобов'язань за Кредитним договором про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року.
Оскільки судом не встановлено, а позивачем, в свою чергу, не доведено наявності обставин, які зробили своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим, суд приходить до висновку про відсутність поважних причин пропуску позовної давності для звернення Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» до господарського суду з даним позовом.
Господарський суд розглянувши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, що мають юридичне значення для розгляду даної справи, та розглянувши позов по суті, приймаючи до уваги той факт, що з даною позовною заявою позивач звернувся до суду 15.03.2018 року (як свідчить відмітка канцелярії Господарського суду міста Києва на позовній заяві), тобто за межами встановленого законодавством строку позовної давності, дійшов висновку, що заява відповідача про застосування строку позовної давності до вимог позивача про визнання недійсним Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року в частині підлягає задоволенню.
З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов в частині позовних вимог про визнання недійсними пунктів 3.5 та 3.8 Кредитного договору в реакції Договору про внесення змін та доповнень №20-3386/2-1 від 28.09.2012 року до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року, пункту 3.9. Кредитного договору в реакції Договору про внесення змін №20-3778/2-1 від 29.12.2011 року до Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, проте поданий позивачем після спливу строку позовної давності, суд вважає за необхідне відмовити позивачу у задоволенні позову в цій частині з огляду на пропущення позивачем строку відповідного звернення до суду.
При цьому в частині визнання недійсним пункту 2.2. Кредитного договору про відкриття кредитної лінії №20-3761/2-1 від 29.12.2011 року суд вважає за необхідне зазначити про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у цій частині, з огляду на їх необґрунтованість та недоведеність, в зв'язку з чим відмовляє у задоволенні даних позовних вимог.
Згідно ст.129 Господарського процесуального кодексу України, приймаючи до уваги висновки суду відмову в задоволенні позовних вимог, судовий збір за розгляд даної справи покладається на позивача.
Керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236 - 238, 240, 241, 255, 256 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ст. 241 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до підпункту 17.5 пункту 17 Розділу XI "Перехідні положення" та ст. 256 Господарського процесуального кодексу України рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення.
Суддя М.М. Якименко
Дата складання (підписання) повного тексту рішення: 15.08.2018 року.