Справа № 463/5150/15-ц Головуючий у 1 інстанції: Леньо С.І.
Провадження № 22-ц/783/241/18 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.
Категорія:59
06 серпня 2018 року м. Львів
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Львівської області у складі: головуючого судді: Ванівського О.М.,
суддів: Цяцяка Р.П., Шеремети Н.О.,
секретаря: Цапа П.М.,
за участю: апелянта ОСОБА_2 та її представника ОСОБА_3,
третьої особи ОСОБА_4 та його представника (адвоката) ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові в залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 04 грудня 2017 року,-
В жовтні 2015 року ОСОБА_2 звернулася в суд із позовом до Львівського міського голови, Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, який у встановленому законом порядку уточнила заявою від 28.12.2015р., та в кінцевому, просила ухвалити рішення, яким визнати недійсним та скасувати розпорядження Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради № 974 від 17.09.1997 року «Про передачу житла у власність громадян» в частині пункту 4 Додатку до розпорядження, яким передано ОСОБА_4 у власність квартиру АДРЕСА_1, визнати недійсним та скасувати розпорядження міського голови № 603 від 22.09.1997 року «Про затвердження розпорядження голови Личаківської районної адміністрації від 17.09.97р. № 974 «Про передачу квартир у власність громадян» в частині пункту 4 Додатку до розпорядження; визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності НОМЕР_1 від 22.09.1997 року
В обґрунтування позовних вимог покликалась на те, що 11.11.1995р. між нею та третьою особою ОСОБА_4 зареєстровано шлюб, після чого почали спільно проживати в квартирі АДРЕСА_1, яка у 1997р. одноосібно приватизована ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилась донька ОСОБА_6, яка з моменту народження фактично проживала разом з ними. З метою економії коштів для оплати житлово-комунальних послуг ОСОБА_4 запропонував зареєструвати дитину за адресою АДРЕСА_2, на що вона тимчасово погодилась, будучи також зареєстрованою за цією адресою. В подальшому, квартира АДРЕСА_1 без її та доньки відома була відчужена ОСОБА_4 на користь його батька - ОСОБА_7 шляхом укладення договору дарування від 29.08.2012р. та в процесі оскарження цього договору, який в кінцевому визнано недійсним, судовими рішення було встановлено наявність у їхньої дитини ОСОБА_6 права користування цією квартирою. Після цього, звернулась до Личаківського районного суду м. Львова з позовом про поділ майна подружжя та в процесі розгляду цієї справи, після ознайомлення її представника з матеріалами справи довідалась, що ОСОБА_4 15.09.1997р. подав заяву на ім'я керівника органу приватизації, вказавши в такій, що проживає в квартирі одноосібно і тим самим, приховав факт проживання в квартирі її як дружини та малолітньої доньки, обмеживши її право на приватизацію квартири. При вселенні до квартири, що мало місце після одруження і до приватизації була членом сім'ї наймача, а відтак, набула право користування цією квартирою і як наслідок, повне право на її приватизацію, однак через те, що ОСОБА_4 не повідомив її про необхідність поставити свій підпис в заяві від 15.09.1997р., не змогла реалізувати такого права. Тому, вважає що оскаржувані розпорядження та видане на підставі них свідоцтво про право власності на квартиру є недійсними та підлягають скасуванню, з приводу чого подала даний позов. Строк позовної давності вважає не пропущеним, оскільки з документами про приватизацію ознайомився її представник лише 25.12.2013р., після того, як вони були витребувані в процесі розгляду іншої цивільної справи. З цього часу довідалась про порушення свого права на приватизацію.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 04 грудня 2017 року у позові ОСОБА_2 відмовлено.
Дане рішення в апеляційному порядку оскаржила позивач ОСОБА_2.
В апеляційній скарзі, зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, прийнятим з порушенням норм матеріального та процесуального права. Покликається на те, вона беручи участь у приватизації однокімнатної квартири АДРЕСА_2 в повній мірі не реалізувала своє право на приватизацію, оскільки приватизувала 16 кв.м. загальної площі (загальна площа - 31, 9 кв.м. на двох + 10 кв.м. додатково на сім'ю із двох чоловік), при встановленій - ч.1 ст.3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» нормі приватизації 21 кв.м. загальної площі та 10 кв.м. на сім'ю. Таким чином, вона ще мала право на приватизацію 10 кв.м. загальної площі будь-якого іншого житла, оскільки приватизувала 16 кв.м. при нормі приватизації даної квартири 26 кв.м., про що було зроблено в установленому законом порядку, відповідна відмітка є її паспорті. Також, покликається на те, що свідок ОСОБА_8 з квартири АДРЕСА_4, свідок ОСОБА_9 з квартири АДРЕСА_5 під присягою, повідомили суду про те, що ОСОБА_2 з часу укладення шлюбу 11.11.1995 р. постійно проживала і до тепер проживає у квартирі АДРЕСА_1, а свідок ОСОБА_10 з квартири АДРЕСА_2 під присягою повідомила суду, що ОСОБА_2 не проживала у квартирі АДРЕСА_2 в період з 1978 р. до тепер. Жодної домовленості між нею та ОСОБА_4 про збереження кожним права користування та приватизації квартир, у яких були ми були зареєстровані на момент укладення шлюбу - не існувало. На її прохання ОСОБА_4 відмовив їй у реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 з метою економії коштів за оплату житлово-комунальних послуг. Крім того, зазначає, що її постійним місцем проживання є квартира АДРЕСА_1 з часу одруження 11.11.1995 р. до тепер. Вона мала право брати участь у приватизації даної квартири, що відповідає ст. 1, ч. 1 cт. 5, ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», наймачі квартир (будинків) державного житлового фонду та члени їх сімей, які постійно проживають у квартирі разом із наймачем або за якими зберігається право на житло, мають право на приватизацію займаних квартир шляхом передачі їм цих квартир в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають у даній квартирі, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, на підставі рішення відповідного органу приватизації. Також з цього приводу Верховним Судом України (далі - ВСУ) висловлена правова позиція у постанові Пленуму від 30.01.2013 р. у справі №6-125цс12, що усупереч наведеним положенням законодавства суди пов'язали право осіб на приватизацію з фактом їх реєстрації у спірній квартирі, яка здійснюється на підставі Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», а не з їх правом на житло та фактом проживання у квартирі. Тобто, факт проживання особи у квартирі дає їй право брати участь у приватизації. Однак, судом першої інстанції не було дотримано вищезазначеної правової позиції, висловленої ВСУ у Постанові Пленуму. Враховуючи наведене просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю визнати недійсним та скасувати розпорядження Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради № 974 від 17.09.1997 року «Про передачу житла у власність громадян» в частині пункту 4 Додатку до розпорядження, яким передано ОСОБА_4 у власність квартиру АДРЕСА_1, визнати недійсним та скасувати розпорядження міського голови № 603 від 22.09.1997 року «Про затвердження розпорядження голови Личаківської районної адміністрації від 17.09.97р. № 974 «Про передачу квартир у власність громадян» в частині пункту 4 Додатку до розпорядження, визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності НОМЕР_1 від 22.09.1997 року.
В порядку п. 3Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Справа розглядається Апеляційним судом Львівської області у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах, відповідно до вимог п. 8 ст. 1 Перехідних положень.
15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п. 9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу,справи у судах першої та апеляційної інстанції,провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами,що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
В силу положень ч. 1ст.13ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до п.п.1-5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права,бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення,ухвалене судом відповідно до норм матеріального права і з дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства,визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права,викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний звязок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною 2 ст.367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 виходив з того, що її права не є порушеними через відсутність в неї права на приватизацію спірної квартири, оскільки ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що в однієї особи не може одночасно існувати право на приватизацію двох та більше житлових приміщень та прийшов до висновку, що за характером правовідносин після укладення шлюбу між позивачем та третьою особою спірна квартира не могла бути місцем постійного проживання сім'ї, внаслідок чого в позивача не могло виникати права на її приватизацію.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Матеріалами справи та судом встановлено, що 11.11.1995 року між позивачем ОСОБА_2 та третьою особою ОСОБА_4 було зареєстровано шлюб, який розірвано рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 19.11.2012 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 16.04.2013року.
На підставі заяви третьої особи ОСОБА_4 від 15.08.1997 року, яка подана на ім'я керівника органу приватизації, а також долученої до такої заяви довідки про склад сім'ї наймача ізольованої квартири, головою Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради 17.09.1997 року видано розпорядження № 974 «Про передачу житла у власність громадян». Відповідно до п. 4 Додатку до розпорядження № 974, у приватну власність ОСОБА_4 передано трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 66,70 кв.м.
Як вбачається з заяви третьої особи ОСОБА_4 та довідки про склад сім'ї наймача, в таких документах відсутні відомості про членів сім'ї наймача - ОСОБА_4, який зареєстрований у спірній квартирі з 1987 року.
Розпорядження № 974 від 17.09.1997 року затверджено розпорядженням Львівського міського голови № 603 від 22.09.1997 року, на підставі якого 22.09.1997 року третій особі ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1.
Колегія суддів звертає увагу на те, що правові основи приватизації житла, що знаходиться у державній власності, визначені в Законі України «Про приватизацію державного житлового фонду», який прийнято 19.06.1992 р. за № 2482-ХІІ.
Як зазначено в преамбулі цього закону, метою приватизації державного житлового фонду є створення умов для здійснення права громадян на вільний вибір способу задоволення потреб у житлі, залучення громадян до участі в утриманні і збереженні існуючого житла та формування ринкових відносин.
Закон передбачає порядок набуття права власності на житло громадянами України, які користуються державним житловим фондом на законних підставах, з обмеженням на приватизацію, визначеним п.2 ст.2 цього Закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 цього Закону в редакції, чинній на момент видачі оскаржуваних розпоряджень та свідоцтва, приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
У відносинах приватизації положення Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» є спеціальними, тоді як відповідні положення ЖК УРСР в таких правовідносинах є нормами загальної дії.
Статтею 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю.
Відповідно до ч. 1 ст. 5, ч. ч. 2, 3 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакції, чинній на момент видачі оскаржуваних розпоряджень та свідоцтва, до членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло. Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.
Згідно ч. 4 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» в редакції, чинній на момент видачі оскаржуваних розпоряджень та свідоцтва, право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду з використанням житлових чеків одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах.
Порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян та перелік документів, що підлягали оформленню, на момент проведення оспорюваної позивачем приватизації у квітні 1995 року був визначений Положенням, затвердженим наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15.09.1992 року №56, із змінами та доповненнями, внесеними наказом Держжитлокомунгоспу України №72 від 05.08.1994 року.
Згідно з пунктом 2 цього Положення, передачі у власність громадян підлягали квартири багатоквартирних будинків та одноквартирні будинки, які використовувались громадянами на умовах найму.
Пунктом 18 Положення було визначено, що громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім»ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок), повинен був звернутись в орган приватизації або до створеного ним підприємства для оформлення документів, де одержував бланк заяви згідно з додатками 2, 3 до Положення та необхідну консультацію.
При оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин брав на підприємстві, що обслуговувало жилий будинок, довідку про склад сім»ї та займані приміщення за встановленою у додатках 4, 5 до Положення формою (п.20 Положення).
Пунктом 21 Положення було визначено, що в такій довідці вказувались члени сім»ї наймача, які були прописані та мешкали разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігалось право на житло.
Під час розгляду цивільної справи № 6-60цс12 Верховний Суд України сформулював правову позицію від 11.07.2012р. зміст якої полягає в наступному:
У осіб, які вселилися до наймача, виникають усі права й обов'язки за договором найму жилого приміщення, якщо особи постійно проживали разом із наймачем і вели з ним спільне господарство та були визнані членами сім'ї наймача (ч. ч. 1, 2 ст. 64 ЖК УРСР). Крім того, особи, які вселилися до наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо особи вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача та якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням (ст. 65 ЖК УРСР). Під час вирішення спору про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, крім обставин щодо реєстрації цих осіб у спірному приміщенні, дотримання встановленого порядку при їх вселенні та наявності згоди на це всіх членів сім'ї наймача та обумовлення угодою між указаними особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням, й інші обставини справи, що мають значення для справи, а саме: чи було це приміщення постійним місцем проживання цих осіб, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання.
З аналізу зазначених правових норм слідує висновок, що закон розмежовує поняття право члена сім'ї на користування житловим приміщенням та право такої особи на приватизацію житлового приміщення, оскільки перше виникає безпосередньо при вселенні, якщо тільки не було угоди про інший порядок користування жилим приміщенням, а друге, безпосередньо пов'язане із фактом постійного проживання в житловому приміщенні.
Відтак, право на приватизацію житлового приміщення безпосередньо залежить від того, чи було таке житлове приміщення постійним місцем проживання особи, що узгоджується з положеннями ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Відповідно до довідки з місця проживання про склад сім'ї і прописки, а також відповідної відмітки в паспорті, з 1971 року до 25.07.2015 року позивач була зареєстрована в квартирі АДРЕСА_2.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що в період перебування у шлюбі з ОСОБА_4, а саме 13.12.1996 року позивач реалізувала право на приватизацію квартири на АДРЕСА_2 що підтверджується свідоцтвом про право власності.
Дані обставини свідчать про те, що після укладення шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 останні не визначали місцем свого постійного проживання квартиру АДРЕСА_1, адже з одного боку, згідно довідки ТОВ «Арктика» від 15.02.1996 року ОСОБА_4 був директором цього підприємства, постійним місцем роботи якого було м. Київ, а з іншого, позивач, реалізовуючи своє право на приватизацію квартири АДРЕСА_2, у відповідності до вимог ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» тим самим визнала, що місцем її постійного проживання на момент приватизації, тобто по спливу більш як річного терміну з моменту укладення шлюбу є саме квартира на АДРЕСА_2.
Доводи апеляційної скарги про те, що вона не проживала в квартирі на АДРЕСА_2 на момент її приватизації є безпідставними, оскільки позивачка, не оспорюючи законності цієї приватизації, одночасно стверджує про наявність у неї права на приватизацію іншої квартири в момент, коли відбувалась приватизація квартири на АДРЕСА_2, що не узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом України під час розгляду цивільної справи № 6-125цс12, на яку покликається позивач в як мотивах позову, так і в апеляційній скарзі, оскільки позивач оспорював приватизацію спірної квартири у даній справі з інших підстав, ніж у справі, яка переглядалась Верховним Судом України в порядку ст.355 ЦПК.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом безпідставно не взято до уваги покази свідків, оскільки згідно зі ст. 10 ЦПК України (в редакції, чинній на момент винесення рішення) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, а відповідно до ст. 212 ЦПК України(в редакції, чинній на момент винесення рішення) суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Крім того, суд, приймаючи до уваги встановлені обставини, дійшов правильного висновку, що в матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження того, що на час приватизації спірної квартири ОСОБА_2 в ній проживала. При цьому покази свідків, зокрема матері та доньки позивачки, не є належним доказом в частині проживання в спірній квартирі.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу на те, що приватизація двох квартир здійснювалась майже одночасно, а саме: 13.12.1996 року позивач реалізувала право на приватизацію квартири на АДРЕСА_2 а 22.09.1997 року третій особі ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1, а тому, на думку колегії суддів, між позивачем та відповідачем була згода про те, що позивач бере участь у приватизації квартири за місцем своєї реєстрації, а відповідач - приватизує на себе спірну квартиру, в якій він один був зареєстрований на момент приватизації. Звідси й випливає той факт, що заява для приватизації спірної квартири була подана лише особами, які були зареєстрованими на момент приватизації в спірній квартирі, що повністю відповідало наведеним вище вимогам закону.
Статтею 212 ЦПК України установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Оскаржуване рішення суду містить висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідає вимогам ст. ст. 213-215 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості.
Інших належних та допустимих доказів для спростування рішення суду першої інстанції, передбачених статтями 76, 77, 78 ЦПК України (в редакції, чинній на момент винесення рішення), які б мали доказове значення та заслуговували на увагу, чи порушень норм процесуального права, які можуть бути підставою для скасування рішення, відповідно до ст. 376 ЦПК України, апелянтом не представлено.
За приписами ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Рішення суду першої інстанції відповідає вимогам закону і зібраним по справі доказам, доводи апеляційної скарги, матеріали справи, зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішення суду першої інстанції. А відтак, колегія суддів приходить до висновку, що підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Личаківського районного суду м. Львова від 04 грудня 2017 року немає.
Керуючись ст.ст. 367, 368, п.1. ч.1 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, колегія суддів, -
апеляційну скаргу ОСОБА_2 - залишити без задоволення, а рішення Личаківського районного суду м. Львова від 04 грудня 2017 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складено 15.08.2018 року.
Головуючий : О.М. Ванівський
Судді: Р.П. Цяцяк
Н.О. Шеремета