ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
31.07.2018Справа № 910/5299/18
За позовомПриватного акціонерного товариства "Медвежа воля"
доПублічного акціонерного товариства "Аграрний фонд"
провизнання недійсною частини договору
Суддя Смирнова Ю.М.
Секретар судового засідання Багнюк І.І.
Представники учасників судового процесу:
від позивачане з'явились;
від відповідачаКаленська М.А., довіреність №38-02/18 від 18.12.2017;
Приватне акціонерне товариство "Медвежа воля" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Аграрний фонд" про визнання недійсною частини Біржового договору поставки зерна врожаю 2017 року № 1277Ф від 17.07.2017, а саме: п.7.5 в частині сплати штрафу у розмірі 50 відсотків від суми попередньої оплати.
Позовні вимоги мотивовані тим, що дана частина договору не відповідає вимогам закону; встановлена для позивача у договорі додаткова відповідальність у вигляді 50% штрафу є несправедливою і суперечить принципам розумності та добросовісності, визначеними ст. 627 Цивільного кодексу України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.05.2018 відкрито провадження у справі №910/5299/18, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження; підготовче засідання у справі призначено на 31.05.2018.
29.05.2018 від відповідача через відділ діловодства суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній проти заявлених позовних вимог заперечив, зазначивши, зокрема, про те, що оспорюваний пункт договору повністю відповідає такому принципу цивільного права, як свобода договору. Відповідач відзначає, що наявні докази схвалення спірного правочину зі сторони позивача, оскільки останнім сплачено реєстраційний збір за договором, винагорода повіреному, а також прийнято попередню оплату від відповідача. Позицію позивача відповідач вважає такою, що спрямована виключно на уникнення відповідальності за невиконання передбаченого договором зобов'язання з поставки продукції.
Судове засідання, призначене на 31.05.2018, не відбулося у зв'язку із перебуванням судді Смирнової Ю.М. на лікарняному, у зв'язку з чим ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.06.2018 підготовче засідання у справі призначено на 18.06.2018.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.06.2018 підготовче засідання у справі було відкладено на 02.07.2018.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.07.2018 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 31.07.2018.
Представник позивача в судове засідання 31.07.2018 не з'явився. При цьому, 23.07.2018 до канцелярії Господарського суду міста Києва надійшла заява позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. В задоволенні заяви судом було відмовлено в судовому засіданні 31.07.2018, оскільки позивачем не наведено суду жодних обґрунтувань та не надано доказів на підтвердження тієї обставини, що за об'єктивних причин представник позивача позбавлений можливості брати участь у судових засіданнях з розгляду справи №910/5299/18 у Господарському суді міста Києва.
Представник відповідача в судовому засіданні 31.07.2018 проти заявлених позовних вимог заперечив з підстав, наведених у відзиві на позов.
Позивач можливістю подання відповіді на відзив відповідно до ст.166 Господарського процесуального кодексу України, не скористався.
В судовому засіданні 31.07.2018 на підставі ст.240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, Господарський суд міста Києва -
17.07.2017 між Публічним акціонерним товариством "Аграрний фонд" (покупець, відповідач) та Приватним акціонерним товариством "Медвежа воля" (постачальник, позивач) в особі брокера-постачальника ОСОБА_2, який є брокером, що виконує доручення постачальника і діє на підставі договору доручення №17/0717/К(1) від 17.07.2017, довіреності №162 від 25.04.2017 було укладено Біржовий договір поставки зерна врожаю 2017 року № 1277Ф (далі - договір), за умовами якого постачальник у визначений сторонами строк передає покупцеві у власність зерно гречки 3 класу, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити його (п.1.1), постачальник зобов'язується поставити покупцю зерно гречки 3 класу у кількості 29,000 тонн, яке буде вирощене та зібране в 2017 році на земельній ділянці/ділянках сільськогосподарського призначення постачальника загальною посівною площею 37,9436 га (п.2.1.1), постачальник зобов'язаний поставити товар для зберігання на зерновий склад, вказаний в п.2.2, в кількості 29,000 тонн в строк до 30.11.2017, що являє собою кінцевий строк поставки товару (п.2.1.2), поставка вважається здійсненою в момент підписання акту (ів) передавання - приймання товару на зерновому складі згідно з п.2.2 відповідно до умов цього договору та видачі покупцеві складської квитанції або складського свідоцтва. Сама лише поставка товару постачальником на зерновий склад, визначений у п.2.2 договору без підписання відповідних актів передавання - приймання та видачі покупцеві складської квитанції або складського свідоцтва не є належним виконанням договору щодо поставки товару (п.2.6), загальна базова ціна договору на момент укладення складає 435000,00 грн., в тому числі ПДВ (п.5.2), покупець зобов'язується протягом 5 робочих днів з моменту набрання чинності договором застави, передбаченим п.2.5 договору, але в будь-якому разі після набрання чинності договором страхування та надання акту огляду сільськогосподарських культур до договору страхування, перерахувати кошти (попередню оплату) на поточний рахунок постачальника в розмірі 282750,00 грн., в тому числі ПДВ, що складає 65% від загальної базової ціни договору, передбаченої у п.5.2 цього договору, за вирахуванням суми, передбаченої у п.п.5.3.1 цього договору (п.5.3), покупець із суми попередньої оплати, передбаченої п.5.3 цього договору утримує 21627,85 грн. без ПДВ, для сплати страхового платежу, який сплачується протягом 5 банківських днів після отримання від страхової компанії акта огляду сільськогосподарських культур до договору страхування (п.5.3.1), у разі, якщо постачальник, який одержав суму попередньої оплати товару не передав товар у встановлений строк, він зобов'язаний протягом 10 календарних днів після настання строку, встановленого п.п.2.1.2 договору, повернути на поточний рахунок покупця попередню оплату з врахуванням страхового платежу у сумі, визначеній п.5.3 цього договору, та додатково сплатити на користь покупця: проценти у розмірі 23% річних на суму попередньої оплати за кожен день користування коштами, обраховуючи від дня одержання цих коштів від покупця; штраф у розмірі 50% від суми попередньої оплати (п.7.5), цей договір набуває чинності з моменту його укладення та реєстрації на Аграрній біржі (п.11.3), строк дії договору: з дати набуття чинності у відповідності до п.11.3 договору до повного виконання сторонами зобов'язань за цим договором (п.11.6).
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, позивач вказує на те, що умови п.7.5 укладеного між сторонами договору не відповідають вимогам закону, а встановлена для позивача у договорі додаткова відповідальність у вигляді 50% штрафу є несправедливою і суперечить принципам розумності та добросовісності, визначеними ст. 627 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим позивач просить суд визнати п. 7.5 договору в частині сплати штрафу у розмірі 50 відсотків від суми попередньої оплати недійсним на підставі ст.ст.203, 215 Цивільного кодексу України.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до ч.1 ст.14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
За змістом ст.15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним (за приписами ст.16 Цивільного кодексу України). Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частинами 1-5 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Статтею 217 Цивільного кодексу України встановлено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" №11 від 29.05.2013 визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
За змістом постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" №9 від 06.11.2009 відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Відповідно до ст.129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.ч.1-4 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.2 ст.76 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Статтею 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Частиною 1 ст.265 Господарського кодексу України передбачено, що за договором поставки одна сторона - постачальник зобов'язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов.
Дослідивши зміст договору, що оскаржується, суд приходить до висновку, що він містить всі необхідні суттєві умови, передбачені законом: предмет договору, строки і порядок його поставки та оплати, що узгоджується з вимогами ст.ст. 264-271 Господарського кодексу України та ст.ст. 655-697 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України).
Частиною 1 ст. 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтями 525, 526 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з приписами ст. ст. 216 - 218 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій. Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Господарські санкції застосовуються в установленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин. Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Стаття 611 Цивільного кодексу України передбачає, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, якими зокрема є сплата неустойки.
У відповідності до ч. 1 ст. 548 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
За змістом ст.ст. 546, 549 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, різновидом якої є штраф та пеня.
Частиною 2 ст. 549 Цивільного кодексу України встановлено, що штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Згідно із п. 1 ст. 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
При цьому, застосування штрафу не виключає одночасного нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами (ст. 536 Цивільного кодексу України), оскільки стягнення відповідних процентів не є ні видом забезпечення виконання зобов'язань, ані штрафною санкцією. Підставами для застосування до правовідносин сторін ст. 536 Цивільного кодексу України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством.
Умовами спірного договору, а саме: п.7.5 визначено, що у разі, якщо постачальник, який одержав суму попередньої оплати товару не передав товар у встановлений строк, він зобов'язаний протягом 10 календарних днів після настання строку, встановленого п.п.2.1.2 договору, повернути на поточний рахунок покупця попередню оплату з врахуванням страхового платежу у сумі, визначеній п.5.3 цього договору, та додатково сплатити на користь покупця: проценти у розмірі 23% річних на суму попередньої оплати за кожен день користування коштами, обраховуючи від дня одержання цих коштів від покупця; штраф у розмірі 50% від суми попередньої оплати.
В даному випадку, п.7.5 договору передбачає обов'язок продавця сплатити покупцю санкцію у вигляді штрафу за невиконання взятих на себе обов'язків негрошового характеру, передбачених умовами укладеного між сторонами договору (своєчасної поставки товару), а також обов'язок продавця сплатити проценти за користування грошовими коштами покупця, перерахованими ним на виконання умов договору в якості попередньої оплати.
Отже, враховуючи, що відповідно до ст. 549 Цивільного кодексу України та ст. 230 Господарського кодексу України штраф є формою неустойки та видом штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а стягнення відповідних процентів не є ні видом забезпечення виконання зобов'язань, ані штрафною санкцією, п.7.5 Біржового договору поставки зерна врожаю 2017 року № 1277Ф від 17.07.2017, в частині сплати штрафу у розмірі 50 відсотків від суми попередньої оплати, розмір якого погоджений сторонами в договорі, не суперечить принципу свободи договору, який унормований у ст. 627 Цивільного кодексу України, внаслідок чого підстав для застосування до п.7.5 договору правил, визначених ст.ст. 215, 217 Цивільного кодексу України, немає.
Також, за висновками суду, твердження позивача про те, що брокерською конторою, яка укладала Біржовий договір поставки зерна врожаю 2017 року №1277Ф від 17.07.2017 від імені позивача не було доведено до відома останнього інформацію про наявність такої санкції, як штраф у розмірі 50 відсотків від суми попередньої оплати, спростовується визначеним п.2.3 договору-доручення №17/07/17/К(1) від 17.07.2017, укладеним між Приватним акціонерним товариством "Медвежа воля", як довірителем, та Брокерською конторою №247 Товариством з обмеженою відповідальністю "Хеммонд", як повіреним, обов'язком позивача ознайомитись, зокрема, з типовою формою біржового договору поставки зерна врожаю 2017 року та його умовами.
Заслуговують на увагу і доводи відповідача щодо сплати позивачем реєстраційного збору за договором, винагороди повіреному, а також прийняття попередньої оплати від відповідача в рамках оспорюваного договору, що підтверджується наявними в справі платіжними дорученнями та банківською випискою з рахунку відповідача. Тобто, фактичні дії позивача свідчать про схвалення договору шляхом прийняття його до виконання.
За таких обставин, з огляду на недоведеність позивачем наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, позовні вимоги Приватного акціонерного товариства "Медвежа воля" є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
При цьому, суд зазначає, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
З огляду на приписи ст.129 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи висновки суду щодо відсутності підстав для задоволення позову, судовий збір залишається за позивачем.
Керуючись ст.ст.74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В позові відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення, відповідно до ст.ст.256, 257 Господарського процесуального кодексу України, може бути оскаржено до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
При цьому, згідно з п.п.17.5 п.17 Розділу XI "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повне рішення складено 14.08.2018
Суддя Ю.М.Смирнова