ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
02.08.2018Справа № 903/156/18
Господарський суд міста Києва в складі:
головуючого судді Привалова А.І.
при секретарі Мазур В.М.
розглянувши справу № 903/156/18
за позовом фізичної особи-підприємця Балабуха Сергія Євстафійовича
до 1) державного підприємства «Укрриба»
2) Регіонального відділення Фонду державного майна України
по Волинській області
про визнання договору недійсним
за участю представників сторін:
від позивача: Стасюк О.Л., ордер серії ВЛ №039810 від 01.05.2018р.;
від відповідача-1: Панасенко О.А., довіреність № 11-13/33 від 28.02.2018р.;
від відповідача-2: не з'явився.
Фізична особа-підприємець Балабух Сергій Євстафійович звернулося до Господарського суду міста Волинської області із позовними вимогами до 1) державного підприємств «Укрриба», 2) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Волинській області про визнання недійсним договору зберігання від 25.12.2013р. №28/13 та додаткової угоди від 01.01.2015р., укладеної між ДП "Укрриба" та ФОП Балабухом С.Є. Також просить стягнути з відповідача - ДП "Укрриба" судові витрати та витрати по наданню адвокатської допомоги.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що договір зберігання та додаткова угода укладені шляхом введення позивача в оману, тобто без дозволу Регіонального відділення Фонду державного майна України у Волинській області; передача спірного державного майна відбулась на підставі угоди, укладеної без участі Фонду державного майна України та без його дозволу, тому спірний договір укладено з порушенням вимог чинного законодавства, адже правомочною особою на укладення договору оренди державного майна є Фонд державного майна України, тому ДП "Укрриба" при укладенні спірного договору перевищило свою компетенцію, як балансоутримувача майна. Позивач також вважає, що додаткова угода від 01.01.2015р. та відповідно договір зберігання від 25.12.2013р. є недійсними з моменту їх укладення, оскільки договір зберігання укладається як правило, без права користування річчю, а право такого користування річчю зберігач може отримати за попередньою згодою поклажодавця, і в такому разі виникають правовідносини найму. Якщо ж сторони оформлюють договором зберігання відносини оренди, то слід застосовувати положення про удаваний правочин, який за своєю суттю є договором оренди майна, виходячи з того, що основною ознакою спірного договору є користування майном за плату, а плата за користування майном є неспіврозмірною з платою за послуги зберігання за даним договором. Таким чином, договір зберігання №28/13 від 25.12.2013р. та додаткова угода до нього від 01.01.2015р. є недійсними.
Ухвалою Господарського суду міста Волинської області від 13.03.2018р. відкрито провадження у справі № 903/156/18 та постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження.
18.06.2018р. на адресу господарського суду від відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що при укладенні оспорюваного договору та додаткової угоди до регіонального відділення не надходили заява про оренду, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком документів, які подаються орендодавцеві для укладення договору оренди майна, що належить до державної власності, затвердженого наказом Фонду державного майна України 15.02.2013 № 201. Заява ФОП Балабухи С.Є. з проханням надати в оренду державне майно - гідротехнічні споруди ставу Старостав надійшла до регіонального відділення 08.06.2016р. Також вказав, що 17.01.2017р. між РВ ФДМУ по Волинській області та ФОП Балабухою С.Є. було укладено договір оренди нерухомого майна №1104.
Крім цього, РВ ФДМУ по Волинській області зазначило, що не вважає себе належним відповідачем по даній справі та просив відмовити позивачу в частині задоволення позовних вимог до регіонального відділення.
20.03.2018р. на адресу господарського суду від відповідача-1 надійшов відзив на позовну заяву, в якому заперечив проти позовних вимог до відповідача- ДП "Укрриба" та просив відмовити в задоволенні позову. Також подав клопотання, в якому просив застосувати строки позовної давності у справі.
10.04.2018р. на адресу господарського суду від позивача надійшли письмові пояснення, згідно яких останній зазначив, що не заперечуючи факту користування державним майном, вважає, що воно було передане позивачу в користування з порушенням процедури передачі і ці порушення були допущені обома відповідачами.
12.04.2018р. відповідачем-1 було подано суду доповнення до відзиву на позовну заяву, в якому він зазначив, що права позивача жодним чином не порушені, оскільки ФОП Балабух С.Є. користувався державним майном уникаючи при цьому сплати коштів за користування та оформлення права оренди.
Ухвалою Господарського суду міста Волинської області від 12.04.2018р. справу №903/156/18 за позовом ФОП Балабухи Сергія Євстафійовича до відповідачів: ДП "Укрриба" та РВ Фонду державного майна України по Волинській області про визнання договору недійсним передано до Господарського суду міста Києва за підсудністю.
Супровідним листом від 27.04.2018р. за № 903/156/18/2301/18 Господарським судом Волинської області справу № 903/156/18 направлено до Господарського суду міста Києва разом з ухвалою Господарського суду Волинської області від 12.04.2018р.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу №903/156/18 передано на розгляд судді Привалову А.І.
Відповідно до ч. 14 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України, у разі зміни складу суду на стадії підготовчого провадження розгляд справи починається спочатку, за винятком випадків, передбачених цим кодексі.
Як вбачається з матеріалів справи № 903/156/18, Господарським судом Волинської області було ухвалено направити справу за підсудністю на стадії підготовчого провадження та справа до судового розгляду не призначалась, а відтак, враховуючи зміну складу суду, ухвалою від 10.05.2018р. справу №903/156/18 прийнято до провадження та призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження в підготовчому засіданні на 21.06.2018р.
18.06.2018р. на адресу господарського суду від відповідача-1 надійшли доповнення до відзиву на позовну заяву.
20.06.2018р. від позивача отримано телеграму про відкладення розгляду справи, у зв'язку з хворобою.
В судове засідання 21.06.2018р. представники сторін не з'явились.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.06.2018р. продовжено підготовче провадження у справі № 903/156/18 на тридцять днів та підготовче засідання відкладено на 12.07.2018р.
В судове засідання 12.07.2018р. представники позивача та відповідача-2 не з'явились. При цьому, від позивача повторно надійшла телеграма про перенесення розгляду справи, в зв'язку з хворобою.
Представник відповідача-1 залишив розгляд клопотання позивача на розсуд суду.
Суд встановив, що клопотання позивача не містило підстав, визначеними ч. 2 ст. 183 та ч. 2 ст. 202 ГПК України, з якими процесуальний закон пов'язує можливість відкладення підготовчого засідання. При цьому, в обґрунтування заявленого клопотання позивачем не додано жодного доказу, а відтак, суд дійшов висновку, що клопотання позивача про відкладення підготовчого засідання є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Оскільки у підготовчому засіданні 12.07.2018р. вирішені всі питання, зазначені у ч. 2 ст.182 Господарського процесуального кодексу України, а також здійснені усі дії, необхідні для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд ухвалою від 12.07.2018р. закрив підготовче провадження у справі та призначити справу до судового розгляду по суті на 02.08.2018р.
Присутній у судовому засіданні 02.08.2018р. представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги, з посиланням на правові підстави та докази, зазначені у позовній заяві.
Представник відповідача-1 проти позову заперечив з підстав, видалених у відзиві.
Представник відповідача-2 в судове засідання не з'явився, про дату, час та місце судового засідання повідомлений належним чином.
Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.
У судовому засіданні 02.08.2018р., відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані позивачем і відповідачами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, що мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
25.12.2013р. між фізичною особою-підприємцем Балабуха Сергія Євстафійовича (поклажодавець) укладено договір зберігання державного майна № 28/13 (надалі - договір), відповідно до п.1.1 якого поклажодавець передає, а зберігач приймає на відповідальне зберігання згідно з актом приймання-передачі нерухоме державне майно - гідротехнічні споруди рибницьких ставів, які обліковуються на балансі поклажодавця і передані йому на підставі спільного наказу Міністерства аграрної політики України та Фонду державного майна України «Про передачу гідротехнічних споруд» від 6 травня 2003 року № 126/752.
Згідно п. 1.2 договору, об'єктом зберігання є гідротехнічні споруди рибницьких ставів - майно, що перебуває в державній власності відповідно до п. 1.1. договору.
Зазначене майно розташоване за адресою: Волинська область, Горохівський район, с. Холонів (п. 1.3 договору).
Приписами п. 7.1 договору встановлено, що договір набуває чинності з дня підписання акту приймання-передачі згідно п. 4.1 договору і діє до укладення договору оренди.
У матеріалах справи наявний відповідний акт від 25.12.2013р. приймання-передачі гідротехнічних споруд, які передаються на зберігання, підписаний уповноваженими представниками сторін, що є підтвердженням прийняття вказаного вище майна на зберігання.
01.01.2015р. між позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду до договору, пунктом 1 якої встановлено, що відповідно до ст. 944 ЦКУ поклажодавець надає згоду зберігачеві на користування майном, переданим останньому на зберігання в порядку даної додаткової угоди до договору зберігання, а зберігач засвідчує свою обізнаність з усіма властивостями майна та його цільовим призначенням. Зберігач здійснює використання майна відповідно до «Правил технічної експлуатації гідротехнічних споруд рибоводних господарств», затверджених наказом Державного департаменту рибного господарства України від 13.01.2004 № 6 та «Виробничої програми», що розроблена зберігачем та погоджена із поклажодавцем і є невід'ємною частиною даної додаткової угоди до договору зберігання.
Частиною 1 ст. 936 ЦК України встановлено, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.
Відповідно до ст. 944 ЦК України зберігач не має права без згоди поклажодавця користуватися річчю, переданою йому на зберігання, а також передавати її у користування іншій особі.
Тобто, законодавство допускає можливість користування зберігачем майном, переданим йому на зберігання за умови надання згоди поклажодавцем.
Як вбачається з матеріалів справи, згода на користування майном, переданим на зберігання, була надана відповідачем позивачу шляхом укладення додаткової угоди від 01.01.2015р. до договору, якою були встановлені умови користування майном.
Згідно з ч. 2 ст. 628 Цивільного кодексу України, сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.
Зі змісту наведеної норми вбачається, що сторони при врегулюванні своїх відносин в договірному порядку не обмежені вибором лише одного виду договору, а можуть поєднати в одному договорі на власний розсуд елементи різних договорів, виходячи із змісту правовідносин, які виникають між сторонами.
Судом встановлено, що договір з урахуванням положень додаткової угоди від 01.01.2015р. містить зобов'язання зберігача щодо зберігання майна за плату, а також право зберігача здійснювати користування майном за плату.
За змістом ч. 1 ст. 759 ЦК України передання майна у користування за плату на певний строк здійснюється за договором найму.
Відтак, суд приходить до висновку, що укладений між сторонами договір є змішаним договором і містить елементи договору зберігання та договору найму. Відтак в силу положень ч. 2 ст. 628 ЦК України до відносин, що виникли між сторонами на підставі договору застосовуються також положення законодавства про найм (оренду).
Стосовно тверджень позивача про удаваність спірного договору суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Особливістю удаваного правочину є те, що вчиняючи його, сторони такого правочину обізнані із змістом правовідносин, які мають виникнути на підставі договору, однак, умисно, усвідомлюючи невідповідність форми вчинюваного правочину дійсним намірам, надають йому форми іншої, ніж та, що відповідає суті прав та обов'язків, що виникають між сторонами, приховуючи насправді вчинений правочин з метою одержання певної вигоди, благ чи переваг внаслідок такого приховання правочину.
Стверджуючи про удаваність договору, позивач при цьому, всупереч ст. 74 ГПК України, якою на сторін процесу покладено обов'язок доказування обставин, на які вони посилаються, позивач не надав жодного достатнього та допустимого доказу наявності у сторін умислу на приховання дійсного правочину та/або отримання ними певних вигод чи переваг.
Наведені вище обставини, щодо умов договору, свідчать про укладення сторонами саме змішаного договору, у якому поєднані елементи договору зберігання та договору найму (оренди).
Відтак, суд погоджується з доводами позивача щодо необхідності застосування до спірного договору, у тому числі положень законодавства про найм (оренду), однак не в силу положень ч. 2 ст. 235 ЦК України (у зв'язку з його удаваністю), а в силу приписів ч. 2 ст. 628 ЦК України, у зв'язку з наявністю в змішаному договорі елементів, у тому числі договору найму (оренди).
Судом встановлено, що передане відповідачу на зберігання та в користування майно на момент укладення договору перебувало у державній власності та обліковувалося на балансі відповідача згідно спільного наказу Міністерства аграрної політики України та Фонду державного майна України "Про передачу гідротехнічних споруд" від 6 травня 2003 року № 126/752.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», цей закон регулює організаційні відносини, пов'язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності (далі - підприємства), їх структурних підрозділів та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.
Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», об'єктом оренди за цим Законом може бути, зокрема, майно, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).
Як було зазначено Фондом державного майна України спільним наказом Фонду державного майна України та Міністерства аграрної політики України від 06.05.2003 №126/752 було прийнято рішення щодо передачі зі сфери управління Фонду державного майна України до сфери управління Міністерства аграрної політики України гідротехнічних споруд, які на момент приватизації не увійшли до статутних капіталів господарських товариств, створених в процесі приватизації на базі підприємств рибного господарства, у тому числі ВАТ «Волиньрибгосп».
На виконання вказаного наказу Регіональне відділення Фонду державного майна України по Волинській області групу інвентарних об'єктів (гідроспоруд ставків), що перебували на балансі ВАТ «Волиньрибгосп», передало на баланс ДП «Укрриба» (на сьогодні орган управління - Державне агентство рибного господарства України), акт приймання- передачі підписано 04.07.2003р. До вказаних об'єктів, за твердженням Фонду державного майна України, увійшло у тому числі і майно, що є предметом спірного договору.
Відтак, Фонд державного майна України не є органом управління майном, що є предметом спірного договору.
Згідно з частинами 2,3 ст. 326 ЦК України, від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.
В силу положень ст. 4 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», міністерства, інші органи виконавчої влади та державні колегіальні органи є уповноваженими органами управління об'єктами державної власності.
Відповідно до п. 11 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності», уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань, зокрема, ведуть облік об'єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні, здійснюють контроль за ефективним використанням та збереженням таких об'єктів.
Пунктом 10 Положення про порядок передачі об'єктів права державної та комунальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 № 1482, право на управління об'єктом передачі виникає з дати підписання акта приймання-передачі.
Отже, питання, пов'язані з укладанням та виконанням спірного договору належать до компетенції уповноваженого органу управління - Державного агентства рибного господарства України.
Пунктом 30 ст. 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності» встановлено, що уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань надають орендодавцям об'єктів державної власності згоду на оренду державного майна і пропозиції щодо умов договору оренди, які мають забезпечувати ефективне використання орендованого майна та здійснення на орендованих підприємствах технічної політики в контексті завдань галузі.
У матеріалах справи відсутні докази надання уповноваженим органом управління згоди на укладення спірного договору в частині передачі майна в користування, що суперечить вище наведеним положенням Закону України «Про управління об'єктами державної власності».
При цьому, як стверджує позивач, відсутність вище зазначеного погодження є підставою визнання спірного договору недійсним.
Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільний кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частинами 1-3, 5, 6 встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частиною 3 ст. 215 Цивільний кодексу України встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Виходячи із вказаної правової норми, вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, господарський суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, а також з'ясувати наявність чи відсутність факту порушення або оспорення відповідного права чи охоронюваного законом інтересу.
Відповідно до положень ст. 16 Цивільний кодексу України, визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 Цивільний кодексу України.
При вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи ст. ст. 3, 15, 16 Цивільний кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права або інтересу. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право чи інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право або інтерес порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права чи інтересу, якщо воно мало місце.
Відсутність порушеного або оспорюваного права, інтересу особи, яка звернулася з позовом до суду, є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
Наслідком прийняття судового рішення має бути реальне поновлення прав та/або інтересів особи, які були порушені.
Позивачем не доведено факту порушення його прав укладенням спірного договору, не зазначено, які саме його права порушуються, яким чином і які саме права будуть поновлені, у разі задоволення позову. Позивачем не доведено того, що відсутність згоди органу управління будь-яким чином порушує його права, як користувача майна та сторони по договору.
Також, оскільки до відповідача-2 не пред'явлено жодних позовних вимог, суд дійшов висновку відмовити в задоволенні позову до відповідача-2.
Згідно статей 73, 74, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, надавши оцінку позовним вимогам позивача, суд приходить до висновку, що позивачем не доведено факту порушення його прав, у зв'язку з укладенням спірного Договору, а тому суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позову.
Щодо застосування строку позовної давності, суд зазначає наступне.
Відповідно до п. 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 №10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Оскільки суд відмовляє в позові по суті з підстав його необґрунтованості, тому суд не застосовує строк позовної давності до вказаних правовідносин.
Відповідно до ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва,
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено та підписано: 13.08.2018р.
СуддяА.І. Привалов