Справа № 826/5271/17 Суддя (судді) першої інстанції: Келеберда В.І.
08 серпня 2018 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді: Губської Л.В.,
Суддів: Епель О.В.,
Федотова І.В.,
при секретарі: Мідянці А.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 23 травня 2018 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Кабінету Міністрів України про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_3 звернувся до суду з даним позовом, в якому просив визнати протиправними та дискримінаційними дії Кабінету Міністрів України в частині встановлення постановою № 119 від 21 лютого 2017 року виключно на положення пунктів 11-14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» як на коло осіб, на яких розповсюджується питання забезпечення житлом, і залишає без належної уваги інші статті цього Закону; визнати протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України в частині відсутності нормативно-правового акту встановлення порядку і умов виконання абзацу другого пункту 14 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо того, що учасників бойових дій, які дістали поранення, контузію або каліцтво під час участі в бойових діях отримують житло протягом двох років; зобов'язати Кабінет Міністрів України прийняти зміни до постанови № 119 від 21 лютого 2017 року «Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх сімей» в наступній редакції: ці Порядок та умови визначають механізм надання субвенцій з державного бюджету місцевим бюджетам на виплату грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення для сімей загиблих осіб, визначених абзацами п'ятим - восьмим пункту 1 статті 10, а також для осіб з інвалідністю І-ІІ групи, визначених пунктами частини першої, пункту 1 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (далі - субвенція), і перебувають на обліку у органах виконавчої влади і за місцем проживання як такі, що потребують поліпшення житлових умов відповідно до норм Житлового кодексу Української РСР»; зобов'язати Кабінет Міністрів України у місячний строк з дня набрання чинності рішенням суду прийняти постанову, в якій встановити порядок та умови виконання абзацу 2 пункту 14 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо того, що учасники бойових дій, які дістали поранення, контузію або каліцтво під час участі в бойових діях, отримують житло протягом двох років.
Рішенням Окружного адміністративного суду м.Києва від 23 травня 2018 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, вказуючи на неповне з'ясування обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить постанову суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову. На обґрунтування апеляційної скарги підтримує доводи, викладені в адміністративному позові, крім того, зазначає про порушення судом Конституції України, правових позицій Європейського суду з прав людини. Зазначає, що суд у рішенні посилається виключно на положення Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік», в той час як повинен досліджувати правомірність рішень, дій або бездіяльності суб'єкта владних повноважень на момент прийняття (вчинення) та не може обґрунтовувати юридичну правильність (правомірність) таких актів із урахуванням подій, які сталися, або могли статися у майбутньому.
Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як установлено судом та вбачається з матеріалів справи, з травня 1977 по грудень 2006 року ОСОБА_3 проходив військову службу в Збройних Силах, є майором запасу, учасником бойових дій, ветераном війни - інвалідом війни 2 групи.
Відповідно до довідок МСЕК встановлено причинний зв'язок отриманих позивачем поранень із виконанням обов'язків військової служби при захисті Батьківщини.
З 2006 року позивач перебуває у черзі на отримання житла як інвалід війни, який отримав поранення при захисті Батьківщини.
21 лютого 2017 року за № 119 Кабінетом Міністрів України видано постанову «Питання забезпечення житлом деяких категорій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України, а також членів їх сімей».
Прийняття зазначеної постанови, відповідно до пояснювальної записки до проекту постанови, спрямовано на поліпшення житлових умов для сімей загиблих осіб, визначених абзацами 5-8 пункту 1 статті 10, а також для осіб з інвалідністю І-ІІ групи, визначених абзацами 11-14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», та осіб, які втратили функціональні можливості нижніх кінцівок, інвалідність яких настала внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, та потребують поліпшення житлових умов.
Позивач, вважаючи протиправними такі дії відповідача та бездіяльність щодо непоширення вищезазначених гарантій на інших осіб, зазначених у Законі України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», звернувся до суду з даним позовом.
Відповідно до ч.2 ст.2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з ч.ч.1,2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відмовляючи у задоволені адміністративного позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що відповідачі діяли на підставі та в межах наданих повноважень і на їх виконання, з дотриманням вимог діючого законодавства, тобто, правомірно, при цьому, суд виходив з наступного.
Так, статтею 20 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» передбачено, що до основних повноважень Кабінету Міністрів України, серед іншого, відноситься забезпечення здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України, проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, політики у сфері праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування, тощо.
Частиною 1 статті 117 Конституції України та статтею 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови, які є обов'язковими до виконання.
Порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, інші процедурні питання його діяльності встановлює Регламент Кабінету Міністрів України (далі - Регламент), затверджений постановою КМУ від 18 липня 2007 року №950.
Відповідно до параграфу 4 Регламенту Кабінету Міністрів України, розгляд проектів актів на засіданнях Кабінету Міністрів здійснюється відповідно до щоквартальних планів-графіків, які готуються з урахуванням строків, установлених Програмою діяльності Кабінету Міністрів, концепціями реалізації державної політики у відповідних сферах, законами України, міжнародно-правовими зобов'язаннями України, актами Президента України та постановами Верховної Ради, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів та дорученнями Прем'єр-міністра України, а також, з урахуванням строків, запропонованих міністерствами для внесення на розгляд Кабінету Міністрів проектів актів, що розробляється ними в ініціативному порядку.
Згідно параграфів 7,8 Регламенту, на своїх засіданнях Кабінет Міністрів розглядає, зокрема, законодавчі ініціативи Кабінету Міністрів. Пропозиції, підготовлені членами Кабінету Міністрів для розгляду на його засіданні, з питань, що належать до компетенції інших членів Кабінету Міністрів, вносяться до Кабінету Міністрів лише після спеціального опрацювання та узгодження зазначених пропозицій.
Відповідно до параграфів 32, 33 Регламенту, проекти актів Кабінету Міністрів готуються на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів, доручень Прем'єр-міністра, а також за ініціативою членів Кабінету Міністрів, центральних органів виконавчої влади, державних колегіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій з дотриманням вимог цього Регламенту.
Головним розробником проекту акта Кабінету Міністрів є орган, який вносить проект акта до Кабінету Міністрів. Розробниками проектів актів Кабінету Міністрів є міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, державні колегіальні органи, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації відповідно до своєї компетенції.
Проект акта Кабінету Міністрів підлягає обов'язковому погодженню усіма заінтересованими органами, а також Мінфіном та Мінекономрозвитку (за винятком проекту розпорядження з кадрових питань).
Отже, законодавством закріплена процедура прийняття рішень Кабінетом Міністрів під час засідання Уряду, при цьому, для прийняття відповідного рішення, необхідна законодавча ініціатива одного з членів засідання Уряду (Міністерства).
Згідно пункту 14 статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 №3551 (далі - Закон №3551) учасникам бойових дій надається така пільга, як першочергове забезпечення жилою площею осіб, які потребують поліпшення житлових умов, та першочергове відведення земельних ділянок для індивідуального житлового будівництва, садівництва і городництва, першочерговий ремонт жилих будинків і квартир цих осіб та забезпечення їх паливом.
Учасники бойових дій, які дістали поранення, контузію або каліцтво під час участі в бойових діях чи при виконанні обов'язків військової служби, забезпечуються жилою площею, у тому числі за рахунок жилої площі, що передається міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, підприємствами, установами та організаціями у розпорядження місцевих рад та державних адміністрацій, - протягом двох років з дня взяття на квартирний облік.
Пунктом 18 статті 13 Закону №3551 інваліди війни, які потребують поліпшення житлових умов, у тому числі за рахунок жилої площі, що передається міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, підприємствами, організаціями у розпорядження місцевих рад та державних адміністрацій позачергово забезпечуються житлом, протягом двох років з дня взяття на квартирний облік, а інваліди І групи з числа учасників бойових дій на території інших країн - протягом року.
Разом з тим, статтею 17 Закону №3551 визначено, що фінансування витрат, пов'язаних з введенням в дію цього Закону, здійснюється за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів.
Відповідно до статті 95 Конституції України будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків визначаються виключно законом про Державний бюджет України.
Частина шоста статті 116 Конституції України передбачає, що Кабінет Міністрів України розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання.
Відповідно до статей 7, 12 Бюджетного кодексу України бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями, будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом. Зміни розмірів, мети та обмеження в часі бюджетних призначень, крім випадків, передбачених цим Кодексом, здійснюються лише за наявності у законі про Державний бюджет України (рішення про місцевий бюджет) відповідного положення. Усі бюджетні призначення втрачають чинність після закінчення бюджетного періоду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до частин 1,2 статті 23 Бюджетного кодексу України, будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.
Крім того, відповідно до ч. 11 ст. 23 Бюджетного кодексу України забороняється без внесення змін до Закону про Держбюджет збільшення бюджетних призначень за загальним та спеціальними фондами державного бюджету на оплату праці працівників бюджетних установ за рахунок зменшення інших видатків.
Крім того, пунктом 1 статті 48 Бюджетного кодексу України встановлено, що розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов'язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встановлених кошторисами.
Відповідно пункт 26 Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України норми і положення статей 12-16 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Водночас, Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
При розв'язанні спірних правовідносин судом також враховується й правова позиція Європейського суду з прав людини, викладена в ухвалі «Великода проти України» від 03.06.2014 року, в якому Суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.
Крім того, у зазначеному рішенні Європейський суд став на бік держави Україна та, між іншим, наголосив на складній економічній ситуації в країні, а також на необхідності пошуку саме державою Україна додаткових інструментів її подолання шляхом раціонального використання бюджетних коштів та необхідності збереження «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту прав і свобод окремої особи.
Конституційний Суд України у п. 2.1 рішення № 20-рп/2011 від 26.12.2011 зазначив, що зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.
У 2.2. вказаного рішення зазначено, що Кабінет Міністрів України повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту (пункти 2, 3 статті 116) ( 254к/96-ВР ). У Рішенні від 2 березня 1999 року N 2-рп/99 ( v002p710-99 ) у справі про комунальні послуги Конституційний Суд України вказав, що здійснення в цілому політики соціального захисту не належить до виключних повноважень Верховної Ради України; політика соціального захисту є складовою частиною внутрішньої соціальної політики держави, забезпечення її проведення, відповідно до пункту 3 статті 116 Конституції України ( 254к/96-ВР ), здійснюється Кабінетом Міністрів України. Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади наділений конституційними повноваженнями спрямовувати і координувати діяльність міністерств, інших органів виконавчої влади, до яких належить і Пенсійний фонд України. Відповідно до Положення про Пенсійний фонд України ( 384/2011 ) бюджет Пенсійного фонду України затверджує Уряд України. Таким чином, Кабінет Міністрів України є органом, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, а Пенсійний фонд України - органом, який реалізує таку політику, в тому числі за рахунок коштів Державного бюджету України.
Як наголошено відповідачем, у Додатку № 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» передбачена субвенція з державного бюджету України місцевому бюджету на виплату грошової компенсації за належні для отримання жилі приміщення для сімей загиблих осіб, визначених абзацами 5-8 пункту 1 статті 10, а також для осіб з інвалідністю І-ІІ групи, визначених пунктами 11-14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», та осіб, які втратили функціональні можливості нижніх кінцівок, інвалідність яких настала внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, та потребують поліпшення житлових умов.
Субвенції, згідно визначень Бюджетного кодексу України, - це міжбюджетні трансферти для використання на певну мету в порядку, визначеному органом, який прийняв рішення про надання субвенції.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що положення Закону України «Про Кабінет Міністрів України», дія постанови № 119 від 21 лютого 2017 року не може поширюватися на інше коло осіб, ніж тих, які визначені абзацами 5-8 пункту 1 статті 10, а також пунктами 11-14 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Крім того, статтями 9, 40, 43 Житлового кодексу Української РСР, якими визначено право громадян на отримання житла у безстрокове користування або на одержання, за їх бажанням, грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення для категорій громадян, визначених законом, або в будинках житлово-будівельних кооперативах, у порядку черговості.
Черговість надання громадянам жилих приміщень встановлюється законодавством України, а крім того, статтею 48-1 Житлового кодексу Української РСР визначено, що порядок та розмір надання громадянам грошової компенсації за належні їм для отримання жилі приміщення визначаються Кабінетом Міністрів України.
При цьому, відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» норми та положення статей 1,9,40, 48-1 Житлового кодексу Української РСР застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів.
Крім того, чинною є постанова Кабінету Міністрів України № 728 від 02 вересня 2015 року «Деякі питання забезпечення житлом військовослужбовців та інших громадян», якою також затверджено Порядок визначення розміру і надання військовослужбовцям та членам їх сімей грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення.
Надання військовослужбовцям та членам їх сімей грошової компенсації за належне їм для отримання жиле приміщення здійснюється у межах коштів, що передбачаються у державному бюджеті для виконання Комплексної програми забезпечення житлом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу, посадових осіб митної служби та членів їх сімей, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 1999 року № 2166, а саме за рахунок і у межах видатків, визначених її виконавцям - міністерствам та іншим центральним органами виконавчої влади у Державному бюджеті України на відповідний рік, та інших джерел.
У Додатку № 3 до Закону України "Про Державний бюджет на 2017 рік" передбачені видатки, зокрема Міністерству оборони України, на будівництво (придбання) житла для військовослужбовців Збройних Сил України.
Таким чином, оскільки розподіл та надання жилих приміщень передбачений нормами Житлового кодексу Української РСР та Правилами обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм житлових приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 року №470, постановою Кабінету Міністрів України №728 від 02 вересня 2015 року «Деякі питання забезпечення житлом військовослужбовців та інших громадян» у суду відсутні підстави для висновку про бездіяльність відповідача щодо неприйняття нормативно-правового акту стосовно встановлення порядку та умов виконання абзацу 2 пункту 14 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому Європейський суд з прав людини дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
При цьому, жодних аргументованих свідчень щодо наявності факту дискримінації позивач не надав.
Судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Доводи апеляційної скарги спростовуються встановленими судом першої інстанції обставинами, наявними в матеріалах справи доказами та нормами права, зазначеними в мотивувальній частині оскаржуваного рішення суду.
Крім того, в своїй апеляційній скарзі позивач наголошує, що судом першої інстанції безпідставно не було прийнято його заяву від 26.10.2017 року про збільшення позовних вимог, в якій він просив залучити до справи в якості відповідача Міністерство соціальної політики України і висунув до нього певні позовні вимоги.
З цього приводу колегія суддів зазначає наступне.
Так, статтею 47 КАС України визначено, що позивач має право змінити предмет або підстави позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог шляхом подання письмової заяви до закінчення підготовчого засідання.
Як вбачається з матеріалів справи, підготовче судове засідання у справі було призначено на 31.08.2017 (а.с.1), потім відкладено до 02.11.2017 (а.с.71-а).
Отже, заява позивача від 26.10.2017 про збільшення позовних вимог була подана ним своєчасно і мала бути прийнята судом до розгляду із залученням другого відповідача.
Проте, суд, в порушення ст.47 КАС України, не приймає ці вимоги позивача до розгляду, про що зазначає в мотивувальній частині рішення (а.с.168).
Разом з тим, в описовій частині рішення, викладаючи позовні вимоги, суд першої інстанції помилково зазначає серед інших вимоги до Міністерства соціальної політики України, які ним не прийняті до розгляду, проте, це не може бути підставою ні для скасування, ні для зміни оскаржуваного судового рішення судом апеляційної інстанції, оскільки, ці порушення норм процесуального права не призвели до неправильного вирішення справи в цілому, крім того, позивач не позбавлений права на звернення до суду з такими вимогами окремо.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи і судове рішення ухвалено у відповідності до норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому підстав для скасування рішення не вбачається.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 23 травня 2018 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий-суддя Л.В.Губська
Судді О.В.Епель
І.В.Федотов