ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
07 серпня 2018 року № 826/6551/18
Окружний адміністративний суд м. Києва у складі судді Васильченко І.П., розглянувши в порядку спрощеного провадження без виклику сторін адміністративну справу:
за позовом ОСОБА_1
до відповідача Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві
про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_2 звернувся до Окружного адміністративного суду м.Києва із позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м.Києві, в якому просить:
1. Визнати протиправними дії Правобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві щодо відмови у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років листом від 27.03.2018 р. № 16049/05.
2. Зобов'язати Правобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві здійснити призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років згідно із ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру», виходячи із розрахунку 90% від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за останні 24 календарних місяці роботи, починаючи з 12 березня 2018 року та здійснити виплату призначеної йому пенсії згідно із ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру», виходячи із розрахунку 90 % від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за останні 24 календарних місяці роботи за період з 12.03.2018 р., а в подальшому довічно здійснювати належні йому виплати пенсії за вислугу років щомісячно без обмежень.
Ухвалою Окружного адміністративного суду м.Києва від 03.05.2018 р. відкрито спрощене провадження по справі.
Позовні вимоги мотивовані протиправними діями відповідача щодо призначення позивачу пенсії за вислугою років. Вважає рішення таким, що порушує права позивача на пенсійне забезпечення, оскільки 01.10.2011 року до Закону України «Про прокуратуру» внесено зміни, якими збільшено стаж роботи, необхідний для отримання пенсії за вислугу років. Зазначені норми законодавства, виходячи із вимог Конституції України, повинні бути застосовані для працівників прокуратури, яких прийнято на роботу після набрання чинності вказаних змін.
Крім того, позивач зазначає, що 02.03.2015 р. Верховною Радою України прийнято Закон України № 213-VIII, відповідно до Прикінцевих положень якого скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії призначаються відповідно до Закону України «Про прокуратуру», чим також порушуються законні права позивача.
Відповідачем надано суду відзив на позов, в якому він заперечує проти позовних вимог та просить суд відмовити в його задоволенні, оскільки на момент звернення позивача із заявою від 12.03.2018 р. про призначення пенсії за вислугу років діяв Закон України «Про прокуратуру» № 1697-VII від 14.10.2014 р., ст. 86 якого передбачено, що пенсія призначається в розмірі 60 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до якої включаються всі види оплати праці, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії, а максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, встановлених для осіб, які втратили працездатність.
Окрім того, для призначення пенсії ОСОБА_2 пенсії за вислугу років відповідно до Закону України «Про прокуратуру» немає законних підстав, так як станом на день звернення (12.03.2018 р.), його вислуга років складає 20 років 19 днів, в тому числі на посадах прокурора - 12 років 11 місяців 23 дні, що у відповідності до ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» є недостатнім для призначення пенсії за вислугу років.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
12.03.2018 позивач звернувся до Правобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві із заявою про призначення пенсії за вислугу років відповідно до статті 50-1 Закону України від 05.11.1991 року № 1789-ХІІ «Про прокуратуру» (в редакції, чинній на момент призначення на службу від 26.07.2001 року).
До заяви позивачем долучено копії документів, підтверджуючих стаж та право на отримання пенсії, довідку, видану Генеральною прокуратурою України від 05.03.2018 року № 18-23зп про розмір заробітної плати за останні 24 календарних місяці роботи.
З 01 вересня 1995 року до 30 червня 2000 року позивач навчався на денному факультеті № 1 (слідчо-прокурорський) Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Правознавство» та здобув кваліфікацію юриста. Мені був виданий диплом спеціаліста НОМЕР_1 від 29.06.2000 р. З 24.07.2000 позивач працює в органах прокуратури України.
Таким чином, безперервний загальний стаж роботи позивача станом на дату звернення до управління складає 20 років 19 днів, у тому числі на посадах прокурорів - 17 років 7 місяців 16 днів.
Зазначений стаж роботи підтверджується копіями моєї трудової книжки НОМЕР_2 та диплома спеціаліста НОМЕР_1 від 29.06.2000.
Проте, письмовою відповіддю Голови комісії з припинення Правобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві від 27.03.2018 позивачу відмовлено у призначенні пенсії за вислугу років з огляду на те, що відповідно до ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» (зі змінами, внесеними згідно із Законом № 76-VIII від 28.12.2014 р.) прокурори і слідчі мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років, зокрема, станом на 22.02.2018 р. з 01 жовтня 2017 року по 30 вересня 2018 року - 23 роки 6 місяців, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 13 років 6 місяців.
Вважаючи відмову у призначенні пенсії протиправною, позивач звернувся до суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів.
Досліджуючи надані сторонами докази, аналізуючи наведені міркування та заперечення, оцінюючи їх в сукупності, суд бере до уваги наступне.
Згідно із абзацом першим статті 50-1 Закону України від 05.11.1991 №1789-XII "Про прокуратуру" (у редакції від 26.07.2001) прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до котрої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку.
Абзацом п'ятим статті 50-1 Закону України від 05.11.1991 №1789-XII "Про прокуратуру" (у редакції від 26.07.2001) передбачено, що до 20-річного стажу роботи, що дає право на пенсію за вислугою років, зараховується час роботи на прокурорських посадах, перелічених у статті 56 цього Закону, в тому числі у військовій прокуратурі, стажистами в органах прокуратури, слідчими, суддями, на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ, офіцерських посадах Служби безпеки України, посадах державних службовців, які займають особи з вищою юридичною освітою, в науково-навчальних закладах Генеральної прокуратури України працівникам, яким присвоєно класні чини, на виборних посадах у державних органах, на посадах в інших організаціях, якщо працівники, що мають класні чини, були направлені туди, а потім повернулися в прокуратуру, строкова військова служба, половина строку навчання у вищих юридичних навчальних закладах, частково оплачувана відпустка жінкам по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років.
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії.
Відповідно до вимог статті 22 Конституції України закріплені нею права і свободи не є вичерпними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законодавчих актів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Із загального змісту статті 22 Конституції України слід дійти висновку, що права і свободи людини і громадянина в державі можуть тільки розширюватись, удосконалюватись, але ніяким чином не звужуватись.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Окрім того, частини перша - третя статті 46 Конституції України передбачають, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також, у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також, бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.
За статтею 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях вважає, що ці положення статті 17 Конституції України поширюються і на службу в Збройних Силах України, Військово-Морських Силах України, в органах Служби безпеки України, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов'язані з постійним ризиком для життя і здоров'я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Конституційний Суд України зазначає, що багато таких "пільг", встановлених Законами України "Про міліцію", "Про прокуратуру" тощо, є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності окремих категорій громадян, ефективного функціонування відповідних органів, (п. 3 рішення Конституційного Суду України №1-15/2002 від 20.03.2002).
Крім того, у цьому ж рішенні від 20.03.2002 у абзаці 4 пункту 6 вказано: Конституційний Суд України вважає, що оскільки для значної кількості громадян України пільги, компенсації і гарантії, право на які передбачене чинним законодавством, є додатком до основних джерел існування, необхідною складовою конституційного права на забезпечення життєвого рівня (стаття 48 Конституції України), який принаймні не може бути нижчим від прожиткового мінімуму, встановленого законом (частина третя статті 46 Конституції України), то звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається.
У частині другій статті 8 Конституції України встановлено вимогу щодо законів України - усі вони приймаються виключно на основі Конституції України і повинні відповідати їй (п.4 рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 у справі №1-29/2007 ).
Водночас в пункті 3.2. рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 у справі №1-29/2007 зазначено, що утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.
Принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, Європейській соціальній хартії (переглянутій) 1996 року, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, та рішеннях Європейського суду з прав людини. Зокрема, згідно зі статтею 12 Європейської соціальної хартії (переглянутої) 1996 року держава зобов'язана підтримувати функціонування системи соціального забезпечення, її задовільний рівень, докладати зусиль для її поступового посилення тощо.
У пункті 4 рішення від 11.10.2005 у справі № 1-21/2005 Конституційним Судом України вказано наступну правову позицію: в Україні як соціальній, правовій державі політика спрямовується на створення умов, які забезпечують достатній життєвий рівень, вільний і всебічний розвиток людини як найвищої соціальної цінності, її життя і здоров'я, честь і гідність. Утвердження та дотримання закріплених у нормативно-правових актах соціальних стандартів є конституційним обов'язком держави. Діяльність її правотворчих і правозастосовних органів має здійснюватися за принципами справедливості, гуманізму, верховенства прямої дії норм Конституції України, а повноваження - у встановлених Основним Законом України межах і відповідно до законів. Зазначені конституційні принципи, на яких базується здійснення прав і свобод людини і громадянина в Україні, включаючи і право на пенсійне забезпечення, передбачають за змістом статей 1, 3, 6 (частина друга), 8, 19 (частина друга), 22, 23, 24 (частина перша) Основного Закону України правові гарантії, правову визначеність і пов'язану з ними передбачуваність законодавчої політики у сфері пенсійного забезпечення,необхідні для того, щоб учасники відповідних правовідносин мали можливість завбачати наслідки своїх дій і бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано, тобто набуте право не може бути скасоване, звужене.
Конституційним Судом України у рішенні від 11.10.05 року № 8-рп/2005 чітко визначено критерії, за якими можливо встановити, чи відбулося таке звуження: " звуження обсягу прав та свобод це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав та свобод, тобто їх кількісні характеристики".
Також, Конституційним Судом України у своєму рішенні від 09.07.2007 року №6-рп/2007 зазначено, що "невиконання державою взятих на себе соціальних зобов'язань порушує принцип соціальної, правової держави". Встановлення певних соціальних пільг, компенсацій та гарантій є "складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права".
Рішенням Конституційного Суду України № 4-рп/2007 від 18.06.2007 року встановлено, що Конституційний Суд України неодноразово розглядав проблему, пов'язану з реалізацією права на соціальний захист, неприпустимістю обмеження конституційного права громадян на достатній життєвий рівень, і сформулював правову позицію, згідно з якою Конституція та закони України відокремлюють певні категорії громадян України, що потребують додаткових гарантій соціального захисту з боку держави. До них, зокрема, належать громадяни, яким пенсія призначається за спеціальними законами. У рішеннях Конституційного Суду України підкреслюється, що пільги, компенсації, гарантії є видом соціальної допомоги і необхідною складовою конституційного права на достатній життєвий рівень, тому звуження змісту та обсягу цього права шляхом прийняття нових законів або внесення змін до чинних законів за статтею 22 Конституції України не допускається (рішення Конституційного Суду України від 06.07.1999 року № 8- рп/99, від 20.03.2002 року № 5-рп/2002, від 17.03.2004 року № 7-рп/2004, від 01.12.2004 року № 20-рп/2004.
Отже, правова позиція Конституційного Суду України з питань обмеження пільг, компенсацій і гарантій військовослужбовців та працівників правоохоронних органів у зазначених рішеннях Конституційного Суду України полягає в тому, що комплекс організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення соціального захисту їх та їхніх сімей, зумовлений особливістю професійних обов'язків, пов'язаних з ризиком для життя та здоров'я, жорсткими вимогами до дисципліни, професійної придатності, певним обмеженням конституційних прав і свобод. Здійснення таких заходів не залежить від розміру доходів цих осіб чи наявності фінансування з бюджету, а має безумовний характер. Ці гарантії не можуть бути скасовані чи знижені безвідповідної компенсації. ( абз.5 п.6 рішення Конституційного Суду України від 11.10.2005 у справі № 1-21/2005).
Виходячи із викладених норм, а також розуміння сутності соціальних гарантій працівників правоохоронних органів, зокрема, працівників прокуратури, зміст та обсяг досягнутих ними соціальних гарантій не може бути звужено шляхом внесення змін до законодавства. Така ж правова позиція міститься у постановах Верховного Суду України від 17.12.2013 (справа № 21-445а13), від 10.12.2013 (справа № 21-348а13).
Позивач зазначає, що з урахуванням пункту 5 Закону України № 213-VIII від 02.03.2015 звужено його соціальні гарантії, а саме: гарантоване Конституцією право на пенсійне забезпечення при наявності стажу роботи понад 20 років, у тому числі на посадах прокурорів - понад 10 років, зменшено відсотки розміру пенсії від розміру заробітної плати та порядку її розрахунку.
Нормою статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно із статтею 7 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невідповідності нормативно - правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України також передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" (пункт 1) Україна визнала обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції. Європейський суд з прав людини розкриває принцип верховенства права через формулювання вимог, які він виводить з цього принципу.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Пічкур проти України" від 07.11.2013 року, яке набрало статусу остаточного 07.02.2014 року, зазначається, що статтею 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Пунктом 40 вказаного рішення ЄСПЛ встановлено, що заборона дискримінації за статтею 14 Конвенції поширюється за межі використання прав та свобод, гарантування яких кожною державою вимагається Конвенцією та протоколами до неї. Вона також застосовується до тих додаткових прав, що входять до загальної сфери застосування будь-якої статті Конвенції, які держави добровільно вирішили гарантувати (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Стек та інші проти Сполученого Королівства" (Stee and Others v. The United Kingdom) [ВП], заяви № № 65731/01 та 65900/01, п. 40, ECHR 2005-Х).
Пунктом 42 вказаного рішення ЄСПЛ встановлено, що у справах, щодо скарги за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу на те, що заявника частково або повністю позбавили певної матеріальної допомоги на дискримінаційній підставі, що охоплюється статтею 14 Конвенції, відповідним методом перевірки є з'ясування, чи він або вона мали б право на отримання відповідної матеріальної допомоги за національним законодавством за умови існування права, щодо якого скаржиться заявник. Хоча Перший протокол не включає в себе право на отримання будь-яких видів виплат з соціального страхування, якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 (там же, п. 55).
Європейський суд з прав людини ще у 1974 році у справі "Мюллер проти Австрії" (ухвала щодо прийняття заяви №6849/72 від 16.12.1974 року) зазначив, що у зв'язку зі сплатою обов'язкових внесків до пенсійного фонду у застрахованої особи виникає право власності на пенсію. Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути, позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав
Оскільки позивач постійно сплачував та на даний час продовжує сплачувати передбачені чинним законодавством страхові внески до пенсійного фонду, тому дії відповідача щодо відмови у призначенні йому пенсії є втручанням у його право на мирне володіння майном - пенсією.
Частина перша статті 7 Закону України від 09.07.2003 № 1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (із змінами) передбачає, зокрема, рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов'язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.
З пояснень позивача вбачається, що починаючи з 2000 року державні службовці та прирівняні до них категорії (у тому числі прокурорсько-слідчі працівники) сплачували із заробітної плати збільшений збір на обов'язкове державне пенсійне страхування, оскільки для них було встановлено прогресивну ставку внеску залежно від бази нарахування: від 1% для доходу менш як 150 грн. -до 5% для доходу понад 201 грн.
Оскільки вже з 2004 року рівень зарплат прокурорських працівників, які дають право на спеціальну пенсію перевищував 500 грн., для них фактично застосовувалася єдина ставка - 5%, тоді як звичайні працівники сплачувати не більше 2 %. Прийнятий у 2010 році Закон України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» збільшив цю різницю: для державних службовців і прирівняних до них категорій ставка єдиного внеску становить 6,1 %, для решти найманих працівників -2,6%.
Отже, позивачем впродовж тривалого періоду - понад 17 років сплачувався єдиний внесок на загальнообов'язкове державне страхування.
Тому, скасування законодавчих гарантій пенсійного забезпечення прокурорів за спеціальним законом (ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру») є обмеженням соціальних прав позивача, що відповідно до вищезазначених вимог законодавства є недопустимим.
Крім того, у справах "Стек та інші проти Сполученого Королівства", "Пічкур проти України" Європейський Суд з прав людини зазначив, якщо у державі є чинне законодавство, яким передбачено право на соціальні виплати, це законодавство має вважатися таким, що породжує майновий інтерес, який підпадає під дію статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Якщо держава вирішує створити механізм соціальних виплат, вона повинна зробити це у спосіб, що відповідає статті 14 Конвенції щодо заборони дискримінації. Дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях. У практиці ЄСПЛ напрацьовані також три головні критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме чи є такий захід законним; чи переслідує втручання в право власності "суспільний інтерес"; чи є такий захід пропорційним переслідуваним цілям. За оцінкою ЄСПЛ не буде вважатись пропорційним втручання, яке становить "особистий та надмірний тягар" для особи.
Позивач вважає, що скасування відповідно до пункту 5 Закону України № 213- VIII від 02.03.2015 його права на отримання пенсії за вислугу років призвело до ситуації, в якій він, пропрацювавши до досягнення встановленої законом вислуги років та, сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, виявився позбавленим права на пенсію за вислугу років, лише на тій підставі, що до відповідного законодавства внесено зміни, якими звужено його права та погіршено соціальні гарантії.
Така відмінність у ставленні до прокурорів, які пропрацювали понад 20 років, не може бути визнана виправданою як з точки зору об'єктивних та розумних обґрунтувань, так з підстав прямої невідповідності Конституції України та практиці ЄСПЛ.
Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховною Суду України від 01.11.1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", оскільки Конституція України, як зазначено в статті 8 має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати законність того чи іншого нормативно - правового акта з точки зору його відповідності Конституції у всіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення повинні ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Отже, Законом № 3668-VІ, який набрав чинності з 1 жовтня 2011 року, внесено зміни до статті 50-1 Закону України "Про прокуратуру" № 1789-ХІІ, зокрема, змінено у відсотках розмір пенсії за вислугу років, яка призначається прокурорам і слідчим у разі реалізації ними такого права.
Так, відповідно до статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ у редакції Закону № 3668-VІ прокурори і слідчі мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років. Пенсія призначається в розмірі 80 відсотків від суми їхньої місячної (чинної) заробітної плати, до якої включаються всі види оплати праці, з якої було сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, а до 1 січня 2011 року - страхові внески на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, одержуваної перед місяцем звернення за призначенням пенсії.
Таким чином, з 1 жовтня 2011 року положення частини першої статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ щодо призначення прокурорам і слідчим пенсії за вислугу років у розмірі не більше 90 відсотків від суми місячного (чинного) заробітку втратили чинність у зв'язку з внесенням змін до редакції цієї статті Законом № 3668-VІ.
Згідно з частиною вісімнадцятою статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ призначені працівникам прокуратури пенсії перераховуються у зв'язку з підвищенням заробітної плати відповідних категорій прокурорсько-слідчих працівників. Перерахунок призначених пенсій провадиться з першого числа місяця, що йде за місяцем, у якому настали обставини, що тягнуть за собою зміну розміру пенсії. Якщо при цьому пенсіонер набув права на підвищення пенсії, різницю в пенсії за минулий час може бути виплачено йому не більш як за 12 місяців. Перерахунок пенсій провадиться з урахуванням фактично отримуваних працівником виплат і умов оплати праці, що існували на день його звільнення з роботи.
У рішенні від 5 квітня 2001 року Конституційний Суд України зазначив, що Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58). Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Виходячи із системного аналізу фактичних обставин справи та норм чинного законодавства, суд приходить до висновку, що оскільки перерахунок пенсії позивачу пов'язаний з переглядом розміру вже призначеної йому пенсії, при визначенні розміру не може поширюватися законодавство, яке прийняте після призначення вказаної пенсії, крім випадків покращення становища позивача.
Отже, застосувавши відсоток - 80 при визначенні розміру пенсії після проведення перерахунку, відповідач порушив право позивача, оскільки при призначенні пенсії первісно встановлено для її обрахунку розмір 90 відсотків від заробітку.
Згідно ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Таким чином, суд приходить до висновку, що при перерахунку пенсії працівникам прокуратури має застосовуватися норма, що визначає розмір пенсії у відсотках, яка діяла на момент призначення пенсії, а тому внесені Законом № 3668-VІ зміни до статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ щодо розміру пенсії у відсотках стосувалися порядку призначення пенсії прокурорам і слідчим у разі реалізації ними права на пенсійне забезпечення, а не перерахунку вже призначеної пенсії. Тому, застосувавши при перерахунку пенсії 80%, а не 90% від заробітної плати відповідач діяв протиправно.
Вказана позиція узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 03.05.2018 р. по справі №308/11498/16-а (провадження №К/9901/30132/18), які в силу приписів ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України є обов'язковими для врахування судами.
В контексті наведеного, суд приходить до висновку, що дії Правобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві щодо відмови у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років листом від 27.03.2018 р. № 16049/05 є протиправним, а відтак слід зобов'язати Правобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві здійснити призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років згідно із ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру», виходячи із розрахунку 90% від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за останні 24 календарних місяці роботи, починаючи з 12 березня 2018 року та здійснити виплату призначеної йому пенсії згідно із ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру», виходячи із розрахунку 90 % від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за останні 24 календарних місяці роботи за період з 12.03.2018 р., а в подальшому довічно здійснювати належні йому виплати пенсії за вислугу років щомісячно.
Разом з тим, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог в частині здійснення вищевказаних належних виплат пенсії позивачу за вислугу років щомісячно без обмежень, оскільки 01 квітня 2015 року набрав чинності Закон України від 02.03.2015 року № 213-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення», яким внесено зміни в статтю 50-1 Закону України «Про прокуратуру», а саме: максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслуги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, крім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищувати десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.
Наведені положення є імперативними та встановлюють обмеження в розмірі виплачуваної особі пенсії, неконституційними не визнавались, а тому останні повинні враховуватись при здійсненні перерахунку та виплати пенсії.
Саме така правова позиція викладена в постанові Вищого адміністративного суду України від 14.04.2016 року № К/800/51579/15.
Згідно ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 90 цього Кодексу).
Згідно з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу, а суд згідно статті 90 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Виходячи з вищенаведених приписів законодавства, поданих позивачем документів і матеріалів, з'ясувавши фактичні обставини, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог позивача та наявність підстав для їх часткового задоволення.
Відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати у зв'язку із частковим задоволенням позову підлягають відшкодуванню пропорційно до задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 72-77, 139, 242- 243, 245-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Позов ОСОБА_2 (01033, АДРЕСА_1) задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Правобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в місті Києві щодо відмови у призначенні ОСОБА_1 пенсії за вислугу років листом від 27.03.2018 р. № 16049/05.
Зобов'язати Правобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в місті Києві здійснити призначення ОСОБА_1 пенсії за вислугу років згідно із ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру», виходячи із розрахунку 90% від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за останні 24 календарних місяці роботи, починаючи з 12 березня 2018 року та здійснити виплату призначеної йому пенсії згідно із ст. 50-1 Закону України «Про прокуратуру», виходячи із розрахунку 90 % від суми місячного (чинного) заробітку, обчисленого за останні 24 календарних місяці роботи за період з 12.03.2018 р., а в подальшому довічно здійснювати належні йому виплати пенсії за вислугу років щомісячно.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Присудити на користь ОСОБА_2 (01033, АДРЕСА_1) судові витрати в сумі 470,00 гривень за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду в місті Києві (04053, м.Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, буд. 16, код ЄДРПОУ 42098368).
Рішення суду відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.П. Васильченко