Справа № 463/6430/13 Головуючий у 1 інстанції: Гирич С.В.
Провадження № 22-ц/783/1100/17 Доповідач в 2-й інстанції: ОСОБА_1М.
Категорія: 19
24 липня 2018 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Львівської області в складі:
головуючої - судді Копняк С.М.,
суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В.,
секретаря - Брикайло М.В.,
з участю - представника апелянта ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" на заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 жовтня 2016 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_7, третьої особи: відділу у справах дітей Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення відповідачів без надання іншого житла, -
Позивач звернувся в суд з позовом до відповідачів, третьої особи, про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 0403/1207/71-026 в розмірі 2 807 533, 66 грн., виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла.
Позов мотивує тим, що 13.03.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 1304/0308/71-002, відповідно до умов якого банк надав останній кошти в сумі 145 000 доларів США. Відповідач ОСОБА_3 належним чином свої обов'язки за договором не виконувала, внаслідок чого допустила утворення заборгованості в розмірі 2 807 533,66 грн. Виконання кредитних зобов'язань за умовами кредитного договору було забезпечено договором іпотеки від 13.03.2008 року, укладеним між банком та відповідачем ОСОБА_3, шляхом передачі в іпотеку квартири АДРЕСА_2. Оскільки відповідачем ОСОБА_3 належним чином не виконано кредитні зобов'язання, вважає, що є підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.
Заочним рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 25 жовтня 2016 року в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_7, третьої особи: відділу у справах дітей Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення відповідачів без надання іншого житла - відмовлено.
Заочне рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 25 жовтня 2016 року оскаржив позивач - ТзОВ "Кредитні ініціативи".
В обґрунтування апеляційної скарги посилається на те, що не погоджується із висновком суду першої інстанції, оскільки такий не відповідає дійсним обставинам справи, а тому є необґрунтованим та незаконним.
Зазначає, що 13 березня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 1304/0308/71-002, відповідно до умов якого банк надав останній кошти в сумі 145 000 доларів США. Відповідач ОСОБА_3 належним чином свої обов'язки за договором не виконувала, внаслідок чого допустила утворення заборгованості в розмірі 2 807 533,66 грн. Виконання кредитних зобов'язань за умовами кредитного договору було забезпечено договором іпотеки від 13 березня 2008 року, укладеним між банком та відповідачем ОСОБА_3, шляхом передачі в іпотеку квартири АДРЕСА_2. Оскільки відповідачем ОСОБА_3 належним чином не виконано кредитні зобов'язання, вважає, що є підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором. Також судом першої інстанції зроблено невідповідні висновки обставинам справи, зокрема в частині відмови в зверненні стягнення на предмет іпотеки без визначення ціни предмета іпотеки, окрім цього в процесі розгляду справи суд не скористався приписами п. 4 ст. 169 ЦПК України щодо обов'язкової явки представника позивача до суду для дачі особистих пояснень. Звертає увагу на процесуальні порушення, допущені, на його думку, судом першої інстанції, які є обов»язковою підстав для скасування рішення суду. На думку апелянта, судом фактично розгляд справи по суті не відбувався, судові засідання неодноразово відкладались у зв'язку із оскарженнями ухвали про відкриття провадження у справі, докази не досліджувалися, пояснення сторонами не надавалися. Просить заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 жовтня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
В порядку п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 № 1402-VIII, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Справа розглядається Апеляційним судом Львівської області у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується, до утворення апеляційних судів в апеляційних округах, відповідно до вимог п. 8 ст. 1 Перехідних положень.
15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п. 9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу. Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.
Суд першої інстанції зазначених вимог закону не дотримався.
За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.
Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що позивач не вказав ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону України «Про іпотеку», і не надав відповідного звіту про оцінку предмета іпотеки чи згоди, яка була досягнута між іпотекодавцем та іпотекодержателем на виконання вимог Закону.
Проте з такими висновками суду погодитись не можна.
З матеріалів справи вбачається наступне.
13.03.2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № 1304/0308/71-002, згідно якого ОСОБА_3 було надано грошові кошти в розмірі 145 000 доларів США строком до 12.03.2038 року включно із сплатою 11,9 % річних.
ПАТ «Сведбанк», яке виступало правонаступником ВАТ «Сведбанк» відступило право вимоги за кредитним договором ТзОВ «Факторингова компанія «ВЕКТОР ПЛЮС», яке в свою чергу відступило право вимоги ТзОВ «КРЕДИТНІ ІНІЦІАТИВИ», зокрема і за договором іпотеки (т. 1, а.с. 46-64).
В забезпечення виконання ОСОБА_3 взятих на себе зобов'язань за умовами кредитного договору № 1304/0308/71-002, між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_3 було укладено договір іпотеки від 30.03.2008 року (т. 1, а.с. 17-19), відповідно до умов якого відповідач передала банку в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, вартістю 808 724, 37 грн. та зобов'язалася відповідати цим майном перед банком у випадку порушення взятих на себе зобов'язань за умовами кредитного договору.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» надіслало відповідачам вимоги про усунення порушень та вимоги про добровільне виконання за № 21345-34 від 19.11.2013 року, які відповідачами були отримані 25.11.2013 року (т. 1 а.с. 34-45).
Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору чи вимог цього Кодексу, а згідно ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Зі змісту ст. 627 ЦК України вбачається, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки (п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК України).
Частиною 1 ст. 612 ЦК України визначено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про іпотеку», іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Звертаючись до суду з позовом, товариство просило звернути стягнення на предмет іпотеки та встановити спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» та встановити початкову ціну, визначену на підставі оцінки майна, здійсненої суб'єктом оціночної діяльності, проведеної відповідно до законодавства.
Положеннями ч. 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» встановлено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до ч. 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених ст. 12 Закону України «Про іпотеку».
Положеннями ч. 1 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні; спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.
Виходячи зі змісту поняття «ціна» як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм ст. ст. 38, 39 Закону України «Про іпотеку», можна зробити висновок, що у розумінні норми ст. 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 цього Закону.
Разом з тим, відповідно до ст. ст. 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо, наприклад, така вартість майна змінилася.
Незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові ОСОБА_8 Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 14-11цс18.
З розрахунку заборгованості вбачається, що ОСОБА_3 порушила взяті на себе, згідно кредитного договору, зобов'язання, зокрема, станом на 01 листопада 2013 року утворилась заборгованість в розмірі 2 807 533, 66 грн. з яких: заборгованість за кредитом - 1 136 434,27 грн., заборгованість по відсотках - 697679,32 грн., пеня - 973 420, 07 грн.
Будь-яких належних доказів на спростування розміру заборгованості по тілу кредиту та процентах відповідачем ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції не представлено.
Заява на застосування строку відповідачами не заявлялась.
На підставі викладеного, колегія суддів приходить до переконання, що позичальник не виконала належним чином взятих на себе зобов'язань за кредитним договором, які забезпечені іпотекою, а тому відповідно до положень ст. 12 Закону України «Про іпотеку» у позивача виникло право звернення стягнення на предмет іпотеки.
Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції Товариством з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи» було заявлено клопотання про проведення експертиз з підстав не взяття судом першої інстанції до уваги договірної вартості предмета іпотеки.
Згідно висновку № 006/18 судової оціночно-будівельної експертизи, проведеної судовим експертом ТзОВ «ГАЛ-СВІТ» ОСОБА_9, ринкова вартість предмету іпотеки - квартири АДРЕСА_2, на час проведення експертизи становить 1 107 750,00 грн.
Статтею 60 ЦПК України (у редакції, чинній на момент ухвалення оскаржуваного судового рішення) передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
На підставі викладеного, колегія приходить до переконання, що позовні вимоги позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки слід задовольнити.
07 червня 2014 року набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», згідно з яким протягом дії цього Закону не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.
Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», не позбавляє кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) зазначене майно.
Рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до і після прийняття Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» залишаються в силі, а їх виконання зупиняється до вдосконалення механізму, передбаченого статтею 3 цього Закону.
Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягає виконанню.
Вказаний правовий висновок висловлений у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справах № 6-57цс15 та № 6-58цс15, від 07 липня 2015 року у справі № 6-345цс15.
При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16).
Згідно ч. 4 ст. 109 ЖК України виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 1322 цього Кодексу. Відсутність жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання або відмова у їх наданні з підстав, встановленихстаттею 1322 цього Кодексу, не тягне припинення виселення громадянина з жилого приміщення, яке є предметом іпотеки, у порядку, встановленому частиною третьою цієї статті.
Отже, як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР). У такому випадку виселення здійснюється відповідно до ч. 4 ст. 109 та ст. 132-2 ЖК УРСР (постанови Верховного Суду України від 10 лютого 2016 року у справі № 6-2830цс15 та від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15).
Враховуючи, що спірна квартира перебуває в іпотеці на підставі відповідного договору іпотеки, тому з урахуванням положень ст. 109 ЖК УРСР, вимога позивача про виселення відповідачів є обґрунтованою.
Проте, рішення в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_2, без надання іншого житла не підлягає виконанню на час дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
З урахуванням приписів ст. 141 ЦПК України слід стягнути з ОСОБА_3 в користь позивача судовий збір сплачений ним за подання позовної заяви в сумі 3670,40 грн. та 4037 грн. 44 коп. за подання апеляційної скарги, всього 7707,84 грн.
За приписами п. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.
Згідно положень ст. 376 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року) неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального права, висновки суду не відповідають обставинам справи, колегія суддів вважає за необхідне рішення скасувати, прийняти постанову про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 374 ч.1 п.2, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" задовольнити частково.
Заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 25 жовтня 2016 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_7, третьої особи: відділу у справах дітей Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення відповідачів без надання іншого житла - задовольнити частково.
Звернути стягнення на предмет іпотеки - квартиру АДРЕСА_1 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором №0403/1207/71-026 від 13 березня 2008 року, укладеним між ВАТ «Сведбанк», правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (місцезнаходження 07400, Київська обл., м. Бровари, бульвар Незалежності, буд 14, ЄДРПОУ: 35326253), та ОСОБА_3 (місце проживання ІНФОРМАЦІЯ_1, паспорто серія КА № 111560, ІПН: НОМЕР_1), яка станом на 01 листопада 2013 року складає 2 807 533, 66 грн. (два мільйони вісімсот сім тисяч п»ятсот тридцять три грн. 66 коп.) шляхом проведення прилюдних торгів, встановивши початкову ціну предмету іпотеки за ціною, встановленою на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна на момент продажу, але не нижче 1 107 750 грн. 00 коп. (один мільйон сто сім тисяч сімсот п»ятдесят грн. 00 коп.) згідно висновку № 006/18 судової оціночно-будівельної експертизи від 11 квітня 2018 року.
Виселити ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житла.
Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_4, ОСОБА_7 з квартири №25, що знаходиться за адресою: вул. Пасічній, 85 у м. Львові, без надання іншого житла не підлягає виконанню на час дії Закону України від 3 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Стягнути з ОСОБА_3 в користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" судові витрати в сумі 7707, 84 грн. (сім тисяч сімсот сім грн. 84 коп.) за подання позовної заяви та за подання апеляційної скарги.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст даного судового рішення складено 02 серпня 2018 року.
Головуюча Копняк С.М.
Судді: Бойко С.М.
ОСОБА_10