ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
17 травня 2018 року № 826/11841/16
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Григоровича П.О., розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доГоловного управління державної міграційної служби України у м. Києві Державної міграційної служби України
провизнання дій протиправними,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі також - позивач або ОСОБА_1) з адміністративним позовом до Головного управління державної міграційної служби України у м. Києві (далі також - відповідач 1 або ГУ ДМС України у м. Києві), Державної міграційної служби України (далі також - відповідач 2 або ДМС України), в якому просить суд:
1. Визнати ухилення відповідачів від вирішення питання про продовження довідки про звернення за захистом протиправним, відсутність у довідці ОСОБА_1 про звернення за захистом відмітки про продовження дії нечинною та непідлеглою застосуванню.
2. Визнати факт створені під виглядом ГУ ДМС України у м. Києві та ДМС України об'єднання терористичними формуваннями.
3. Зобов'язати Міністерство внутрішніх справ України ліквідувати сформовані під виглядом ГУ ДМС України у м. Києві та ДМС України терористичні формування та укомплектувати означені установи українськими громадянами.
4. Прийняти в адресу Прокуратури та Служби безпеки України часткову ухвалу щодо перевірки ознак антидержавного переродження ДМС України та Міністерства внутрішніх справ України.
5. Стягнути з рахунків ДМС України у рахунок відшкодування збитків. Судових витрат та 100000 грн. компенсації моральної шкоди.
Позовні вимоги мотивовані тим, що всупереч положень частини четвертої статті 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відповідачі протиправно відмовили позивачу у продовженні строку дії довідки про звернення за захистом, чим порушили його права і законні інтереси та спричинили моральну шкоду.
Відповідач 2 проти задоволення позовних вимог заперечив з підстав їх необґрунтованості, зважаючи на відсутність у нього, на момент звернення позивача, правових підстав для продовження дії довідки про звернення за захистом в Україні.
Відповідач 1 письмових заперечень та/або пояснень по суті спору суду не подав.
Керуючись частиною третьою статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України, розглянувши у порядку письмового провадження подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Згідно з доводами позивача, викладеними в адміністративному позові, 30.06.2015 він оскаржив в апеляційному порядку постанову Окружного адміністративного суду м. Києва, повідомивши про це ГУ ДМС України у м. Києві (у той же день) шляхом надання копії з відміткою про прийняття скарги та проханням продовжити строк дії довідки про звернення за захистом. Не отримавши від ГУ ДМС України у м. Києві такого продовження, позивач 30.06.2015 подав до ДМС України заяву про невиконання працівниками ГУ ДМС України у м. Києві передбаченого Законом обов'язку з вимогою зобов'язати продовжити довідку, за якою вважає, що належного розгляду не проведено.
Вважаючи такі дії відповідачів протиправними, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про наступне.
Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі також - Закон).
У розумінні Закону, довідка про звернення за захистом в Україні - це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсною для реалізації прав і виконання обов'язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України (пункт 3 частини першої статті 1 Закону).
Відповідно до частини першої статті 5, частини першої статті 7 Закону, особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Згідно з частиною першою, сьомою-дев'ятої статті 8 Закону, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
У разі невикористання особою права на оскарження протягом п'яти робочих днів з дня її письмового повідомлення про прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, вилучає у такої особи довідку про звернення за захистом в Україні та повертає особі документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи, що перебувають на зберіганні в центральному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Відповідно до частини тринадцятої статті 10 Закону, у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.
За приписами частини першої, третьої, четвертої статті 12 Закону, рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
У разі якщо особа або її законний представник оскаржує рішення в судовому порядку, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся за захистом до ГУ ДМС України в м. Києві 27.01.2015 року, у зв'язку з чим йому було надано довідку про звернення за захистом № 005656. В оформленні документів для вирішення питання у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 12.02.2015 позивачу було відмовлено. Зазначена відмова оскаржувалась позивачем в судовому порядку, за наслідком якого постановою Окружного адміністративного суду м. Києві від 26.05.2015 у справі № 826/2837/15, у задоволені позову громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 було відмовлено повністю.
Згідно доводів відповідачів, враховуючи, що протягом встановленого судом строку на оскарження апеляційна скарга або інформація щодо апеляційного оскарження постанови суду від 26.05.2015 у справі №826/2837/13 до них не надходила, ОСОБА_1 неодноразово запрошувався до ГУ ДМС України в місті Києві, однак не з'являвся, про причину неявки не повідомляв.
Згідно зі статтею 72, частиною першою статті 73, частиною першою статті 75, частиною першою статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до частини першої, третьої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
Разом з тим, в ході судового розгляду справи, судом не встановлено, а позивачем належними, допустимим та достатніми доказами не підтверджено обставини, якими позивач обґрунтовує заявлений адміністративний позов, а саме щодо надання ГУ ДМС України у м. Києві 30.06.2015 копії апеляційної скарги з відміткою про прийняття скарги та проханням продовжити строк дії довідки про звернення за захистом, отже у суду відсутні підстави для задоволення заявлених до відповідачів позовних вимог.
Окрім того, як встановлено судом з Єдиного державного реєстру судових рішень, постанова Окружного адміністративного суду м. Києва від 26.05.2015 у справі №826/2837/13, якою позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, набрало законної сили.
Щодо вимог позивача № 2,3, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: 1) спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження; 2) спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спорах між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень; 4) спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів; 5) за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом; 6) спорах щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму; 7) спорах фізичних чи юридичних осіб із розпорядником публічної інформації щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності у частині доступу до публічної інформації; 8) спорах щодо вилучення або примусового відчуження майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності; 9) спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб; 10) спорах щодо формування складу державних органів, органів місцевого самоврядування, обрання, призначення, звільнення їх посадових осіб; 11) спорах фізичних чи юридичних осіб щодо оскарження рішень, дій або бездіяльності замовника у правовідносинах, що виникли на підставі Закону України «Про особливості здійснення закупівель товарів, робіт і послуг для гарантованого забезпечення потреб оборони», за винятком спорів, пов'язаних із укладенням договору з переможцем переговорної процедури закупівлі, а також зміною, розірванням і виконанням договорів про закупівлю; 12) спорах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів охорони державного кордону у справах про правопорушення, передбачені Законом України «Про відповідальність перевізників під час здійснення міжнародних пасажирських перевезень».
Юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об'єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті.
З огляду на наведені положення процесуального законодавства, до повноважень адміністративного суду не належить визнання фактів створення терористичних формувань під виглядом ГУ ДМС України у м. Києві та ДМС України.
Окрім того, Державна міграційна служба України створена Указом Президента України від 09.12.2010 № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади». Головне управління ДМС у м. Києві утворено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 15.06.2011 № 658 «Про утворення територіальних органів Державної міграційної служби».
Виходячи з наведеного та за результатом системного аналізу Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 № 383/2011, суд дійшов висновку про те, що Міністерство внутрішніх справ України не наділене повноваженнями щодо створення та ліквідації ГУ ДМС України у м. Києві та ДМС України.
Щодо вимог позивача про прийняти в адресу Прокуратури та Служби безпеки України окрему ухвалу щодо перевірки ознак антидержавного переродження ДМС України та Міністерства внутрішніх справ України, суд зазначає, що лише наділений повноваженнями, у порядку статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України постановити окрему ухвалу відносно відповідачів у справі, виявивши під час розгляду справи порушення закону, і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.
В той же час, в ході судового розгляду даної справи, судом не встановлено будь-якої неправомірності в діях відповідачів, тому, як наслідок, підстав для постановлення окремої ухвали, як і задоволення відповідних вимог позивача, не вбачається.
Щодо вимог про стягнення моральної шкоди суд зазначає наступне.
Згідно зі статтею 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Частиною другою статті 23 Цивільного кодексу України визначено, що моральна шкода полягає: у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4 визначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Згідно за статтею 1173 Цивільного кодексу України, шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
В той же час, пунктом 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31.03.1995 № 4 закріплено, що у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
При цьому, абзацом другим пункту 5 зазначеної постанови закріплено, що відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
У той же час, у спірних правовідносинах позивачем не доведено і належними доказами не підтверджено, а судом не встановлено обставин завдання позивачу відповідачами моральної шкоди, отже така вимога задоволенню не підлягає.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, за правилами, встановленими статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачі виконали обов'язок щодо доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 2, 6, 72-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя П.О. Григорович