Справа № 761/22070/17
Провадження № 2/761/3015/2018
23 липня 2018 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді Рибака М.А.
за участю секретаря Малашевського О.В.,
представника позивача ОСОБА_1,
представника відповідача ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві в порядку спрощеного провадження справу за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» та ОСОБА_5 про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними, -
У червні 2017 року ОСОБА_3 (далі по тексту - позивач) звернулась до суду з даним позовом до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» (далі по тексту - відповідач 1) та ОСОБА_5 (далі по тексту - відповідач 2), відповідно до вимог якого просила визнати кредитний договір № МL - 001/972/2005 від 29.12.2005 року та договір іпотеки № РСL - 001/972/2005 від 29.12.2005 року, укладений між ОСОБА_5 та акціонерним банком «Райффайзенбанк Україна» недійсними.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 29.12.2005 року між ОСОБА_5 та Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» був укладений кредитний договір № МL - 001/972/ та договір іпотеки № РСL - 001/972/2005. Між тим, на час укладання вказаних правочинів позивач та відповідач 2 проживали однією сім'єю, а тому у відповідності до вимог ст.60 СК України усе набуте у шлюбі майно є спільною сумісною власністю подружжя, що передбачає отримання згоди позивача на укладення оспорюваного договору. Між тим, позивач не надавала своєї згоди на укладення відповідачем 2 оспорюваних договорів. Відтак, у відповідності до вимог ст.203, 215 ЦК України вказаний кредитний договір та договір іпотеки підлягають визнанню недійсними судом, у зв'язку з чим позивач вимушена звернутись до суду з даним позовом.
Ухвалою суду від 15 серпня 2017 року відкрито провадження по справі.
В подальшому, розпорядженням Керівника апарату Шевченківського районного суду м. Києва від 27.11.2017 у відповідності до п.2.3.50 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, справу за №761/22070/17, провадження № 2/761/5856/2017 призначено на повторний автоматичний розподіл, у зв'язку зі звільненням судді ОСОБА_6
Шляхом автоматизованого розподілу у відповідності до ст.11-1 ЦПК України, вказану цивільну справу, 28 листопада 2017 року передано на розгляд судді Рибаку М.А.
Ухвалою судді від 29 листопада 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду на 13.30 год. 12 квітня 2018 року.
15.12.2017 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» №2147-VIII від 03.10.2017 року, яким Цивільний процесуальний кодекс України викладено в новій редакції.
Так, згідно п.п.9 п.1 Розділу ХІІІ Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст. 19 та п.4 ч.2 ст. 187 ЦПК України цивільне судочинство у порядку позовного провадження здійснюється за правилами загального та спрощеного провадження.
Ухвалою суду від 12 квітня 2018 року, зу рахуванням думок учасників судового розгляду, було призначено розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін для розгляду справи по суті в судовому засіданні на 23 липня 2018 року.
12 квітня 2018 року представником відповідача 1 було подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого останній просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Зазначив, що доводи позивача щодо її перебування у фактичних шлюбних відносинах з відповідачем 2 на час укладання спірних правочинів не підтверджуються жодними доказами та на момент укладання правочинів єдиним власником спірної квартири був відповідач 2. Шлюб зареєстрований між позивачем та відповідачем 2 лише 01.06.2017 року, тобто після укладення кредитного договору та договору іпотеки. Враховуючи вказані обставини просив відмовити в задоволенні позову.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просив задовольнити.
Представник відповідача 1 з приводу позовних вимог заперечував та просив суд відмовити в повному обсязі.
Відповідач 2 в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлявся належним чином. Відзиву на позов не подавав.
Суд, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні у справі докази, приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до положень ст. 627 ЦК України сторони є вільні в укладенні договору та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Частиною 1 ст. 1054 ЦК України встановлено, що за кредитним договором Банк або інша фінансова установа зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до ч.1 ст. 548 ЦК України виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом.
Згідно положень ч. 1 ст. 546 ЦК України, виконання зобов'язання може забезпечуватися зокрема, заставою.
Так, ч.1 ст. 572 ЦК України визначено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Відповідно до ч.1 ст. 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 29.12.2005 між ОСОБА_5 та АКБ «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є відповідач 1 - ПАТ «ОТП банк» було укладено кредитний договір № МL - 001/972/2005, за умовами якого позичальником було отримано у кредит грошові кошти в розмірі - 196 000 доларів США в строк до 29.12.2020 року зі сплатою - 10,5 % річних для купівлі нерухомого майна.
29.12.2005 року між відповідачем 2 та Банком було укладено договір іпотеки № РСL - 001/972/2005 від 29.12.2005 року, з метою забезпечення виконання зобов'язань позичальника перед банком. У відповідності до умов цього Договору Банк має право у випадку невиконання відповідачем 2 своїх зобов'язань за Кредитним договором отримати задоволення за рахунок майна, заставленого на умовах цього договору.
Відповідно до умов Договору іпотеки, предметом іпотеки є нерухоме майно: двокімнатна квартина № 2, загальною площею 76,40 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2.
У відповідності до вимог ст.575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.
Згідно ст. 18 Закону України «Про іпотеку» іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
За змістом ст. 578 ЦК України та ст.6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.
Посилаючись на необхідність визнання оспорюваних договорів недійсними у відповідності до вимог ст.ст. 63, 65 СК України, ст.ст.203, 215 ЦК України, позивач вказує на укладання договору іпотеки від 29.12.2005 року самостійно відповідачем 2 без її згоди як іншого подружжя, оскільки вона також має право власності на вказане майно.
Проте, суд критично оцінює доводи позивача щодо визнання недійсними вказаних договорів з огляду на наступне.
У відповідності до вимог ч.ч. 1,2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки і чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.
Згідно ч.ч. 1,2 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За умовами ст. 63 СК України дружина та чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.
Відповідно до вимог ч. 1, 2 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.
Згідно ст. ст. 215 - 235 ЦК України, особа, яка вважає, що її права, речові права порушені, має право звернутися до суду з вимогами про визнання правочину недійсним, вказавши конкретну підставу для визнання його недійсним.
За умовами ч. 1 ст. 203 ЦК, ч. 1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Підставою недійсності правочину є не додержання стороною вимог щодо відповідності змісту правочину ЦК України та іншими актам цивільного законодавства саме на момент вчинення правочину.
Відповідно до Правової позиції, висловленої Верховним Судом України у справі за № 1622цс15: "Відповідно до ст. 578 ЦК України та ст. 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників. Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним. Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним. Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв'язку слід дійти висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя".
Відтак, саме факт перебування сторін у шлюбі та існування згоди іншого подружжя на укладення правочину щодо спільного майна підлягає доведенню у справах вказаної категорії.
Як встановлено судом, позивач та відповідач 2 уклали шлюб 01 червня 2007 року, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 (а.с.14), тобто після укладання відповідачем 1 та відповідачем 2 оспорюваних договорів.
Як вбачається з п. 4 анкети заяви фізичної особи на отримання кредиту до кредитного договору від 29.12.2005 року відповідач 2 в відомостях про родину вказав, що він неодружений.
Окрім того, відповідно до п. п. h) п.5 договору іпотеки відповідачу 2 було роз'яснено зміст ст.ст. 3, 21, 65,7 4 СК України та він підтвердив, що не перебуває у фактичних сімейних відносинах.
З огляду на відсутність в матеріалах справи доказів, які б свідчили про перебування позивача та відповідача 2 на момент укладання останнім оспорюваних правочинів у шлюбних відносинах та необхідністю отримання її згоди на їх укладання, доводи позивача про визнання кредитного договору та договору іпотеки з цих підстав недійсними не підлягають задоволенню, оскільки не відповідають фактичним даним у матеріалах справи.
Окрім того, суд також також виходить з того, що положення статті 65 Сімейного Кодексу України щодо порядку розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів.
Також в ході судового розгляду позивачем не доведено, а судом не встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.
Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Таким чином, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду, а позовні вимоги не ґрунтуються на вимогах закону, тому суд дійшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст.3,5 13, 81, 258-259, 268, 272-273, 280-285, 354-353 ЦПК України, ст.ст. 21, 60, 63, 65 СК України, ст.ст.203, 215, 526, 546, 572, 576, 1048, 1050 ЦК України, суд, -
В задоволенні позову ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «ОТП Банк» та ОСОБА_5 про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржене до Апеляційного суду міста Києва шляхом подання апеляційної скарги через Шевченківський районний суд міста Києва протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Реквізити сторін:
ОСОБА_3: 04111, АДРЕСА_1.
публічне акціонерне товариство «ОТП Банк»: 01033, м. Київ, вул. Жилянська, 43.
ОСОБА_5: 04111, АДРЕСА_1.
СУДДЯ М.А. РИБАК
Повний текст рішення суду складено 30.07.2018 року.