ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
18.07.2018 м. Івано-ФранківськСправа № 909/433/18
Господарський суд Івано-Франківської області у складі судді Шкіндер П.А., секретар судового засідання Кучма І.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу
за позовом: фізичної особи-підприємця Антонів Степана Петровича, АДРЕСА_1
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтеко" вул. Шевченка, буд.102,с.Верхня,Калуський район, Івано-Франківська область,77324
про стягнення заборгованості в сумі 131 920 грн 02 к.
за участю:
Від позивача: Грабовецький О.Б., (довіреність № від )
Від відповідача: Станько Т.Р., (довіреність б/н від 19.06.18)-представник
Фізична особа-підприємець Антонів Степан Петрович (далі позивач) звернувся до Господарського суду Івано-Франківської області із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтеко" (далі відповідач) про стягнення заборгованості в сумі 131 920грн 02 к .Ухвалою Господарського суд Івано-Франківської області від 25.05.2018 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи, розгляд справи призначено на 14.06.2018. У зв"язку з відсутгністю представників сторін, ухвалою Господарського суду Івано-Франківської області розгляд справи було відкладено на 17.07.2018. У судовому засіданні 17.07.2018 присутнім представникам сторін оголошено перерву до 18.07.2018.
Позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідач у порушення умов Договору № 2 від 28.09.2015 та договору № 02/2016-ТП від 05.10.2016року, Договору № 3 від 10.10.2017 про надання транспортних послуг, не виконав свого обов"язку з повної оплати отриманого товару, внаслідок чого виникла заборгованість перед позивачем в розмірі 84664,00грн.
Крім того, виходячи з положень ст.ст. 610, 611, 612 ЦК України, ч. 2 ст. 193 ГК України, відповідач є порушником грошового зобов'язання, що є підставою для застосування до нього правових наслідків, встановлених договором або законом, зокрема у вигляді нарахування та стягнення штрафних санкцій. За неналежне виконання грошових зобов"язань відповідачу нараховано 29103,54 грн. пені, 3173,16 грн. відсотків річних, 14979,32грн. інфляційних втрат.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги у сумі 131920,02грн. підтримав у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві, пояснив, що весь обсяг робіт за договорами виконано.
Через канцелярію господарського суду Івано-Франківської області від відповідача надійшов відзив від 13.06.2018 ( вх. 9424/18 від 15.06.2018) , в якому останній заперечив проти позовних вимог, просить суд в позові відмовити.
Розглянувши надані документи і матеріали, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши представників сторін Господарський суд Івано-Франківської області
28.09.2015 року між ФОП Антонів С.П. та Товариством з обмеженою відповідальністю «Альтеко» укладено договір № 2 про надання транспортних послуг, відповідно до якого замовник ТзОВ «Альтеко» в особі директора ОСОБА_4, що діє на підставі Статуту з однієї сторони, та виконавець - приватний підприємець Антонів Степан Петрович, з другої сторони, надалі, сторони уклали договір про те, що виконавець зобов'язується надати Замовникові транспортні послуги, пов'язані з обслуговуванням вантажів Замовника, а замовник зобов"язується своєчасно сплачувати надані послуги ( п.2.1 Договору)
На підтвердження надання виконавцем послуг за цим Договором, складаються відповідні Акти виконаних робіт.( п.2.2 Договору)
Відповідно до п .3.1 Договору вартість робіт становить 150 грн/м3, при необхідності вартість може коригуватись при зміні цін на паливо.
Крім того, між сторонами процесу було укладено Договір № 02/2016-ТП про надання транспортних послуг від 05.10.2016 , відповідно до якого ТзОВ «Альтеко» в особі директора ОСОБА_4 , що діє на підставі Статуту з однієї сторони, та виконавець - приватний підприємець Антонів Степан Петрович, з другої сторони, уклали договір про те, що виконавець зобов'язується надати замовникові транспортні послуги, пов'язані з обслуговуванням вантажів Замовника, а замовник зобов"язується своєчасно сплачувати надані послуги ( п.2.1 Договору)
На підтвердження надання виконавцем послуг за цим Договором, складаються відповідні Акти виконаних робіт. ( п.2.2. Договору)
Відповідно до п .3.1 Договору вартість робіт становить 160 грн/м3, при необхідності вартість може коригуватись при зміні цін на паливо.
До Договору про надання транспортних послуг №02/2016-ТП від « 05» жовтня 2016 укладено Додаткову угоду від 30.01.2017, якою внесено зміни до пункту 3.1 розділу З договору, а саме викладено в наступній редакції: " Вартість робіт по договору 170 грн/м3".
Як доказ надання транспортних послуг, позивач надав суду акт приймання-передачі № 31/12 від 31.12.2016року на суму 23424грн.; акт приймання- передачі послуг № 31/03-17 від 31.03.2017 на загальну суму 3111грн, акт приймання- передачі надання послуг № 29/11-17 від 29.11.2017 на загальну суму 9882,00грн., акт приймання-передачі надання послуг № 31/12 від 31.12.2017 на загальну суму 16470грн., акт приймання-передачі надання послуг № 31/01 від 31.01.2018року.
Відповідно до п.1.3 Актів, підписанням цього акту сторони підтверджують факт належного виконання послуг виконавцем відповідно до положень Договору та його додатків.
Відповідач отримані послуги не оплатив, що є підставою для застосування до нього правових наслідків, встановлених договором або законом, зокрема позивач просить стягнути у вигляді нарахування та стягнення штрафних санкцій - пеню у розмірі 29103,54грн,, річні у розмірі 3173,16грн. та інфляційні втрати- 14979,32грн.
23.04.2018 з метою досудового врегулювання позивач направив відповідачу претензію №1 про погашення заборгованості на загальну суму 84664,00грн., яка залишена відповідачем без відповіді.
Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 ЦК України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Укладені між сторонами договори за своєю правовою природою є договорами транспортного експедирування.
Згідно з ч. 1 ст. 929 ЦК України що кореспондується з ч. 1 ст. 316 ГК України, за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням. Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).
Допоміжним видом діяльності, пов'язаним з перевезенням вантажу, є транспортна експедиція (ч. 4 ст. 306 ГК України).
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність», транспортно-експедиторська діяльність - підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів; транспортно-експедиторська послуга - робота, що безпосередньо пов'язана з організацією та забезпеченням перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування; експедитор (транспортний експедитор) - суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування; клієнт - споживач послуг експедитора (юридична або фізична особа), який за договором транспортного експедирування самостійно або через представника, що діє від його імені, доручає експедитору виконати чи організувати або забезпечити виконання визначених договором транспортного експедирування послуг та оплачує їх, включаючи плату експедитору;
За договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу (ст. 9 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність»).
Згідно з ч. 1 ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відповідно до частин 1, 2 статті 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
За змістом статті 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно ст. 527 ЦК України, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Згідно вимог ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Як доказ надання послуг позивач надав суду акт приймання-передачі № 31/12 від 31.12.2016року на суму 23424грн.; акт приймання- передачі послуг № 31/03-17 від 31.03.2017 на загальну суму 3111грн, акт приймання- передачі надання послуг № 29/11-17 від 29.11.2017 на загальну суму 9882,00грн., акт приймання-передачі надання послуг № 31/12 від 31.12.2017 на загальну суму 16470грн., акт приймання-передачі надання послуг № 31/01 від 31.01.2018року. Вартість виконаних робіт згідно актів становить 75293,00грн. Відповідно до вказаних актів, які посвідчені підписами сторін і печатками, вбачається, що сторони підтвердили виконання . З підписанням актів сторони засвідчили, що роботи (послуги) надані якісно та в повному обсязі, претензій одна до одної не мають.
З наданих позивачем доказів вбачається, що позивач взяті на себе зобов'язання виконав належним чином, згідно умов Договорів, а відповідач в порушення умов Договорів не сплатив на користь позивача вартість отриманих послуг та має перед позивачем заборгованість в розмірі 75293, 00грн.
Як встановлено судом за матеріалами справи та зазначено позивачем послуги надані позивачем та прийняті відповідачем в повній мірі без жодних зауважень.
Отже, оскільки з наданих позивачем доказів вбачається, що позивач взяті на себе зобов'язання виконав належним чином, надавши відповідачу послуги вартістю 75293,00грн. за які відповідач не оплатив.
В частині стягнення 9371,00грн. вартості послуг, суд відмовляє, так як вони не доведені документально.
Відповідно до ст. 610 ЦК України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Згідно пункту 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Пунктом 2 ст. 614 ЦК України встановлено, що відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання. Станом на день винесення судом рішення, відповідач доказів погашення заборгованості не надав, доводи позивача не спростував.
Приписами ст. 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.
Статтею 216 ГК України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором. Передбачена цією статтею сплата суми боргу за грошовим зобов'язанням з урахуванням встановленого індексу інфляції, а так само трьох процентів річних з простроченої суми, здійснюється незалежно від тієї обставини, чи був передбачений договором відповідний захід відповідальності.
На підставі вказаної норми закону, враховуючи порушення строків виконання грошового зобов"язання, позивачем проведено нарахування інфляційних збитків з 02.01.2017 по 02.04.2018 у розмірі 14979,32грн. та нарахування 3% річних у розмірі 3173,16грн.
Відповідно до Постанови № 12 від 17.12.2013 Пленуму Вищого Господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань " (п. 1.12) господарський суд має з'ясовувати обставини, пов'язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно
визначає суми пені та інших нарахувань у зв'язку з порушенням грошового зобов'язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов'язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.
Відповідно до Постанови № 12 від 17.12.2013 Пленуму Вищого Господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань " ( п. 1.7) якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов'язання, судам необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 ЦК України. Цією нормою передбачено, між іншим, і можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу. При цьому передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного сторонами договору. Відповідні висновки випливають зі змісту частини другої статті 530 ЦК України.
Днем пред'явлення вимоги кредитором слід вважати день, у який боржник одержав надіслану йому вимогу, а в разі якщо вимогу надіслано засобами поштового зв'язку і підприємством зв'язку здійснено повідомлення про неможливість вручення поштового відправлення, то днем пред'явлення вимоги є дата оформлення названим підприємством цього повідомлення.
Враховуючи, що позивач провів розрахунок з 02.01.2017 по 02.04.2018, а претензію № 1 від 23.04.2018 надіслав відповідачу після строків нарахування річних та інфляційних втрат, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні вимоги позивача про стягнення 3173,16грн. - 3% річних, та 14979,32грн. інфляційних втрат.
Щодо стягнення пені суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
В свою чергу, договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань врегульовані Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", положеннями ст. 1 якого встановлено, що за прострочку платежу, платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Таким чином, в силу наведених норм права, пеня може бути стягнута лише в тому випадку, коли основне зобов'язання прямо забезпечено неустойкою в договорі, а також встановлено її розмір (встановлено за згодою сторін).
З огляду на те, що договори не містять ь положень, якими сторони визначили б розмір та базу нарахування пені, суд дійшов висновку про те, що позовна вимога про стягнення пені в розмірі 29103,54 грн є необґрунтованою та задоволенню не підлягає.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі «Гарсія Руїз проти Іспанії», від 22 лютого 2007 року в справі «Красуля проти Росії», від 5 травня 2011 року в справі «Ільяді проти Росії», від 28 жовтня 2010 року в справі «Трофимчук проти України», від 9 грудня 1994 року в справі «Хіро Балані проти Іспанії», від 1 липня 2003 року в справі «Суомінен проти Фінляндії», від 7 червня 2008 року в справі «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії») свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 76 ГПК України передбачено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.Частиною 1 ст. 78 ГПК України визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача. Відповідно до п. 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 23.03.12 року «Про судове рішення» рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі. Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.
Матеріали справи містять докази реального надання послуг позивачем відповідачу у розмірі 75293,00 грн., однак не містять доказів надання у розмірі заявленому позивачем , тому позовні вимоги щодо основного боргу підлягають частковому задоволенню і становлять 75293,00 грн. В частині стягнення 9371,00грн. основного боргу, 29103,54грн пені, 3173,16грн. відсотків річних, та 14979,32грн. інфляційних втрат слід відмовити.
Відповідно до ч. 4 ст. 129 ГПК України судові витрати покладаються судом на відповідача пропорційно розміру задоволених вимог.
Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233-238, 240, 241, 255, 256 ГПК України, господарський суд -
позов фізичної особи-підприємця Антонів Степана Петровича, вул.Б.Хмельницького, буд.1,с.Ріп''янка, Калуського району, Івано-Франківської області до Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтеко" вул. Шевченка, буд.102, с.Верхня, Калуського району, Івано-Франківської області про стягнення заборгованості в сумі 131 920 грн 02 к. задовольнити частково.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Альтеко" вул. Шевченка, буд.102, с.Верхня, Калуський район, Івано-Франківська область ( код ЄДРПОУ 37322271) на користь фізичної особи-підприємця Антонів Степана Петровича, АДРЕСА_1 (ІПН НОМЕР_1)- 75293,00 грн. основного боргу, 1128,60грн. судового збору.
Видати наказ.
В частині стягнення 9371,00грн. основного боргу, 29103,54грн пені, 3173,16грн. відсотків річних, та 14979,32грн. інфляційних втрат - відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ст. 241 Господарського процесуального кодексу України) У разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення (абзац 2 ч. 1 ст. 256 Господарського процесуального кодексу України).
Суддя Шкіндер П.А.
Повне рішення складено 30.07.2018