Справа № 815/1367/18
26 липня 2018 року Одеський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Левчук О.А., розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі справу за адміністративним позовом Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання вчинити дії, -
Позивач звернувся з даним позовом до суду та просить визнати неправомірним та скасувати наказ № 48 від 12.03.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою в порядку Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». 12.03.2018 року ГУ ДМС України в Одеській області прийнято неправомірне рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки подана нею заява не підпадає під ознаки, викладені у ч. 6-9 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»: вона не є очевидно необґрунтованою, не носить характер зловживання, вона не видає себе за іншу особу, а постановлена раніше відмова у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту визнана судом незаконною. При цьому, відповідачем не було об'єктивно та належним чином встановлено наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право останньому на отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. При прийнятті рішення ГУ ДМС України в Одеській області не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з якими Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.
Представником Головного управління ДМС України в Одеській області до суду надано відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача вказує, що співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. 26.02.2018 року Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 повторно звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, після нелегального тривалого перебування на території України. Твердження щодо неможливості повернення до ОСОБА_3 через соціально-політичну нестабільність у країні не було прийнято до уваги, оскільки найближчі родичі позивача проживають у м. Дуала, місце постійного проживання не змінювали, від будь-яких конфліктів не постраждали. Економічна ситуація у регіоні постійного місця проживання також залишається стабільної. Історія переслідування позивача є сумнівною, оскільки вона вільно виїхала за межі країни громадянської належності, оформила багаторазову українську візу, а ймовірний арешт не був пов'язаний саме із політичною діяльністю. Також, звернення до територіального підрозділу ДМС обумовлено лише потребою у легалізації на території України. Крім того, відповідно до листа УСБУ в Закарпатській області від 05.03.2012 року стосовно Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 порушено кримінальне провадження за незаконне перетинання державного кордону у складі групи осіб. Таким чином, рішення ГУ ДМС України в Одеській області від 12.03.2018 року № 48 приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Представником позивача до суду надано письмові пояснення, в яких вказано, що позивач має стійкі побоювання стати жертвою переслідувань в країні громадянського походження, які були не в повній мірі з'ясовані та досліджені працівниками ГУ ДМС України, у тому числі з причин неналежного забезпечення перекладу співбесіди з позивачем.
Ухвалою суду від 25 квітня 2018 року по справі №815/1367/18 відкрито загальне позовне провадження та призначено підготовче судове засідання.
Ухвалою суду від 11 червня 2018 року закрито підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду по суті.
Згідно ч. 3 ст. 194 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.
Вивчивши матеріали справи, дослідивши та проаналізувавши надані сторонами докази, суд встановив, наступне.
Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2, 20.07.1977 року, є громадянкою ОСОБА_4 ОСОБА_3, місце народження - м. Дуала, район Сіте Сік, національність - баса, віросповідання - християнка (а.с. 127 т. 1).
Згідно матеріалів особової справи, Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 покинула країну походження 10.12.2010 року на підставі паспортного документу та візи, авіарейсом Дуала (ОСОБА_3) - Касабланка (Марокко) - Стамбул (Туреччина) - Київ (України).
Вперше позивач звернувся до компетентних органів з заявою про надання йому статусу біженця 16.05.2011 року.
Рішенням Державної міграційної служби України № 736-12 від 06.12.2012 року відносно Нго ОСОБА_1 ОСОБА_5 відмовлено у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення було оскаржено в судовому порядку.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2013 року по справі № 815/4221/13-а в задоволенні адміністративного позову Нго ОСОБА_1 ОСОБА_5 до Державної міграційної служби України про скасування рішення № 736-12 від 06.12.2012 року, визнання його протиправним та зобов'язання прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відмовлено. Постанова набрала законної сили 05.11.2013 року.
Згідно ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Отже, обставини, встановлені вищевказаними рішенням суду не доказуються.
Так, постановою Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2013 року по справі № 815/4221/13-а встановлено, що Нго ОСОБА_1 ОСОБА_5 є громадянкою ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1. 16.05.2011 року нею подано заяву про надання статусу біженця за № 130 в якій зазначила, що 25.04.2006 року вона вступила до жіночої організації SDF “Соціально -ОСОБА_6”, в зазначеній організації була звичайним представником. В 2008 році стала заступником секретаря по поліпшенню умов життя жінок в м. Дуала (ОСОБА_3). 05.08.2010 року її організацією був влаштований мітинг на підтримку жінок. В мітингу приймали участь приблизно 800 осіб. Під час мітингу заявницю було заарештовано та розміщено до центральної в'язниці м. Дуала. З в'язниці вона визволилась нелегально за допомогою її рідного дядька, який дав за неї викуп. Після цього звільнення вона виїхала із країни за допомогою паспорту та оформленої бізнес візи, наданої її дядьком.
Також, в постанові 26 червня 2013 року по справі № 815/4221/13-а встановлено, позивачем не наведено переконливих доводів щодо переслідувань за певними ознаками або наявності реальної загрози її життю та свободі. Із наданих заяви, анкети та співбесіди вбачається, що позивач в зазначених документах повідомляв про факти, які містяться в мережі Інтернет та є загальновідомі, і жодного конкретного факту відносно себе, а саме щодо участі, ролі, мети не зазначила. Згідно матеріалів особової справи шукача притулку встановлено, що на момент виїзду з ОСОБА_3 у позивачки проблем у країні громадського походження не було. Аналіз особової справи вказує на те, що заявниці в країні громадського походження нічого не погрожувало та не погрожує. Зокрема, під час проведення протоколу співбесіди заявником було вказано про відсутність намірів повернення до країни громадського походження, а використання процедури захисту в Україні з метою тимчасової легалізації, щоб виїхати у подальшому до країн Європи.
При цьому, суд встановив, що інформація надана позивачем не містить жодного конкретного доказу арешту або інших переслідувань за певними ознаками. Будь-яких пояснень стосовно належності до певної соціальної групи або побоювання переслідувань за політичними переконнями не було надано. За перевіркою інформації по країні походження аналіз особової справи заявника вказує на те, що їй в країні громадського походження нічого їй не погрожувало та не погрожує. Будь-які катування її не очікують. Виходячи з матеріалів справи та пояснень Нго ОСОБА_1 ОСОБА_5, суд погодився з твердженням представника відповідача, що виїзд позивачки з країни був обумовлений особистим бажанням потрапити до більш розвиненої країни зі стабільною економічною ситуацію, бажанням отримати роботу з постійними доходами, бажанням покращити життя.
Крім того, в постанові Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2013 року по справі № 815/4221/13-а суд визначив, що метою звернення Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 з заявою про надання статусу біженця є намагання тимчасово легалізувати своє перебування в Україні, щоб потім виїхати до розвинених країн Європи.
Таким чином, постановою Одеського окружного адміністративного суду від від 26 червня 2013 року по справі № 815/4221/13-а суд встановив, що відсутні підстави вважати, що Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 не може повернутися до ОСОБА_3 через серйозну загрозу життю, фізичній недоторканості чи свободі внаслідок загального насилля чи подій, що серйозно порушують громадський порядок. Критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28 липня 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року позивач не відповідає, міжнародного захисту не потребує.
26 лютого 2018 року Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 повторно звернулась до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (а.с. 109-110 т. ).
За результатами розгляду особової справи громадянки ОСОБА_3 Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2, 20.07.1977 року, яка вдруге звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, працівниками управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області складений висновок про те, що заява громадянки ОСОБА_3 Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 є очевидно необґрунтованою за відсутності умов, зазначених пунктами 1, 13 ст. 1 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а також особі раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та доцільним, на підставі п. 6 ст. 8 вказаного Закону прийняти рішення про відмову в оформленні документів, для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. (а.с. 182-190 т. 1).
12 березня 2018 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято наказ № 48 про відмову в оформленні документів для вирішенні питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці ОСОБА_3 Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 175 т. 1).
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).
Виходячи із змісту частини п'ятої статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У свою чергу, п. 1 та п. 13 ч.1 ст. 1 Закону визначають, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Особа, яка звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999 р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Згідно абз. 5 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до ч. 7 ст. 7 вказаного Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Таким чином, особа, яка звертається щодо отримання міжнародного захисту має обґрунтовано довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Крім того, ОСОБА_7 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 27.04.2004 року № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
З матеріалів особової справи вбачається, що як і в перший раз, позивач, причинами виїзду з країни походження називає участь у діяльності організації SDF “Соціально-Демократичний Фронт” та мітингу на підтримку жінок, за який вона була арештована та поміщена до в'язниці, з якої її звільнив дядько.
Разом з тим, правова оцінка зазначеним обставинам була надана в постанові Одеського окружного адміністративного суду від 26 червня 2013 року по справі № 815/4221/13-а, яка набрала законної сили.
При цьому, з наданої ксерокопії ордеру на арешт вбачається, що підставою для арешту вказано - участь в громадських заворушеннях, участь у зборищах в громадських місцях, які не дозволені законом. Участь у мітингах проти державних законів. Нанесення пошкоджень державним установам.
Тобто, побоювання позивача бути заарештованою пов'язано не з тим, що вона є членом організації SDF “Соціально-Демократичний Фронт”, а через участь у подіях, що порушують громадський порядок та нанесення шкоди майну держави.
Крім того, під час проходження додаткової співбесіди позивач вказала, що не зазнавала жодних переслідувань, пов'язаних з членством у партії SDF та її права в країні громадянського походження не порушувались (а.с. 1162-168 т. 1).
Таким чином, суд вважає, що твердження позивача щодо переслідування з боку державних органів влади через членство в організації SDF є необґрунтованими, при цьому сам факт незгоди позивача з намаганням державних органів влади ОСОБА_3 притягнути її до відповідальності за дії вчинені під час участі у мітингах, які заборонені законодавством, не може бути розглянутий в якості підстави щодо надання захисту в Україні.
Також позивач повідомила, що його рідних, які проживають на території ОСОБА_3 ніхто не переслідує та вони не зазнають ніяких погроз.
З вищевикладеного слідує, що позивач не обґрунтовує існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Позивачем не наведено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення, та не повідомлено жодних нових обставин, крім тих, які розглядались під час винесення рішення Одеським окружного адміністративного суду від 26 червня 2013 року по справі № 815/4221/13-а.
Крім того, позивачем надано суперечливу інформацію щодо виїзду з ОСОБА_3. Так, під час першого звернення позивач вказувала, що виїхала з країни легально, на підставі паспортного документу та візи, проте під час другого звернення вказала, що з країни виїхала неофіційно, домовилась та дала грошей прикордонній службі.
Таким чином, надана позивачем інформація при викладені причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною.
Також позивач вказала, що під час виїзду з країни походження вибрала Україну, що свідчить про те, що позивач не тікала від небезпеки, а лише обрала для себе більш привабливіше місце для проживання.
Крім того, з матеріалів особової справи вбачається, що Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 після першого звернення за захистом, 05.10.2011 року намагалась перетнути кордон України, проте прикордонним нарядом ВПС «Горонглаб» Мукачівського прикордонного загону на напрямку 306 п/з її було затримано, а слідчим відділенням Управління Служби безпеки України в Закарпатській області відкрито кримінальне провадження та розслідується кримінальна справа № 119, порушена за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 332 КК України (а.с. 292 т. 1).
При цьому, під час співбесіди Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 повідомила, що звернулась до ДМС щоб їй продовжили документи, оскільки якщо людина знаходиться в Україні, то повинна ходити з документами (а.с. 166 т. 1).
Таким чином, надані позивачем відомості, дають можливість стверджувати, що до управління міграційної служби позивач звернулась не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках шляхів легалізації.
Згідно з п.F Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, позивач, є мігрантом, а не біженцем (мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Він може бути рухомим бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем).
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та оформлення документів для подальшого вирішення питання про надання такого статусу. Інших обґрунтованих аргументів, які б свідчили про факт переслідування на території ОСОБА_3 з будь-яких мотивів позивачем не наведено.
Таким чином, суд приходить до висновку, що за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в ОСОБА_3 жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Також, матеріали міграційної справи Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 та повідомлені нею обставини не містять обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 статті 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
При цьому, Верховним Судом в постанові від 16 лютого 2018 року по справі №825/608/17 (№К/9901/5193/17) зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Разом з тим, рішенням Державної міграційної служби України № 736-12 від 06.12.2012 року відносно Нго ОСОБА_1 ОСОБА_5 відмовлено у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проте позивач звернулась із заявою про надання захисту лише в 2018 році, що свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області № 48 від 12.03.2018 року про відмову Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо.
Відповідно до ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1 ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
За таких обставин, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, на підставі наданих сторонами доказів, з урахуванням встановлених фактів, суд дійшов до висновку, що адміністративний позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 2, 6, 8, 9, 77, 90, ч. 9 ст. 205, 242-246, 250, 255 КАС України, суд, -
Відмовити в задоволенні адміністративного позову Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 (адреса місця проживання: ІНФОРМАЦІЯ_2) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (код ЄДРПОУ: 37811384, адреса місцезнаходження: 65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання неправомірним та скасування наказу № 48 від 12.03.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву Нго ОСОБА_1 ОСОБА_2 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - в повному обсязі.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Одеського апеляційного адміністративного суду в порядку та в строки встановлені ст. 295, 297 КАС України, з урахуванням особливостей, встановлених п. 15.5 Розділу VII Перехідних Положень КАС України.
Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому статтею 255 КАС України.
Суддя О.А. Левчук
.