27 липня 2018 року м. Кропивницький Справа № П/811/638/16
Кіровоградський окружний адміністративний суд, у складі судді Хилько Л.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом:
Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (код ЄДРПОУ 37825968; адреса: вул.Іллінська, буд.8, м. Київ, 04070)
до відповідача:
ОСОБА_1 відділу Державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції (код ЄДРПОУ 34977781; адреса: вул. Преображенська, буд.47, м. Кропивницький, 25022),
третя особа - ОСОБА_2 (ідентифікаційний код НОМЕР_1; адреса: АДРЕСА_1, м. Кропивницький, 25000),
про скасування постанов в частині, -
Товариство з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" (далі - позивач, ТОВ"Кей-Колект") звернулося до Кіровоградського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до ОСОБА_1 відділу Державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції (далі - відповідач, ОСОБА_1 ВДВС Кіровоградського МУЮ), третя особа - ОСОБА_2 (далі - третя особа, ОСОБА_2А.), в якому просить суд скасувати постанови відповідача, якими накладено арешт на нерухоме майно:
- №33193446 від 07.07.2012 року;
- №32775704 від 01.06.2012 року;
- №27524025 від 12.07.2011 року.
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до ОСОБА_1 відділу Державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що при звернені до нотаріуса, йому стало відомо, що на майно третьої особи - ОСОБА_2, у тому числі на нерухоме майно, що є предметом іпотеки за Іпотечним договором від 30.01.2007 року накладено арешт оскаржуваними постановами, вважає такі дії державного виконавця протиправними та такі, що порушують його права, оскільки вважає, що має переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. У зв'язку із цим наполягає на задоволенні позовних вимог.
Представником відповідача надіслано до суду заперечення на адміністративний позов, в якому наголошено на відмові в його задоволенні та наголошено на правомірності дій посадових осіб ОСОБА_1 відділу Державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління при винесенні спірних постанов (а.с.63-65).
Третьою особою - також подано заперечення проти позову, вказує, що відповідачем при винесенні спірних постанов вчинено всі необхідні виконавчі дії визначені Законом України «Про виконавче провадження», вважає, що відповідач діяв правомірно у відповідності до вимог чинного законодавства (а.с.66).
20.07.2018 року відповідною ухвалою суду керуючись приписами статті 183 КАС України подальший розгляд справи судом вирішено здійснити у порядку письмового провадження на підставі відповідного клопотання сторін.
Письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом (пункт 10 частини першої статті 4 КАС України).
Дослідивши подані представниками сторін документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
При винесенні спірного рішення суд враховує наступні фактичні обставини справи.
Судом встановлено, що 30.01.2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком “УкрСиббанк” (Банк) та ОСОБА_2 (Позичальник) укладено договір про надання споживчого кредиту від №11112716000, за умовами якого Позичальник отримав на строк до 27.01.2017 року грошові кошти у вигляді кредиту у розмірі 32 000 швейцарських франків зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 8,9900 % річних (а.с.7-10).
30.01.2007 року між акціонерним комерційним інноваційним банком “УкрСиббанк” (Іпотекодержатель) та ОСОБА_2 (Іпотекодавець) укладено іпотечний договір. Згідно підпункту 1.1 пункту 1 Договору Іпотекодавець (ОСОБА_2), з метою забезпечення викладених нижче зобов'язань, передав в іпотеку Іпотекодержателю нерухоме майно - квартиру, що є його власністю (згідно Договору купівлі-продажу, посвідченого 29.12.2006 року ОСОБА_3, приватним нотаріусом Кіровоградського міського нотаріального округу за №2586) та знаходиться за адресою: м. Кіровоград, вул. Червонозорівська, будинок 21 “б”АДРЕСА_2 (а.с.11-14).
ПАТ “Укрсиббанк” на підставі договору факторингу №4 від 11 червня 2012 року відступило ТОВ “Кей-Колект” право вимоги заборгованості за Договорами про надання споживчого кредиту №11112716000 від 30 січня 2007 року та №11349083000 від 21 травня 2008 року (а.с.15-22).
З матеріалів справи встановлено, що на нерухоме майно, квартиру, що знаходиться за адресою: м. Кіровоград, вул. Червонозорівська, будинок 21 “б”АДРЕСА_2, яка належить ОСОБА_2 накладено арешт, а саме: обтяжувач ОСОБА_1 відділ Державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції згідно постанов про відкриття виконавчого провадження №27524025 виданої 12.07.2011 року, №32775704 виданої 01.06.2012 року, №33193446 виданої 07.07.2012 року (а.с.23-28).
Вважаючи вказані постанови такими, що прийняті з порушенням норм чинного законодавства, та такими що, порушують його права та інтереси, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Вирішуючи спір та надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.
За змістом положень статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для відновлення порушеного права в зв'язку із прийняттям рішення суб'єктом владних повноважень особа повинна довести, яким чином відбулось порушення її прав. Порушення вимог Закону рішенням чи діями суб'єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов'язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями чи рішенням.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси (ч.1 ст. 5 КАС України).
Тобто, виходячи з аналізу вищезазначеної правової норми, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин.
Визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень можливе лише за позовом особи, право або законний інтерес якої порушені цією дією.
Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй (ст. 8). На ці обставини неодноразово вказував Конституційний Суд України у своїх рішеннях, зокрема, рішенні №7-рп/2003 від 10.04.2003 року, рішенні №9-рп/2004 від 07.04.2004 року, рішенні №1-рп/2007, рішенні №19-рп/2008 від 02.10.2008 року.
При прийнятті рішення по цій справі суд керується принципами адміністративного судочинства, зокрема принципом офіційного з'ясування всіх обставин у справі, відповідно до якого суд не обмежується тільки документами та заявами про докази, які внесені сторонами, а також здійснює дослідження обставин у справі за власною ініціативою, у т.ч. з метою реалізації завдань адміністративного судочинства.
Відповідно до частини 2 статті 6 та частини 2 статті 19 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Відповідно до частини п'ятої статті 124 і частини третьої статті 129 Конституції України судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України, а обов'язковість рішень суду визнається однією з основних засад судочинства.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" від 21 квітня 1999 року №606-XIV (чинного на час виникнення спірних правовідносин) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Відповідно до статті 57 Закону України "Про виконавче провадження" арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно боржника може накладатися державним виконавцем шляхом, зокрема, винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження. Постановами, передбаченими частиною другою цієї статті, може бути накладений арешт у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій та застосованих державним виконавцем штрафів, на все майно боржника або на окремі предмети.
Згідно з частиною другою статті 50 Закону України "Про виконавче провадження" у разі якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем накладено арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу ( посадовій особі ), який його видав, державний виконавець зазначає про зняття арешту, накладеного на майно боржника.
Випадки зняття арешту з майна визначені у статті 60 Закону України "Про виконавче провадження" (чинного на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частин першої - четвертої статті 60 Закону України "Про виконавче провадження" особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. З майна боржника може бути знято арешт за постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, якщо виявлено порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом. Арешт з майна боржника може бути знято за постановою державного виконавця, що затверджується начальником відділу, якому він безпосередньо підпорядкований, у разі наявності письмового висновку експерта, суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника.
Згідно з частиною п'ятою статті 60 зазначеного Закону у всіх інших випадках незавершеного виконавчого провадження (інших, ніж зазначені в цій нормі) арешт з майна чи коштів може бути знятий за рішенням суду.
При цьому, відповідно до ч. ч. 1-2 ст.50 Закону України "Про виконавче провадження" арешт, накладений на майно боржника знімається державним виконавцем у разі закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав у випадках, передбачених цим Законом.
Тобто, в разі закінчення виконавчого провадження, закон зобов'язує державного виконавця зняти арешт, накладений на майно боржника, та скасувати інші вжиті ним заходи.
Аналіз наведених норм Закону свідчить, що метою накладення арешту на майно боржника є забезпечення реального виконання рішення. Закон також зобов'язував державного виконавця у разі накладення арешту на майно боржника у постанові про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, зазначити про зняття арешту, накладеного на майно боржника.
В матеріалах справи наявний виконавчий лист по справі №2-5338/11 за позовом ПАТ«УкрСиббанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором, виданий Кіровським районним судом м. Кіровограда, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «Укрсиббанк» заборгованість за кредитним договором №111112716000 від 30.01.2007 року у розмірі 174 510,05 грн. та 1689, 60 грн. (а.с.101)
14.04.2012 року АТ «Укрсиббанк» до ОСОБА_1 відділу державної виконавчої служби Кіровоградського МУЮ м. Кіровограда подано заяву про відкриття виконавчого провадження та додано вказаний виконавчий лист, при цьому у вказаній заяві заявник просить також накласти арешт для забезпечення виконання рішення суду на заставне майно квартиру, що знаходиться за адресою: м. Кіровоград, вул. Червонозорівська, будинок 21 “б”АДРЕСА_2 (а.с.102).
01.06.2012 року державним виконавцем Кіровського відділу ДВС Кіровоградського МУЮ ОСОБА_4 винесено постанову про відкриття виконавчого провадження про примусове виконання виконавчого листа №2-5338 виданого 09.04.2012 року Кіровським районним судом міста Кіровограда про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості в сумі 176199,65 грн. (а.с.104).
При цьому, згідно відомостей з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна на підставі постанови державного виконавця Кіровського ВДВС Кіровоградського МУЮ ОСОБА_4 від 01.06.2012 року про відкриття виконавчого провадження №32775704 до вказаного реєстру внесено реєстраційний запис, а саме: про арешт всього нерухомого майна, що належить ОСОБА_2, в тому числі квартири розташованої за адресою: вул. Червонозорівська, 21 б, кв. №20, м. Кіровоград, Кіровоградська область (а.с.105).
Згідно ч.1 та ч.2 ст.18 Закону України “Про виконавче провадження”, виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов'язаний: 1)здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом; 2) розглядати в установлені законом строки заяви сторін, інших учасників виконавчого провадження та їхні клопотання.
Згідно ч.3 вказаної статті, виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право зокрема: 1) проводити перевірку виконання боржниками рішень, що підлягають виконанню відповідно до цього Закону; 10) звертатися до суду із заявою (поданням) про роз'яснення рішення у випадках, передбачених цим Законом, із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення; 22) здійснювати інші повноваження, передбачені цим Законом.
Суб'єкт владних повноважень має діяти виключно в межах та у спосіб, що встановлені законом, оскільки він виконує державні функції, і лише держава шляхом законодавчого регулювання визначає його завдання, межі його повноважень та спосіб, у який він здійснює ці повноваження. Розширене тлумачення суб'єктом владних повноважень способів здійснення своїх повноважень не допускається.
За змістом статті 19 Закону України “Про виконавче провадження” сторони виконавчого провадження мають право ознайомлюватися з матеріалами виконавчого провадження, оскаржувати рішення, дії або бездіяльність виконавця у порядку, встановленому цим Законом, надавати додаткові матеріали, заявляти клопотання, брати участь у вчиненні виконавчих дій, надавати усні та письмові пояснення, заперечувати проти клопотань інших учасників виконавчого провадження та користуватися іншими правами, наданими законом.
Статтями 75-76 Закону України “Про виконавче провадження” врегульовано виконання рішень про покладення на боржника обов'язку виконати певні дії, також врегульовано дії державного виконавця і заходи примусу щодо боржника у разі невиконання судового рішення.
Державний виконавець у даному виконавчому провадженні повинен діяти у відповідності з наведеними вище нормами закону.
Частинами 1, 2 статті 75 Закону України “Про виконавче провадження” передбачено, що після відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом, що зобов'язує боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, державний виконавець перевіряє виконання рішення не пізніше ніж на наступний день після закінчення строку, встановленого частиною другою статті 25 цього Закону для самостійного виконання рішення.
Суд наголошує, що відповідачем, як державним виконавцем були вчиненні всі дії, передбачені вищевказаними положеннями законодавства, по виконанню виконавчого листа по справі №2-5338/11 за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором, виданий Кіровським районним судом м. Кіровограда (а.с.36).
При цьому, суд звертає увагу, що згідно з ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з ч. 1 ст. 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Частиною 1 ст. 368 ЦК України передбачено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Приписами частин першої та другої статті 182 Цивільного кодексу України визначено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Отже, у зв'язку з наявністю постанови про арешт майна (квартири) ОСОБА_2, останній обмежений в праві розпорядження цим майном.
Згідно з частиною першою статті 60 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.
Натомість, з матеріалів справи вбачається, що в межах виконавчих проваджень на підставі яких було винесено спірні постанови боржником виступає ОСОБА_5, а стягувачем - ПАТ «УкрСиббанк» (а.с.100).
Відповідно до п.5 ст.59 Закону України "Про виконавче провадження" від 02.06.2016 №1404-VІII, арешт може бути знятий за рішенням суду, якщо відсутні підстави для зняття виконавцем арешту, передбачені пунктом 4 цієї статті.
За змістом статті 15 Закону України «Про виконавче провадження», сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов'язок щодо виконання рішення.
Так, Кіровоградський окружний адміністративний суд у постанові в адміністративній справі №П/811/365/16 за позовом ОСОБА_2 до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6, третя особа - ТОВ “Кей-Колект” про визнання протиправним та скасування рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 23435443 від 05.08.2015 р., щодо реєстрації за ТОВ “Кей-Колект” права власності на нерухоме майно - квартиру під №20 в будинку №21 “б” по вул.Червонозорівський в м. Кіровограді, номер запису про право власності: 10690318, надаючи правову оцінку прийнятому рішенню, щодо реєстрації права власності на нерухоме майно - квартиру під №20 в будинку №21 “б” по вул. Червонозорівський в м. Кіровограді за ТОВ “Кей-Колект”, встановив його неправомірність, та відповідно тим самим підтвердив право власності на нерухоме майно - квартиру під №20 в будинку №21 “б” по вул. Червонозорівський в м.Кіровограді за ОСОБА_2.
У відповідності до частини першої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно частини четвертої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
За таких умов, оцінюючи наявні у матеріалах справ докази у їх сукупності, суд доходить висновку про те, що позивач безпідставно вважає, що його право порушене прийняттям спірних постанов, та його звернення до суду з даним позовом суд вважає необґрунтованим, оскільки право власності на нерухоме майно - квартиру під №20 в будинку №21 “б” по вул. Червонозорівський в м.Кіровограді належить виключно ОСОБА_2.
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Одним із головних принципів адміністративного судочинства, відповідно до ст. 6 КАС України є принцип верховенства права. Відповідно до ст. 3 Конституції України та ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права.
В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов'язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.
Як передбачає ч.2 ст.6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Обов'язковою для застосування в Україні є практика Європейського суду з прав людини, яка статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визнана джерелом права.
Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) «Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».
Вирішуючи питання про застосування ст.13 Конвенції, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Аманн проти Швейцарії» (Заява N 27798/95 п.88) зазначено, що стаття 13 Конвенції вимагає, щоб кожен, хто вважає себе потерпілим внаслідок заходу, який, на його думку, суперечив Конвенції, мав право на засіб правового захисту у відповідному національному органі для вирішення свого спору, а в разі позитивного вирішення - для одержання відшкодування шкоди. Однак, це положення не вимагає безумовного досягнення вирішення спору на користь заявника.
Разом з тим, сутність принципу правової визначеності Європейський суд визначив як забезпечення передбачуваності ситуації та правовідносин у сферах, що регулюються, цей принцип не дозволяє державі посилатись на відсутність певного правового акта, який визначає механізм реалізації прав і свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах. На державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок («ОСОБА_7 проти Хорватії» і «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах («Онер'їлдіз проти Туреччини»).
Як зазначено у справі Black Clawson Ltd. v. Papierwerke AG, (1975) AC 591 at 638, сприйняття верховенства права як конституційного принципу вимагає того, аби будь-який громадянин, перед тим, як вдатися до певних дій, мав змогу знати заздалегідь, які правові наслідки настануть.
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків.
Крім того, суд враховує, що принцип презумпції невинуватості перш за все є гарантією процесуального характеру по кримінальних справах, але за висновками ЄСПЛ його сфера застосування є значно ширшою: він є обов'язковим не тільки для кримінального суду, який приймає рішення щодо обґрунтованості обвинувачення, але й для віх інших державних органів. Так, на думку ЄСПЛ замах на презумпцію невинуватості може виходити не тільки від суду чи судді, але й від інших публічних влад.
При цьому, принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень полягає в тому, що рішення повинно бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, на оцінці всіх фактів та обставин, що мають значення. В рішенні № 37801/97 від 1 липня 2003 р. по справі «Суомінен проти Фінляндії» Європейський суд вказав, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
Системний аналіз наведених правових норм при застосуванні до правовідносин, що є предметом судового дослідження, вказує на те, що відповідач, який є суб'єктом владних повноважень при вчиненні спірних дій, діяв з урахуванням усіх обставин, що мають значення для вчинення дій (прийняття рішення), з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та з дотримання принципу верховенства права.
Оцінка поданих особами, які беруть участь в адміністративній справі та самостійно зібраних судом в порядку доказів в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, здійснюється судом за правилами ст.90 КАС України в порядку, що встановлений законодавчими приписами цього кодексу.
Частиною 2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
На думку суду, позивачем не надано достатніх беззаперечних доказів в обґрунтування обставин, на яких ґрунтуються його позовні вимоги, а відповідач довів, що діяв з урахуванням вимог встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та вимог законодавства України.
Враховуючи наведене, суд вважає, що оскаржувані постанови про відкриття виконавчого провадження прийняті відповідачем в межах повноважень та у спосіб, що передбачені чиним законодавством України, а тому Товариству з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" в задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 90, 139, 242 - 246, 250, 251, 255, 295 КАС України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Кей-Колект" до відповідача ОСОБА_1 відділу Державної виконавчої служби Кіровоградського міського управління юстиції, третя особа - ОСОБА_2 про скасування постанов - відмовити.
Копію рішення направити учасникам справи.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтями 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду може бути оскаржене до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції в 30-денний строк з дня отримання його копії.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Кіровоградський окружний адміністративний суд.
Суддя Кіровоградського окружного
адміністративного суду ОСОБА_7