Постанова
Іменем України
23 липня 2018 року
м. Київ
справа № 754/15850/15-ц
провадження № 61-7450св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року у складі судді Таран Н. Г. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 26 вересня 2017 року у складі колегії суддів: Рубан С. М., Желепа О. В., Іванченка М. М.,
У листопаді 2015 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням та про зняття з реєстраційного обліку.
Свої вимоги позивач обґрунтовувала тим, що квартира АДРЕСА_1 є її місцем проживання згідно з ордером № Г183227, виданим на підставі рішення виконкому Дніпровської районної ради від 15 листопада 1972 року. Відповідно до довідки про склад сім'ї, у квартирі, крім неї, проживають її син та внучка, а також зареєстровані з 1984 року та 1994 років, але такі, що не проживають ОСОБА_5 та ОСОБА_6, які участі в оплаті комунальних послуг не приймають. Із березня 2005 року до теперішнього часу відповідачі в квартирі не проживали, всі обов'язки, що випливають з договору найму житлового приміщення, покладені на неї. Вона та інші мешканці квартири не чинять відповідачам перешкод у користуванні житловим приміщенням. Оскільки, за вищевказаною адресою відповідачі не проживають, виникають проблеми зі сплатою надмірних комунальних послуг, які не надаються, але нараховуються на них, чим порушуються її права.
Посилаючись на викладене, позивач просила визнати ОСОБА_5 та ОСОБА_6 такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із відсутності законних та достатніх правових підстав для визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, оскільки їхня тимчасова відсутність пов'язана з об'єктивними та поважними причинами.
Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 26 вересня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін виходив із того, що позивач не надала суду доказів, що відповідачі понад шість місяців були відсутні в спірному помешканні без поважних причин. При цьому суд вказав на те, що відповідач залишила місце проживання через постійні конфлікти з іншими наймачами щодо користування квартирою та не мала наміру втратити право на користування.
У листопаді 2017 року представник ОСОБА_4 - ОСОБА_7 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 26 вересня 2017 року, в якій просив скасувати зазначенні судові рішення та ухвалити нове про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої й апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказував на те, що судом першої інстанції не взяті до уваги акти обстеження спірної квартири протягом більш як 10 років, в яких містяться докази відсутності відповідачів у спірній квартирі. Протягом всього часу позивач неодноразово зверталася до правоохоронних органів із ініціативою розшуку відповідачів.
15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У лютому 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано Верховному Суду указану касаційну скаргу.
Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2018 року відкрито касаційне провадження у справі та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У березні 2018 року представник ОСОБА_5 та ОСОБА_6 - ОСОБА_8 подав відзив на касаційну скаргу, згідно з яким касаційна скарга зводиться до переоцінки доказів, яким вже була надана оцінка судами попередніх інстанцій, і чим не може займатись суд касаційної інстанції.
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей 213, 214 ЦПК України 2004 року (у редакції станом на час ухвалення судових рішень у справі) щодо законності та обґрунтованості.
Судом установлено, що на підставі ордеру від 15 квітня 1972 року № Г183227, виданого за рішенням виконкому Дніпровської районної ради, ОСОБА_9 та члени її сім'ї, що складається з трьох осіб, мають право на зайняття двох кімнат площею 28,16 кв. м, в квартирі АДРЕСА_2
Відповідно до свідоцтва про смерть від 25 вересня 2015 року ОСОБА_9 померла 24 вересня 2015 року.
Згідно з довідкою Комунального концерну «Центр комунального сервісу» Деснянського району м. Києва від 23 жовтня 2015 року ОСОБА_9 знята з реєстраційного обліку 20 жовтня 2015 року у зв'язку зі смертю.
На день звернення до суду з цим позовом у спірній квартирі зареєстровані п'ять осіб, що підтверджується довідкою про склад сім'ї, виданої Комунальним концерном «Центр комунального сервісу» Деснянського району м. Києва ЖЕД від 27 січня 2016 року № 302, а саме: ОСОБА_4, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_5 та ОСОБА_6
Стаття 71 ЖК УРСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім'ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім'ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред'явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Факт тимчасової відсутності фізичної особи і пов'язані з цим правові наслідки необхідно відмежовувати від факту постійної відсутності особи у житловому приміщенні у зв'язку з вибуттям наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті (стаття 107 ЖК Української РСР).
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 10 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджає про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 57 ЦПК України 2004 року).
Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Встановивши, що ОСОБА_5, ОСОБА_6 ніколи не втрачали інтересу до квартири, а їхня відсутність викликана поважними причинами, пов'язаними з конфліктною ситуацією, що виникла між сторонами, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про визнання їх таким, що втратили право користування квартирою. Належних доказів на підтвердження факту непроживання відповідачів у спірній квартирі без поважних причин більше шести місяців матеріали справи не містять. У силу вимог статті 71 ЖК Української РСР заявлений позов та висновки судів про непроживання відповідачів понад шість місяців у зв'язку з поважними причинами за місцем реєстрації в жилому приміщенні є обґрунтованими. Перевіряючи доводи відповідачів про поважність причин їхнього непроживання у квартирі, суди правильно зазначили, що вони підтверджуються наданими ними доказами.
Посилання заявника на акти огляду квартири, які свідчать про не проживання відповідачів, не мають правового значення, оскільки суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Докази та обставини, на які посилається представник ОСОБА_4 у касаційній скарзі висновків судів не спростовують. До того ж вони були предметом дослідження суду апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що не відноситься до повноважень Верховного Суду.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
У відповідності до частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суди першої й апеляційної інстанції забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.
Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.
Керуючись статтями 402 409, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 10 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 26 вересня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Ступак
С.О. Погрібний
Г. І.Усик