26 квітня 2018 року Справа № 804/1299/18
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді ОСОБА_1
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_2 звернулася до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі в якому, з урахуванням уточнень просить:
- визнати бездіяльність відповідача щодо відмови у призначенні їй пенсії 14.12.2017р. відповідно до ст.12 Закону України «Про пенсійне забезпечення» протиправною;
- зобов'язати відповідача призначити їй пенсію згідно Закону України «Про пенсійне забезпечення» з 21.10.2017р.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що вона у грудні 2017 року звернулась до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі з заявою про призначення пенсії за віком після досягнення 55 років у відповідності статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення", у якій зазначено, що право на пенсію за віком мають жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років. Однак, їй було відмовлено у призначенні пенсії за віком. Вважає, що посадові особи Лівобережного об'єднаного УПФУ в м.Дніпрі своєю бездіяльністю порушили її законні права та інтереси, а саме законне право на пенсію за віком, передбачені Конституцією України та ст.12 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
Від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву в якому зазначено, що позивачу на момент звернення до Пенсійного органу виповнилось 55 років, що є не достатнім для призначення пенсії за віком відповідно до норм статті 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". А, посилання позивача на положення статті 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення" є безпідставними, оскільки вказаний Закон визначає умови призначення пенсій за вислугу років на пільгових умовах, а не у зв'язку з досягненням загальновстановленого пенсійного віку. За таких підстав відповідач вважає, що правові підстави для задоволення позову відсутні.
Крім того, у відзиві на позов, відповідач просив замінити сторону по справі відповідача - Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі на його правонаступника - Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 листопада 2017 року № 821 "Деякі питання функціонування органів Пенсійного фонду України", реорганізовано деякі управління Пенсійного фонду України шляхом приєднання їх до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області. Згідно переліку територіальних органів який міститься в постанові Кабінету міністрів України № 821: Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі було реорганізовано шляхом приєднання до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.
Статтею 52 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії адміністративного процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов'язкові для особи, яку він замінив.
На підставі ст.52 КАС України, суд вважає за необхідне допустити процесуальне правонаступництво, та замінити відповідача по справі Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі його правонаступником Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області.
Ухвалою суду від 30.03.2018 року відкрито провадження у справі та згідно п.2 ч.1 ст. 263 КАС України ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Частинами 2, 3 ст.263 КАС України передбачено, що справи, визначені частиною першою цієї статті, суд розглядає у строк не більше тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі. У справах, визначених частиною першою цієї статті, заявами по суті справи є позов та відзив.
Дослідивши чинне законодавство та матеріали справи, суд доходить наступних висновків.
Судом встановлено, що 20 жовтня 2017 року ОСОБА_2 виповнилось повних 55 років, що підтверджується копією паспорта серії АМ №668778 виданого 15.06.2002р. Амур-Нижньодніпровським РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області.
14 грудня 2017 року ОСОБА_2 звернулась до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі із заявою в довільній формі (вх. №2505/29), у якій просила призначити їй пенсію за віком на підставі ст.7 та ст. 12 Закону України «Про пенсійне забезпечення».
До вказаної заяви позивачем було додано: копію диплому з відзнакою про вищу освіту Б-І №601116 від 24.06.1986р.; копію трудової книжки БТ-І №6111470 від 01.07.1979р., довідку про присвоєння ідентифікаційного номеру, НОМЕР_1 та копію свідоцтва про укладення шлюбу ІН-КИ №450651 від 15.03.1986р.
За результатами розгляду даної заяви, Лівобережне об'єднане управління Пенсійного фонду України в м.Дніпрі Листом №4909/02/33 від 26.12.2017р. повідомило позивача, що згідно ст.26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" №1058-ГУ від 09.07.2003, який набрав чинності 01.01.2004 року, особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років (по 31.12.2017).
Відповідно до вищезазначеного, право на пенсію за віком згідно із Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" ОСОБА_2 матиме з 21.10.2022 року за наявності страхового стажу не менш як 29 років.
Також повідомлено, що згідно пункту 16 Розділу XV ЗУ "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" № 1058-ІV від 09.07.2003 року положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 року №1788-ХІІ застосовуються лише в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років.
Право на пенсійне забезпечення, умови призначення пенсій, порядок їх нарахування та розміри визначаються, зокрема, Законом України "Про пенсійне забезпечення" та Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про пенсійне забезпечення" громадяни України мають право на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених Законом.
Основним законом, який визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій є Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", у якому ч. 2 ст. 5 передбачено, що виключно цим Законом визначаються, зокрема, види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком.
У частині 1 статті 9 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" передбачено, що за рахунок коштів ПФУ в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Відповідно до положень ст.26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років по 31 грудня 2017 року.
Відповідно до п.7.2 розділу XV "Прикінцеві положення" Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" до 1 січня 2015 року право дострокового виходу на пенсію за віком мають жінки, яким виповнилося 55 років, за наявності страхового стажу не менше 30 років та за умови звільнення з роботи.
Пунктом 16 Розділу XV Прикінцеві положення Закону № 1058-IV визначено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
В свою чергу, положення Закону України "Про пенсійне забезпечення" застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років.
Відповідно до розділу II (трудові пенсії) Закону України "Про пенсійне забезпечення" визначено кола осіб, які мають право на пенсію зі зменшенням пенсійного віку.
Статтею 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення" встановлено, що право на пенсію за віком мають: чоловіки - після досягнення 60 років і при стажі роботи не менше 25 років; жінки - після досягнення 55 років і при стажі роботи не менше 20 років.
Приписами Закону України "Про пенсійне забезпечення" і Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" визначено, що пенсія за віком може призначатись як на загальних, так і на пільгових та спеціальних юридичних підставах. При цьому, під пільговим пенсіонуванням законодавець розуміє можливість вийти на пенсію за віком або в молодшому віці за загальної незмінної тривалості трудового стажу, або за одночасним зниженням вимог до віку і тривалості трудового стажу.
Судом встановлено, що позивач народилася 20 жовтня 1962 року, тобто на момент звернення до Лівобережного об'єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Дніпрі про призначення пенсії за віком їй виповнилось 55 років, що підтверджується копією паспорту громадянина України АМ №668778 виданого 15.06.2002р. Амур-Нижньодніпровським РВ ДМУ УМВС України в Дніпропетровській області.
Враховуючи встановлені обставини, а також наведені вище норми чинного законодавства колегія суддів вважає, що у спірних правовідносинах не можливо застосувати положення п. 7.2 розділу XV прикінцевих положень Закон України "Про заходи для законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи", який надавав жінкам, яким на той момент виповнилось 55 років, право на пенсію за віком за наявності страхового стажу не менше 30 років.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернулась до пенсійного органу саме за призначенням пенсії за віком, а тому підстави для застосування положень Закону України «Про пенсійне забезпечення» відсутні.
Суд зазначає, що аналізуючи наведені положення чинного на момент звернення позивача за призначенням пенсії за віком законодавства України вбачається, що умови призначення пенсії за віком на загальних підставах визначають вимоги ст. 26 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
За даних обставин, враховуючи положення статті 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" право позивача на призначення їй пенсії за віком виникне лише після досягнення нею 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років.
Отже, Пенсійний орган відмовляючи у призначенні пенсії за віком позивачу діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Крім того, відповідно до ст. 8 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. При цьому, вища юридична сила закону полягає в тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм.
Посилання позивача на неправомірність відмови в призначенні пенсії за віком на положення ст. 12 Закону України "Про пенсійне забезпечення", відповідно до якої право на пенсію за віком мають жінки - після досягнення 55 років, судом не приймаються до уваги, оскільки положення вказаної норми Закону від 5 листопада 1991 року, зміни до якої не вносились, суперечать положеннями ст. 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 9 липня 2003 року з урахуванням змін, який є спеціальним нормативно-правовим актом та має перевагу над Законом України "Про пенсійне забезпечення", який є загальним, виходячи із загальних правових засад, відповідно до яких у випадку розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом.
Звертаючись за призначенням пенсії за віком, позивачем також залишено поза увагою, що з 1 жовтня 2011 року набув чинності Закон України "Про заходи для законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи", відповідно до якого збільшені пенсійний вік для жінок до 60 років та кількість мінімального страхового стражу не менше 15 років, з внесенням відповідних змін до ст. 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Згідно з ч.2 ст.5 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Враховуючи те, що Закон України "Про заходи для законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи" прийнятий пізніше Закону України "Про пенсійне забезпечення", а внесені ним зміни стосуються Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" як спеціального нормативно-правового акту з огляду на визначену ст. 5 цього Закону сферу його дії та його чинність на момент виникнення спору між сторонами та його вирішення в судовому порядку, суд дійшов висновку, що саме він підлягає застосуванню.
Крім того, суд дійшов висновку про обґрунтованість відмови відповідача в призначенні позивачеві пенсії за віком, оскільки з огляду на те, що позивачу виповнилось 55 років 20 жовтня 2017 року, а не до 1 січня 2015 року, тому вона не потрапляє у "перехідний" період, визначений п. 7.2 розділу XV прикінцевих положень Закон України "Про заходи для законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи", який надавав жінкам, яким на той момент виповнилось 55 років, право на пенсію за віком за наявності страхового стажу не менше 30 років.
Окрім того, суд вважає помилковими посилання позивача про порушення відповідачем, при відмові у призначенні пенсії, положень ст. 22 Конституції України, адже даною статтею Конституції України визначено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесені змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституційний суд України у рішенні від 11.10.2005 року № 8-рп/2005 чітко визначив критерії, за якими можливо встановити, чи відбулося таке звуження: «звуження обсягу прав та свобод це зменшення кола суб'єктів, розміру території, часу, розміру або кількості благ чи будь-яких інших кількісно вимірюваних показників використання прав та свобод, тобто їх кількісні характеристики», а також, що Конституційний суд України у своєму рішенні від 09.07.2007 року № 6-рп/2007 зазначив, що «невиконання державою взятих на себе соціальних зобов'язань порушує принцип соціальної, правової держави». Встановлення певних соціальних пільг, компенсацій та гарантій є «складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права». На підставі аналізу матеріалів справи та вимог чинного законодавства України, суд зазначає, що у спірних відносинах звуження чи обмеження прав позивача не відбулося, так як на момент набрання чинності відповідних норм Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» право на призначення пенсії у позивача не виникло. Таким чином, відмова відповідача у призначенні позивачу пенсії не є звуженням обсягу вже набутих ним прав та/або позбавленням його права на соціальний захист.
При розв'язанні спірних правовідносин судом враховується й правова позиція Європейського суду з прав людини, викладена в рішенні «Великода проти України» від 03 червня 2014 року, в якому суд зазначив, що законодавчі норми можуть змінюватися, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Зміна механізму нарахування певних видів соціальних виплат та допомоги є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів сама сутність змісту права на соціальний захист.
Крім того, у зазначеному рішенні Європейський суд став на бік держави України та, між іншим, наголосив на складній економічній ситуації в країні, а також на необхідності пошуку саме державою Україна додаткових інструментів її подолання шляхом раціонального використання бюджетних коштів та необхідності збереження «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами щодо захисту прав і свобод окремої особи.
Також, Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі «Ейрі проти Ірландії» констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі «Кйартан Асмундсон проти Ісландії» від 12 жовтня 2004 року. Отже, одним з визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
З врахуванням вищевикладеного, доказів наявних в матеріалах справи станом на час розгляду справи, обґрунтувань позову в межах заявлених позовних вимог, норм чинного законодавства, суд приходить до висновку, що доводи позивача не знайшли свого підтвердження, відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України, а в задоволенні поданого адміністративного позову слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 241-250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 (49087, м.Дніпро, вул.Калинова, 61/324, рнокпп НОМЕР_2) до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (49094, м.Дніпро, вул.Набережна Перемоги, 26, ЄДРПОУ 21910427) про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя ОСОБА_1