11 червня 2018 р. Справа № 804/4166/18
Суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Юхно І.В., розглянувши матеріали позовної заяви позивача 1 ОСОБА_1, позивача 2 ОСОБА_2 до відповідача 1 Відділу державної реєстрації Магдалинівської районної державної адміністрації, відповідача 2 селянського (фермерського) господарства «Ізмаїл» про скасування державної реєстрації договору оренди землі, -
06 червня 2018 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов позовна заява позивача 1 ОСОБА_1, позивача 2 ОСОБА_2 до відповідача 1 Відділу державної реєстрації Магдалинівської районної державної адміністрації, відповідача 2 селянського (фермерського) господарства «Ізмаїл», у якій позивачі просить суд:
- скасувати державну реєстрацію договору оренди земельної ділянки площею 5,3200 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського господарства, розміщеної на території Новопетрівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області (кадастровий номер НОМЕР_1), зареєстрованого відділом державної реєстрації Магдалинівської районної державної адміністрації 02 листопада 2017 року.
Відповідно до пунктів 3 та 6 частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 Кодексу адміністративного судочинства України та чи немає інших підстав для залишення позовної заяви без руху, повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом.
Із матеріалів адміністративного позову вбачається, що позивачі звернулись з вимогою про скасування державної реєстрації договору оренди землі щодо селянського (фермерського) господарства «Ізмаїл», обґрунтовуючи це тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивачів - ОСОБА_3, після його смерті залишилась спадщина, що складається із земельної ділянки площею 5,3200 га, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського господарства, розміщеної на території Новопетрівської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області (кадастровий номер НОМЕР_1), яка належала батьку позивачів на підставі державного акту на право приватної власності на землю серія НОМЕР_2 від 10 квітня 2007 року, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010712300229. Заповіту батько позивачів не залишив та відповідно до статті 1261 Цивільного кодексу України позивачі є його єдиними спадкоємцями за законом. Відповідно до свідоцтв про право на спадщину за законом від 27 листопада 2017 року, посвідчених приватним нотаріусом Магдалинівського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Солодовник В.В. та зареєстрованих а реєстрі за №2201 та №2207, кожен із позивачів є спадкоємцем 1/2 вказаної земельної ділянки.
Позивачі зазначають, що в квітні 2017 року вони дізнались, що 02 листопада 2017 року відділом державної реєстрації Магдалинівської районної державної адміністрації було зареєстровано договір оренди земельної ділянки (кадастровий номер НОМЕР_1) від імені їх померлого батька ОСОБА_3 з селянським (фермерським) господарством «Ізмаїл» терміном на 10 років. Відповідно до інформаційної довідки від 24.05.2018 року №1255223496 договір укладений 11 грудня 2015 року.
Позивачі вважають, що державна реєстрація договору, укладеного 11 грудня 2015 року між ОСОБА_3 та селянським (фермерським) господарством «Ізмаїл», відділом державної реєстрації Магдалинівської районної державної адміністрації є незаконною, оскільки на день його реєстрації батько позивачів помер та втратив свою правоздатність та дієздатність, у зв'язку з чим вони звернулись до суду.
Відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом:
1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень;
2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень;
3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій;
4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії;
5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень;
6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Пунктом 1 частини першою статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
При цьому, за положеннями частини третьою вказаної статті адміністративні суди не розглядають позовні вимоги, які є похідними від вимог у приватно-правовому спорі і заявлені разом з ними, якщо цей спір підлягає розгляду в порядку іншого, ніж адміністративне, судочинства і знаходиться на розгляді відповідного суду.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України публічно-правовий спір - спір, у якому:
хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
З матеріалів адміністративного позову вбачається, що позивачі звернулись за захистом свого приватного права власності на земельну ділянку, зокрема, користування й розпорядження нею.
До того ж, суд зазначає, що позивачами в якості відповідача по справі, окрім відділу державної реєстрації Магдалинівської районної державної адміністрації, також визначено і селянське (фермерське) господарство «Ізмаїл», яке не суб'єктом владних повноважень в розумінні чинного законодавства України.
Водночас, згідно з частиною першою статті 19 Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.2004 року №1618-IV суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами
Законність реєстраційних дій ґрунтується на юридичних фактах щодо встановлення правомірності права селянського (фермерського) господарства «Ізмаїл» на оренду земельної ділянки за укладеним договором оренди.
Суд зазначає, що визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Наведена позиція узгоджується із висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 18 квітня 2018 року у справі №910/8132/17 (номер рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень: 73727760).
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, враховуючи, що заявлені позовні вимоги стосуються права власності позивачів на земельну ділянку, а також з огляду на факт існування договору оренди на спірну земельну ділянку, укладеного між спадкодавцем позивачів та селянським (фермерським) господарством «Ізмаїл», якого позивачі також визначають як відповідача у справі, суд дійшов висновку, що цей спір не є приватноправовим та має вирішуватися судом за правилами цивільного судочинства.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у справі ««Занд проти Австрії» (Zand v. Austria) від 12 жовтня 1978 року вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Поряд із цим, у рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. &l«;…&?н; фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо позов не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Враховуючи вищевикладене та зважаючи, що заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, суд приходить до висновку, що у відкритті провадження у справі слід відмовити.
При цьому, частиною сьомою статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз'яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.
На виконання вищенаведеної норми суд роз'яснює позивачеві, що заявлений до розгляду спір може бути поданий до місцевого загального суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.
Керуючись статтями 4, 5, 19, 170, 242, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Відмовити у відкритті провадження за позовом позивача 1 ОСОБА_1, позивача 2 ОСОБА_2 до відповідача 1 Відділу державної реєстрації Магдалинівської районної державної адміністрації, відповідача 2 селянського (фермерського) господарства «Ізмаїл» про скасування державної реєстрації договору оренди землі.
Копію ухвали про відмову у відкритті провадження надіслати позивачам разом із позовною заявою та усіма доданими до неї матеріалами.
Роз'яснити позивачам, що відповідно до частини п'ятої статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України повторне звернення тієї самої особи до адміністративного суду з адміністративним позовом з тих самих предмета і підстав та до того самого відповідача, як той, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження, не допускається.
Ухвала суду набирає законної сили відповідно до статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в порядку та у строки, встановлені статтями 295 та 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи ухвала суду оскаржується до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.В. Юхно