Справа № 524/1421/17 Номер провадження 22-ц/786/1464/18Головуючий у 1-й інстанції Кривич Ж. О. Доповідач ап. інст. ОСОБА_1
12 липня 2018 року м. Полтава
Апеляційний суд Полтавської області в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
Головуючого судді: Абрамова П.С.,
Суддів: Карпушина Г.Л., Хіль Л.М.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві цивільну справу за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частини квартири
за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 19 квітня 2018 року, ухвалене у період часу з 14:58:58 год. до 15:29:33 год. 19 квітня 2018 року під головуванням судді Кривич Ж.О., -
короткий зміст позовних вимог і рішення суду першої інстанції:
В березні 2018 року позивач звернулася до суду з позовом, у якому просила суд ухвалити рішення, яким визнати за нею право власності на ? частину квартири..
Підстави позову вмотивувала тим, що з 05 лютого 1993 року вона перебуває в шлюбі з відповідачем. За час перебування в шлюбі сторони проживали в ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідачем була оформлена приватизація вказаної квартири. Вважає, що вона також має право на право власності частки цієї квартири, а саме: ? її частину.
Рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 19 квітня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права власності на ? частину квартири АДРЕСА_1 - залишені без задоволення.
короткий зміст вимог апеляційної скарги :
З даним рішенням не погодилася позивач ОСОБА_2 та подала на нього апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апелянт вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з неправильним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права, а викладені в ньому висновки такими, що не відповідають фактичним обставинам та матеріалам справи.
узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу :
Вказує на те, що оскільки спірна квартира набута відповідачем у власність 03 січня 1996 року, положення п. 4 ч. 1 ст. 57 СК України на дані правовідносини не поширюються, так як акт цивільного законодавства не має зворотної сили у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
На час набуття спірної квартири була чинною ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України, відповідно до якої майно нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Також вказує на те, що відповідно до ч. 1, 3 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. В даній справі відсутня домовленість сторін щодо відступу від принципу рівності часток.
узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи:
Відповідач ОСОБА_3 надав відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, суд приходить до наступних висновків.
встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини, а також обставини, встановлені судом апеляційної інстанції, і визначені відповідно до них правовідносини:
Судом встановлено, що відповідно до ордеру №1978 від 04 листопада 1980 року, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Кременчуцької міської ради народних депутатів від 30 вересня 1980 року за №932, ОСОБА_3 отримав у користування однокімнатну квартиру АДРЕСА_2.
З 08 січня 1981 року відповідач зареєстрований та проживає у вказаній квартирі.
14 грудня 1995 року ОСОБА_3 подав заяву до ПАТ ЗТФ «КРАЗ» про передачу йому у приватну власність вказаної квартири.
03 січня 1996 року відповідач отримав свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_2.
Також судом встановлено, що з 05 лютого 1993 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі.
Позивач на момент приватизації квартири, та і раніше у період з 1980 року по 14 грудня 1995 року не була прописана в квартирі, не зазначена у довідці про склад сім'ї при подачі документів на приватизацію, не подавала заяву про приватизацію квартири.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий суд виходив з того, що спірна квартира є особистою приватною власністю ОСОБА_3 і не являється об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому не підлягає поділу між сторонами.
Доводи, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції:
Спірні правовідносини врегульовуються нормами Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», нормами Кодексу про шлюб та сім'ю України, нормами Сімейного кодексу України.
На час набуття відповідачем права власності на спірну квартиру був чинним Кодекс про шлюб та сім'ю України.
Відповідно до ст. 22 Кодекс про шлюб та сім'ю України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Відповідно до ст. 24 Кодекс про шлюб та сім'ю України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.
Ч. 1 ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю.
Відповідно до абз. 1 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» незалежно від розміру загальної площі безоплатно передаються у власність громадян займані ними однокімнатні квартири.
Згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» за громадянами, які не виявили бажання приватизувати займане ними житло, зберігається чинний порядок одержання і користування житлом на умовах найму.
Відповідно до п. п. 4, 5 ч. 1ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Згідно зі ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.
Аналогічна норма міститься в ст. 60 СК України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року.
Статтею 61 СК України (у редакції, чинній до внесення змін Законом № 2913-VI) було встановлено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
9 лютого 2011 року набрав чинності Закон № 2913-VI , яким ст. 61 СК України доповнено частиною п'ятою такого змісту: об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.
Частина 5 ст. 61 України, яка передбачала, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, була доповнена до ст. 61 СК України лише 11 січня 2011 року.
Поряд з цим, частину 5 ст. 61 СК України було включено на підставі Закону України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особиситою приватною власністю дружини, чоловіка» №4766 від 17 січня 2012 року, який набрав чинності з дня його опублікування ( опубліковано 12 червня 2012 року в газеті «Голос України» №106).
Тобто, ні на момент приватизації відповідачем квартири, ні на час звернення позивача до суду норми Кодексу про шлюб та сім'ю і Сімейного кодексу України не містили положення, які б надавали можливість вважати об'єктом спільної сумісної власності подружжя житло, отримане внаслідок безоплатної приватної приватизації житлового фонду.
Право на участь у приватизації спірної квартири позивач належним чином також не довела, оскільки не надала переконливих доказів її проживання у ній на час звернення ОСОБА_3 з заявою та отримання свідоцтва про право власності на неї.
З урахуванням цього, висновок місцевого суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог є обгрунтованим.
мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу:
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).,(Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)
Загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу (рішення у справі «Руїз-Матеос проти Іспанії» (Ruiz-Mateos v. Spain), від 23 червня 1993 року, пункт 63) . Принцип рівності сторін вимагає надання кожній стороні розумної можливості представити свою справу за таких умов, які не ставлять його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною (див. рішення у справі «Dombo Beheer B.V. проти Нідерландів» (Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands), від 27 жовтня 1993 року, п. 33, Series А № 274).
При розгляді справи суд виступає незалежним та неупередженим і не віддає перевагу жодній із сторін процесу (вимоги ст. 6 Європейської конвенції, в тому числі і щодо роз'яснення сторонам процесуальних наслідків вчинення чи не вчинення певних процесуальних дій).
Сторонам належним чином було роз'яснено їх процесуальні права, попереджено про наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій та цими правами сторони розпорядилися диспозитивно.
Відповідно до вимог ч.1, 5, 6 ст. ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Як зазначалося вище, право на безоплатну приватизацію житлового фонду відповідно до норм Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» належить особам, які мають право на користування відповідним житловим приміщенням і звернулися з відповідними заявами.
Право на приватизацію та визнання за особою права власності на частку може бути відновлено у разі доведення нею факту проживання та користування на законних підставах житловим приміщенням ( найму).
Позивач не надала жодних доказів, які б беззаперечно доводили факт її проживання у спірному житловому приміщенні у період з 1993 року по 1996 рік.
До складу сім'ї ні при отриманні ордера, ні при зверненні відповідача з заявою ОСОБА_2 не вказувалася.
Заперечення апелянта в частині невірного застосування судом норм п. 4 ч. 1 ст. 57 СК України для врегулювання спірних правовідносин і наполягання на застосуванню виключно ст. 22 Кодексу про шлюб та сім'ю, є необґрунтованими, оскільки нею порушено питання про фактичний розподіл спільної сумісної власності подружжя, для чого суд має встановити правовий режим майна, як об'єкту власності, надавши аналіз чинному законодавству протягом усього періоду перебування сторін у шлюбі.
Окрім цього, позивач, вмотивовуючи підстави позову, сама керується виключно нормами Сімейного кодексу України (а. с. 2-3).
чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду;
Висновки місцевого суду, що позивач не довела факту порушення її майнових прав, є законними та обґрунтованими.
висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції;
Доводи апеляційної скарги висновків місцевого суду не спростували.
У відповідності з вимогами ст. 376 ЦПК України порушення норм матеріального та процесуального права може бути підставою для зміни судового рішення лише у випадку якщо це порушення призвело до неправильного вирішення спору.
Порушень норм матеріального та процесуального права, які б могли призвести до зміни чи скасування рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 19 квітня 2018 року не встановлено.
Підстави для зміни та розподілу судових витрат судом апеляційної інстанції не встановлено.
Оскільки в задоволенні апеляційної скарги необхідно відмовити, понесені апелянтом судові витрати відшкодуванню не підлягають. Позивачем вимоги про відшкодування судових витрат на стадії апеляційного розгляду не заявлялись.
Керуючись ст. ст. 374 ч. 1 п.1, ст. 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 19 квітня 2018 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції, яким є Верховний Суд.
У разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, строк на касаційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 12 липня 2018 року.
Головуючий суддя : /підпис/ ОСОБА_1
Судді: /підпис/ ОСОБА_4 /підпис/ ОСОБА_5
З оригіналом згідно:
суддя апеляційного суду
Полтавської області ОСОБА_1