79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
02.07.2018р. Справа №914/324/18
місто Львів
Господарський суд Львівської області у складі головуючого судді Горецької З.В. за участю секретаря судового засідання Палюх Г.І., розглянув у судовому засіданні справу
за позовом: Державного вищого навчального закладу “Червоноградський гірничо- економічний коледж”, м. Червоноград, Львівська область
до відповідача: Комунальне підприємство “Комунальник”, м. Червоноград, Львівська область;
про: визнання недійсним п.15 Договору про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів № 7 від 27.01.2012 року, п.15 Договору про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів № 1 від 23.01.2013 року, п. 15 Договору про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів № 3 від 11.02.2014 року та п. 15 Договору про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів № 1 від 11.03.2015 року; стягнення з Комунального підприємства “Комунальник” на користь Державного вищого навчального закладу “Червоноградський гірничо-економічний коледж” 9263,33 грн.
Представники сторін:
від позивача: не з»явився
від відповідача: не з"явився
Заяв про відвід судді не надходило. Не проводилася технічна фіксація судового засідання.
На розгляд до Господарського суду Львівської області надійшов позов Державного вищого навчального закладу “Червоноградський гірничо- економічний коледж” до Комунальне підприємство “Комунальник”, про визнання недійсним п.15 Договору про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів № 7 від 27.01.2012 року, п.15 Договору про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів № 1 від 23.01.2013 року, п. 15 Договору про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів № 3 від 11.02.2014 року та п. 15 Договору про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів № 1 від 11.03.2015 року; стягнення з Комунального підприємства “Комунальник” на користь Державного вищого навчального закладу “Червоноградський гірничо-економічний коледж” 9263,33 грн.
Ухвалою від 02.04.2018 року відкрито провадження у справі та призначено до розгляду у підготовчому засіданні на 02.04.18р. У підготовчому засіданні 02.04.18р. розгляд справи відкладався на 21.05.18р. Ухвалою суду від 21.05.18 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті
Позивач у судове засідання 02.07.2018 року явку повноважного представника не забезпечив, в канцелярію суду поступило клопотання про розгляд справи у відсутності повноважного представника, за наявними у справі матеріалами (вх. 18894/18 від 25.05.18р.).
Відповідач у судове засідання 02.07.2018 року явку повноважного представника не забезпечив, в канцелярію суду надійшла заява про розгляд справи у відсутності повноважного представника, за наявними у справі матеріалами, позовні вимоги заперечує повністю, просить суд відмовити в задоволенні позову (вх. 22140/18 від 15.06.18р.).
АРГУМЕНТИ СТОРІН.
Аргументи позивача.
Позовні вимоги обґрунтовуються наступним.
Між позивачем та відповідачем укладено ряд договорів про надання послуг з вивезення побутових відходів, згідно яких виконавець зобов»язувався надавати послуги з вивезення побутових відходів, а споживач зобов»язується своєчасно оплачувати послуги за встановленими тарифами у строки і на умовах, передбачених цим договором.
Відповідно до ч.2 ст.26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» №1875-IV, договір не може містити умов, що вводять додаткові види оплати послуг, не передбачені типовими договорами на надання житлово-комунальних послуг, затвердженими Кабінетом Міністрів України.
Згідно акта ревізії фінансово-господарської діяльності Державного вищого навчального закладу “Червоноградський гірничо- економічний коледж” від 12.08.2015 року №28-38/15, складеного Жовківською об»єднанню державної інспекцією, встановлено, що п.15 укладених договорів не конкретизує умови типового договору, а встановлює не передбачені останнім додаткові умови та, як наслідок - вводить додатковий вид оплати послуг», в результаті чого позивачу завдано матеріальної шкоди (збитків) в розмірі 9 263,33 грн.
Аргументи відповідача.
Відповідач подав відзив на позовну заяву, згідно якого позовні вимоги заперечує повністю. Відповідач у своєму відзиві проти задоволення позовних вимог заперечив з тих підстав, що відшкодування відповідачу позивачем вартості комунальних послуг здійснювалося у відповідності до умов погоджених сторонами, що здійснені сторонами розрахунки були обґрунтовані. Оскільки укладеними договорами передбачалася щомісячна система оплати послуг, пунктом 14 цих договорів встановлювалася вартість послуг з вивезення ТПВ за 1 місяць, виходячи із затверджених рішеннями викогнавчого комітету Червоноградської міської ради норм нагромадження твердих побутових відходів. Згідно п.16 типового договору про надання послуг з вивезення побутових відходів - у разі потреби виконавець здійснює перерахунок вартості фактично наданих послуг та повідомляє споживачеві про його результат. Отже, як стверджує відповідач, оплата за вивезення побутових відходів, нагромаджених споживачем понад встановлені норми у загальному вигляді (як оплата за фактично надані послуги), перелбачена п.16 типового договору, а тому не може трактуватися як додатковий вид оплати послуг в розумінні ч.2 ст.26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги».
ОБСТАВИНИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ.
27.01.2012 року між ДВНЗ «Червоноградський гірничо-економічний коледж» (надалі позивач) та КП «Комунальник» (надалі відповідач) укладено Договір №7 про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів (надалі договір), відповідно до якого п. 15 якого - « у випадку перевищення фактичного нагромадження твердих побутових відходів від затверджених норм, розрахунки будуть проводитися на підставі фактичного обсягу наданих послуг».
Аналогічне положення міститься й у Договорах про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів № 1 від 23.01.2013 року, № 3 від 11.02.2014 року та № 1 від 11.03.2015 року, укладених між ДВНЗ «Червоноградський гірничо-економічний коледж» та КП «Комунальник».
Згідно п. 16 Типового договору про надання послуг з вивезення побутових відходів (додаток 1 до вищезазначених Правил ) - у разі потреби виконавець здійснює перерахунок вартості фактично наданих послуг та повідомляє споживачеві про його результат.
Згідно п. 20 Типового договору про надання послуг з вивезення побутових відходівСпоживач зобов'язуєтьсяоплачувати в установлений договором строк надані йому послуги з вивезення відходів.
Щодо п. 15 укладених Договорів, то такий, відповідно до п.4 ст. 179 Господарського Кодексу України, лише конкретизує умови господарських договорів, укладених на основі типового договору, а не вводить «додатковий вид» оплати останніх.
Згідно ч. 2 ст. 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» №1875-IV від 24.06.2004 року- договір не може містити умов, що вводять додаткові види оплати послуг, не передбачені типовими договорами на надання житлово-комунальних послуг, затвердженими Кабінетом Міністрів.
Оплата за вивезення побутових відходів, нагромаджених споживачем понад встановлені норми у загальному вигляді (як оплата за фактично надані послуги) передбачена п. 16 Типового договору про надання послуг з вивезення побутових відходів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2008 р. №1070, а отже не може трактуватися як «додатковий вид оплати послуг» в розумінні ч.2 ст. 26 Закону України «Про житлово-комунальні послуги».
Здійснювалась така оплата ДВНЗ «Червоноградський гірничо-економічний коледж» не інакше як за вивезення фактично нагромаджених ним відходів, за тарифом, встановленим за вивезення відходів та в порядку, визначеному укладеними відповідно до положень чинного законодавства договорами.
На виконання умов договору відповідач надавав позивачу послуги обумовлені договором, виставляв позивачу рахунки та надавав на підписання акти здачі - прийняття робіт (надання послуг), позивач оплачував виставлені за договором рахунки та підписував відповідні акти.
Згідно акта ревізії фінансово-господарської діяльності Державного вищого навчального закладу “Червоноградський гірничо- економічний коледж” від 12.08.2015 року №28-38/15, складеного Жовківською об»єднанню державної інспекцією, встановлено, що п.15 укладених договорів не конкретизує умови типового договору, а встановлює не передбачені останнім додаткові умови та, як наслідок - вводить додатковий вид оплати послуг», в результаті чого позивачу завдано матеріальної шкоди (збитків) в розмірі 9 263,33 грн
29.10.2015 року позивачем направлено відповідачу претензію №01-15/163 із розрахунком зайвої оплати за вивезення твердих побутових відходів та вимогою відшкодувати завдані збитки в розмірі 9 263,33 грн.
01.15.2015 року відповідачем надано відповідь на зазначену вимогу, в якій йдеться, що спірні пункти договорів лише конкретизують умови типового договору, а не вводять додатковий вид оплати послуг і тому ця претензія не підлягає до задоволення.
Оскільки зазначена вимога позивача виконана відповідачем не була, позивач звернувся до суду із цим позовом, предметом якого є матеріально - правова вимога позивача до відповідача про стягнення з останнього збитків, а також визнання недійсними пунктів цих договорів.
ОЦІНКА СУДУ.
Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Проаналізувавши зміст укладених між сторонами договорів, суд дійшов висновку, що за своєю правовою природою вони є договорами про надання послуг.
Згідно з частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За приписами ч. 1 ст. 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Пункт 1 ст. 902 ЦК України встановлює, що виконавець повинен надати послугу особисто.
Частиною 1 ст. 903 ЦК України передбачений обов'язок замовника оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки, регулюються Законом України "Про житлово-комунальні послуги".
Суб'єктами цього Закону є органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг, а також власники приміщень або будинків та балансоутримувачі, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачами, виконавцями або виробниками послуг.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" від 24.06.2004 № 1875-IV (зі змінами та доповненнями) споживач - фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу, балансоутримувач будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд (далі - балансоутримувач) - власник або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно, а також веде бухгалтерську, статистичну та іншу передбачену законодавством звітність, здійснює розрахунки коштів, необхідних для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів та утримання, а також забезпечує управління цим майном і несе відповідальність за його експлуатацію згідно з законом; утримання будинків і прибудинкових територій - господарська діяльність, спрямована на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків і споруд, а також утримання прилеглої до них (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством; якість житлово-комунальної послуги - сукупність нормованих характеристик житлово-комунальної послуги, що визначає її здатність задовольняти встановлені або передбачувані потреби споживача відповідно до законодавства.
Згідно зі ст. 13 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" залежно від функціонального призначення житлово-комунальними послугами є, зокрема, комунальні послуги (централізоване постачання холодної води, централізоване постачання гарячої води, водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), газопостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо);послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньобудинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо);послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).
Згідно з частиною 1 статті 16 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" порядок надання житлово-комунальних послуг, їх якісні та кількісні показники мають відповідати умовам договору та вимогам законодавства.
Відповідно до ст. 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 20 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" передбачено право споживача одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору про надання житлово-комунальних послуг, при цьому такому праву прямо відповідає визначений п. 5 ч. 3 ст. 20 цього Закону обов'язок споживача оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.
Нормами частини 1, 2 статті 32 "Про житлово-комунальні послуги" плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно відповідно до умов договору в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Розмір плати за комунальні послуги розраховується виходячи з розміру затверджених цін/тарифів та показань засобів обліку або за нормами, затвердженими в установленому порядку.
Постановою Кабінету Міністрів України № 1070 від 10.12.2008 року затверджено Правила надання послуг з вивезення побутових відходів, відповідно до п.13 яких Плата за надані послуги нараховується щомісяця відповідно до умов договору і тарифів, що формуються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 26 липня 2006 р. N 1010. Ці Правила визначають механізм надання суб'єктами господарювання незалежно від форми їх власності послуг з вивезення побутових відходів у містах, селищах і селах (далі - послуги).
Відповідно до ч.3 цих Правил, Власники або балансоутримувачі житлових будинків, земельних ділянок укладають договори з особою, яка визначена виконавцем послуг з вивезення побутових відходів, та забезпечують роздільне збирання побутових відходів. Договір про надання послуг укладається відповідно до типового договору, наведеного у додатку 1.
Відповідно до ч.11 Правил, під час укладання договору про надання послуг:
1) сторони узгоджують графік їх надання виходячи з потреби споживача, норм надання та якості послуг;
2) виконавець послуг на вимогу споживача зобов'язаний пред'явити:
правила надання послуг;
графік вивезення відходів;
тарифи на надання послуг;
інформацію про пільги, передбачені законодавчими актами для окремих категорій населення.
Із долучених до матеріалів справи письмових доказів вбачається, що позивач є споживачем послуг вивезення твердих побутових відходів. Відповідно до ст. 20 Закону споживач має право: одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг; одержувати в установленому законодавством порядку необхідну інформацію про перелік житлово-комунальних послуг, їх вартість, загальну вартість місячного платежу, структуру ціни/тарифу, норми споживання, порядок надання житлово-комунальних послуг, їх споживчі властивості тощо; на відшкодування збитків, завданих його майну та/або приміщенню, шкоди, заподіяної його життю чи здоров'ю внаслідок неналежного надання або ненадання житлово-комунальних послуг; на усунення протягом строку, встановленого договором або законодавством, виявлених недоліків у наданні житлово-комунальних послуг;на зменшення розміру плати за надані послуги в разі їх ненадання або надання не в повному обсязі, зниження їх якості в порядку, визначеному договором або законодавством;на несплату вартості житлово-комунальних послуг за період тимчасової відсутності споживача та/або членів його сім'ї при відповідному документальному оформленні, а також за період фактичної відсутності житлово-комунальних послуг, визначених договором у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України тощо. Споживач зобов'язаний: укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору; оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом. Балансоутривувач має право (ст. 24 Закону) укладати договори на надання житлово-комунальних послуг.
Істотними умовами договору на надання житлово-комунальних послуг є: предмет договору; вичерпний перелік житлово-комунальних послуг, тарифи та їх складові на кожну з цих послуг, загальна вартість послуг; порядок оплати за спожиті житлово-комунальні послуги; порядок перерахунків розміру плати за житлово-комунальні послуги в разі їх ненадання або надання не в повному обсязі, зниження їх якості; права та обов'язки сторін; відповідальність сторін та штрафні санкції за невиконання умов договору.
Частина 1 ст. 193 Господарського кодексу України (далі за текстом - ГК України) встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Положеннями статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У відповідності до статті 180 ГК України, господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Відтак, підписавши договір позивач та відповідач погодили всі його істотні умови та взаємні зобов'язання.
Статтею 632 ЦК України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.
Судом встановлено, що укладеними договорами сторони погодили ціну - вартість послуг, що залежить від їх фактично наданих послуг.
При цьому, як вбачається із матеріалів справи та не заперечується сторонами, відповідач виконав всі передбачені договором обов'язки та надав позивачу відповідні послуги належним чином, надані послуги прийняті позивачем без зауважень щодо кількості та якості.
Сторонами також не заперечується, що позивач розрахувався в повному обсязі за надані відповідачем послуги.
Таким чином, сторони належним чином виконали свої зобов'язання, які виникли на підставі укладеного договору та які і визначалися самим договором.
Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 ЦК України).
Підписавши договір, сторони погодили всі істотні умови договору та самі визначили і погодили взаємні зобов'язання.
Враховуючи вищевикладене, оскільки сторони погодили вартість послуг в договорі, зміна умов якого в односторонньому порядку не допускається, роботи були виконані, прийняті та оплачені, суд дійшов висновку, що відповідачем не порушувалися умови договору, положення законодавства та права позивача.
При цьому, договором не передбачено випадків, за яких змінювалась би вартість послуг після підписання актів, зокрема, вказаним договором сторонами не погоджено, що ціна послуг залежить від результатів перевірок Державної фінансової інспекції України.
Відповідно до п. 6.2. роз'яснень Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" від 26.01.2000 №02-5/35 акти ревізії не мають обов'язкового характеру.
З огляду на наведене, враховуючи положення Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні", Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету міністрів України від 03.02.2016 № 43 акт перевірки контролюючого органу (Державної аудиторської служби України) може бути підставою для вжиття ним в межах своєї компетенції відповідних заходів реагування, в тому числі, притягнення до відповідальності посадових осіб позивача у встановленому чинним законодавством порядку, а не для встановлення певного зобов'язання в межах господарсько-договірних відносин.
Акт ревізії фінансово-господарської діяльності не може розглядатись як підстава виникнення господарсько-правового зобов'язання відповідача з відшкодування витрат та не підтверджує порушення відповідачем умов укладеного між сторонами договору.
Отже, посилання позивача на результати перевірки, як на підставу для задоволення позовних вимог, є неправомірними, оскільки виявлені контролюючим органом порушення не впливають на умови укладеного між сторонами правочину та не можуть ніяким чином їх змінювати, а є лише підставою для притягнення до відповідальності посадових осіб у встановленому законом порядку. Аналогічну позицію наведено у постановах Вищого господарського суду України від 04.03.2015 у справі №904/5477/14 від 10.02.2015 у справі №906/1193/14 та від 17.06.2014 у справі №910/20699/13.
Крім того, суд зазначає, що за умови існування між позивачем та відповідачем договірних правовідносин, стороною якого Державна аудиторська служба України не являється, посилання на акт від 19.04.2017 № 07-21/3, як на підставу для задоволення позовних вимог, є неправомірними. Виявлені контролюючим органом порушення не впливають на умови укладеного між сторонами договору і не можуть їх змінювати.
У відповідності до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Під збитками розуміються втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відповідно до ст. 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.
Під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Відповідно до п. 1 ст. 225 ГК України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафна санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною.
На підставі ст. 610, 611 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Відповідно до ст. 623 ЦК України боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки; розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором; збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення; при визначення неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.
Наслідки порушень зобов'язань за договором є правовою підставою, згідно із ст. 623 ЦК України, для стягнення збитків.
З огляду на положення статті 224 ГК України, статей 22, 611, 614, 623 ЦК України, для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками, вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає.
При цьому, на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків (порушення умов договору) та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками.
Позивачем належних та допустимих доказів в підтвердження наявності вини у відповідача та доказів понесення позивачем збитків в розмірі 105 214, 99 грн. внаслідок неналежного виконання зобов'язань відповідачем договірних відносин не подано.
Таким чином, позивачем не доведено причинно-наслідкового зв'язку між протиправними діями відповідача та нібито понесеними збитками саме внаслідок неналежного виконання відповідачем договірного зобов'язання.
Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ГПК України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами про стягнення 105 214, 99 грн. збитків.
При цьому, судом відхиляються посилання позивача на акт державної аудиторської служби, як на беззаперечну підставу для стягнення збитків, оскільки встановлені органами державної аудиторської служби при проведенні контрольних заходів факти підлягають доказуванню стороною та оцінці судом на загальних підставах за правилами, встановленими чинним ГПК України, тобто сам лише акт перевірки не є підставою для застосування цивільно-правової відповідальності у вигляді стягнення збитків та не звільняє сторону від процесуального обов'язку доводити свої вимоги іншими належними та допустимими доказами. Акт ревізії не може змінювати, припиняти договірні правовідносини сторін, зобов'язання, визначені договором, та які підтверджені відповідним актом здачі-приймання виконаних робіт.
Щодо вимоги про визнання пунктів договорів недійсними суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, в тому числі, визнання правочину недійсним.
Відповідно до ст.207 ГК України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Згідно із ч.ч. 1, 3 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до роз”яснень, викладених у пунктах 2.1, 2.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України” №11 від 29.05.2013 “Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними”, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом не є підставою для визнання недійсним відсутність у договорі істотних умов.
Проаналізувавши встановлені сторонами умови договорів, суд дійшов висновку, що їх зміст не суперечить Цивільному Кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, а відтак, в момент вчинення правочину сторонами дотримано вимоги ч.1 ст.203 ЦК України. Належні та допустимі докази на спростування зазначеної обставини у матеріалах справи відсутні.
Твердження позивача про невідповідність оспорюваних договорів вимогам закону спростовується дійсними обставинами. Спеціальних підстав для визнання договорів недійсними в процесі розгляду справи судом не встановлено. Факт порушення прав та законних інтересів позивача оспорюваними договорами позивачем не доведено належними та допустимими доказами.
Враховуючи те, що позивач не довів суду належними та допустимими доказами наявності правових підстав для стягнення збитків з відповідача у задоволенні позову слід відмовити.
Відповідно до ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтею 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Відповідно до ст. 77 ГПК України, обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до ч.ч. 1,2 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
СУДОВІ ВИТРАТИ.
Відповідно до ч. 1 ч. 3 ст. 123 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи наведене, судовий збір залишити за позивачем.
Керуючись ст.ст. 2, 12, 42, 46, 123, 129, 222, 233, 236, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. В задоволенні позову Державного вищого навчального закладу «Червоноградський гірничо-економічний коледж» до Комунального підприємства «Комунальник» про визнання недійсним п. 15 Договору про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів №7 від 27.01.2012 року, п. 15 Договору про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів №1 від 23.01.2013 року, п. 15 Договору про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів №3 від 11.02.2014 року та п. 15 Договору про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів №1 від 11.03.2015 року; та стягнення з Комунального підприємства «Комунальник» на користь Державного вищого навчального закладу «Червоноградський гірничо-економічний коледж» 9263,33 грн. - відмовити.
2. Судовий збір залишити за позивачем.
Рішення набирає законної сили в порядку та строки, визначені статтею 241 ГПК України, та може бути оскаржено в порядку та строки, визначені статтями 256, 257 ГПК України.
Повне рішення складено « 16» липня 2018 р.
Суддя Горецька З. В.