Постанова
Іменем України
26 червня 2018 року
місто Київ
справа № 520/15517/15-ц
провадження № 61-5810св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Кузнєцова В. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк»,
відповідач - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» на рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 лютого 2016 року у складі судді Луняченка В. О. та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 28 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Артеменка І. А., Суворова В. О., Черевка П. М.,
Публічне акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - ПАТ «Альфа-Банк», банк) у листопаді 2015 року звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, просило суд стягнути з відповідача на користь банку заборгованість у розмірі 75 848, 20 грн, яка складається з основної заборгованості за кредитом - 63 321, 75 грн, заборгованості за відсотками - 12 526, 45 грн.
Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що 15 липня 2014 року між банком та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 500952249, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у сумі 63 321, 75 грн, відповідач зобов'язалась у порядку та на умовах, що визначені договором, повертати кредит, сплачувати проценти за користування кредитом, неустойку та інші платежі у сумі, строки та на умовах, що передбачені договором та додатком до договору № 1, що є його невід'ємною частиною. Банк свої зобов'язання за кредитним договором виконав належним чином, позичальник допустила порушення умов договору в частині своєчасного повернення суми кредиту, процентів, у зв'язку з чим у ОСОБА_3 перед банком виникла заборгованість, яка станом на 16 жовтня 2015 року становила 75 848, 20 грн.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 03 лютого 2016 року у задоволенні позову ПАТ «Альфа-Банк» відмовлено повністю.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що рішенням Постійно діючого Третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський Фінансовий Союз» (далі - Третейський суд) від 10 березня 2015 року за наведеним кредитним договором з відповідача на користь банку стягнуто заборгованість у сумі 74 159, 65 грн. ПАТ «Альфа-Банк» не зверталось із заявою до суду про видачу виконавчого листа і звернення рішення Третейського суду до виконання. При цьому позивач не довів наявність розбіжності суми заборгованості, стягнутої рішенням Третейського суду та зазначеної у цьому позові. Отже суд першої інстанції дійшов до переконання, що у позові необхідно відмовити, оскільки наявне інше рішення Третейського суду, ухвалене за позовом з тих самих підстав, а у цій справі позивач не довів, що сума, яку він просить стягнути, є відмінною від суми заборгованості, що стягнута Третейським судом.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 28 вересня 2016 року апеляційна скарга ПАТ «Альфа-Банк» відхилена, рішення суду першої інстанції від 03 лютого 2016 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що посилання представника банку в апеляційній скарзі на те, що відповідно до практики Верховного Суду України суди відмовляють у задоволенні заяв про видачу виконавчих листів з виконання рішень третейських судів, не заслуговують на увагу, оскільки апелянтом не було надано доказів, що банк звертався з такою заявою до суду та йому відмовлено у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду. Суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що рішення Третейського суду не звернуто до виконання саме з вини банку. Також суд апеляційної інстанції зазначив, що банком не доведено розбіжностей суми заборгованості, з урахуванням наявного рішення Третейського суду, не зазначено, з яких частин та сум вона складається та за який період вона виникла.
ПАТ «Альфа-Банк», не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, звернулося із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 28 вересня 2016 року, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга обґрунтовується тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права. Заявник посилався на те, що Постійно діючий Третейський суд при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський Фінансовий Союз», прийнявши до розгляду позовну заяву ПАТ «Альфа-Банк» та ухваливши рішення, вийшов за межі повноважень, наданих третейському судові Законом України «Про третейські суди». Враховуючи зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій безпідставно відмовили у задоволенні позову, чим фактично обмежили позивача у захисті права в судовому порядку. Також заявник зазначив, що висновки суду щодо неможливості встановити розбіжність заявлених сум не відповідають дійсності та спростовуються матеріалами справи.
У поданому відзиві ОСОБА_3 посилається на те, що у разі ухвалення рішення про задоволення позову у цій справі та з урахуванням наявності невиконаного рішення Третейського суду буде мати місце подвійна цивільно-правова відповідальність. Також посилалась на необґрунтованість та недоведеність позовних вимог у частині належного обґрунтування заявлених вимог до стягнення суми пені та процентів.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 грудня 2016 року у справі відкрито касаційне провадження; ухвалою від 24 жовтня 2016 року цивільну справу за позовом ПАТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором призначено до судового розгляду.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII (далі - ЦПК України 2017 року), що набрав чинності 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Зазначену цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 05 лютого 2018 року.
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого дійшов таких висновків.
Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до якої під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені у статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV) (далі - ЦПК 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним у статті 213 ЦПК України 2004 року, а отже, касаційна скарга підлягає задоволенню.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 15 липня 2014 року між банком та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 500952249, відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит у сумі 63 321, 75 грн, а відповідач, у свою чергу, зобов'язалась у порядку та на умовах, що визначені договором, повертати кредит, сплачувати проценти за користування кредитом, неустойку та інші платежі у сумі, строки та на умовах, що передбачені договором та додатком до договору № 1, що є його невід'ємною частиною.
ПАТ «Альфа-Банк» свої зобов'язання за договором виконав у повному обсязі, надав ОСОБА_3 кредит у розмірі, встановленому договором, що підтверджується випискою з особового рахунку відповідача ОСОБА_3
Позичальник умови кредитного договору належним чином не виконувала, грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору не сплачувала. У зв'язку із зазначеними порушеннями позичальником взятих на себе зобов'язань заборгованість за кредитом станом на 16 жовтня 2015 року становила 75 848, 20 грн, з яких: заборгованість за основною сумою кредиту - 63 321, 75 грн, заборгованість за відсотками - 12 526, 45 грн.
Під час оцінки застосування судами норм матеріального права до спірних правовідносин Верховний Суд виходить із їх системного аналізу.
Відповідно до змісту статті 526 ЦК України зобов'язання повинно виконуватись належним чином згідно з умовами договору й вимогами ЦК України. За статтею 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно з пунктами 3 та 4 частини першої статті 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки, відшкодування збитків.
Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно з частиною другою статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу
Встановивши фактичні обставини справи, зокрема й факт невиконання відповідачем умов кредитного договору, суди першої та апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову з тих підстав, що внаслідок звернення за захистом порушених прав до Третейського суду банк втратив право на захист своїх інтересів у цьому цивільному провадженні. Проте з таким висновком судів погодитись не можна з огляду на таке.
Судами встановлено, що 15 липня 2014 року між банком та ОСОБА_3 укладено кредитний договір № 500952249, відповідно до якого банк надав позичальнику кредит у сумі 63 321, 75 грн. Цей кредит відповідно до пункту 5 кредитного договору та підписаної позивачем анкети-заяви на отримання кредиту за продуктом «Рефінансування споживчих та готівкових кредитів» є споживчим.
У пункті 6 кредитного договору зазначено, що судовий захист прав та законних інтересів, що виникли між сторонами у зв'язку із укладенням кредитного договору, відбувається у Постійно діючому Третейському суді при Всеукраїнській громадській організації «Всеукраїнський фінансовий союз» згідно з його Регламентом, який є невід'ємною частиною цієї угоди.
Згідно з положеннями пункту 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачем вважається фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника, у тому числі й у фінансовій галузі.
За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів»
(в редакції Закону України від 16 жовтня 2012 року № 5463-VI) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Згідно зі статтею 5 Закону України «Про третейські суди» юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.
За правилом частини першої статті 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.
У статті 6 Закону України «Про третейські суди» визначено категорії справ, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, розгляд яких заборонений третейськими судами.
Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом України від 3 лютого 2011 року № 2983-VI) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом України від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Такий же висновок застосування норм права викладено в постановах Верховного Суду України: від 20 травня 2015 року у справі № 6-64цс15, 04 листопада 2015 року № 6-2074цс15 та 18 листопада 2015 року у справі № 6-187цс15.
З огляду на наведене суди зробили помилковий висновок про те, що наявність невиконаного рішення Третейського суду та задоволення позову банку у цій справі призводитиме до застосування подвійної цивільної відповідальності до відповідача, оскільки розгляд справи та ухвалення рішення здійснено Третейським судом як неуповноваженим судом й, відповідно, він не породжував наслідків для ОСОБА_3 у вигляді настання цивільної відповідальності.
При цьому суди першої та апеляційної інстанцій, дійшовши висновку про відмову у задоволенні позову внаслідок наявності рішення Третейського суду, не надали належної оцінки наявним у матеріалах справи доказам щодо наявності та розміру заборгованості відповідача перед банком.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Враховуючи наведене правило процесуального закону, Верховний Суд у цій справі позбавлений можливості постановити нове рішення, оскільки неможливо встановити та вважати доведеною належним чином розмір заборгованості відповідача перед банком внаслідок того, що відповідні обставини не були встановлені судами попередніх інстанцій.
Суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, зокрема кредитний договір від 15 липня 2014 року, укладений між ПАТ «Альфа-банк» та ОСОБА_3, не дали належної оцінки розрахунку заборгованості за кредитним договором, виписки за особовим рахунком. Таким чином, судами попередніх інстанцій не встановлено розмір та наявність фактичної заборгованості відповідачів перед банком, що має бути усунуто під час нового розгляду справи.
Ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі без виконання цих процесуальних дій неможливо.
Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, оскільки для постановлення нового рішення у справі суд має встановити обставини на підставі доказів, що не були належним чином досліджені судами першої та апеляційної інстанцій.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.
За правилом пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.
За правилами частин четвертої та п'ятої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Отже, враховуючи, що порушення норм процесуального права допустили суди першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд вважає за обґрунтоване направити справу на новий розгляд до Київського районного суду м. Одеси.
Керуючись статтями 389, 400, 409, 411, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Альфа-Банк» задовольнити.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 28 вересня 2016 року скасувати, справу направити до суду першої інстанції на новий розгляд.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді В. О. Кузнєцов
С. О. Погрібний
О. В. Ступак
Г. І. Усик