Справа № 826/20113/16 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Бояринцева М.А.
10 липня 2018 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Літвіної Н.М.
суддів Федотова І.В.
Сорочка Є.О.
при секретарі: Архіповій Л.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою Громадянина Ірану ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2018 року у справі за адміністративним позовом Громадянина Ірану ОСОБА_1 до Державної міграційної служба України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення Державної міграційної служби України № 603-16 від 30 листопада 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та про зобов'язання Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, позивач - Громадянин Ірану ОСОБА_1, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з'ясування судом першої інстанції обставин справи, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення вимог процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.
У поданому до суду письмовому відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, а скаргу без задоволення, посилаючись на необґрунтованість та безпідставність її вимог.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами і перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та поданого письмового відзиву на скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянином Ірану, за національністю фарс, за віросповіданням - атеїст.
Зі слів позивача, він покинув територію громадянської належності 03 листопада 2008 року легально, повітряним транспортом, місце перетину кордону - аеропорт «Бориспіль».
05 жовтня 2015 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби у м. Києві із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У заяві-анкеті та анкеті особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач, як на причину виїзду з країни постійного проживання зазначив, що він був змушений залишити Іран через політичні та релігійні проблеми. Позивач вказав, що є атеїстом, не вірить в іслам та ідеологію, яка існує в Ірані. Він є поетом, фотографом, дизайнером та карикатуристом. В своїх роботах виражав протест проти ідеології, яка існує в Ірані, проти ісламу. Серйозні проблеми в нього виникли під час президентських виборів в Ірані в 2009 році. Позивач зазначив, що в нього був свій веб-сайт, на якому він почав розміщувати відеоролики та новини про те, що коїться в Ірані, робив розсилки всім своїм друзям та знайомим. Проте, ситуація в Ірані тільки погіршилась стосовно критики уряду, що підтверджується інформацією про країну походження: ОСОБА_7 Ірану залишилася одним із найбільш репресивних в світі. Деякі теми - в тому числі критика верховного лідера, ОСОБА_8 - підлягала насильницькому викреслюванню з газет або з онлайн видань. Кілька газет і журналів були закриті або їхня діяльність була припинена протягом року, і ряд журналістів були заарештовані і засуджені (ОСОБА_9, Свобода преси 2015 - Іран, 03 серпня 2015 року).
Наказом Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві від 05 жовтня 2015 року відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 з тих підстав, що заявнику раніше відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, причини, які викладені у заяві від 13 червня 2012 року та причини викладені у заяві від 05 жовтня 2015 року - не змінилися.
У наказі зазначено, що рішенням Державної міграційної служби України від 03 грудня 2012 року № 669-12, громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 травня 2013 року, яка залишена без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2013 року, у задоволенні позову громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим наказом, позивач оскаржив його в адміністративному порядку.
Рішенням Державної міграційної служби України від 25 грудня 2015 року № 37-15 задоволено скаргу позивача на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення прийняте з тих підстав, що після прийняття Державною міграційною службою України рішення від 03 грудня 2012 року № 669-12 внесено зміни до п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та розширено умови для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що є підставою для повторного дослідження та аналізу матеріальних елементів заяви від 05 жовтня 2015 року.
21 листопада 2016 року Головним управлінням Державної міграційної служби в м. Києві складено висновок, яким рекомендовано Державній міграційній службі України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ірану ОСОБА_1 у зв'язку з відсутністю умов, передбачених п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Рішенням Державної міграційної служби України від 30 листопада 2016 року № 603-16 відмовлено громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з підстав відсутності умов.
05 грудня 2015 року позивач отримав повідомлення № 292 Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Вважаючи протиправним зазначене рішення відповідача, позивач звернувся з даним адміністративним позовом до суду.
Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з відсутності в матеріалах справи обставин стосовно переслідування позивача в країні громадянського походження, що свідчить про те, що позивач покинув Іран не у зв'язку з наявністю побоювань будь-яких переслідувань. Тобто, покинути країну походження його не змушували обставини, які унеможливлюють його безпечне проживання в країні.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, оскільки вони знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи виходячи з наступного.
Приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно із п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Частиною 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Отже, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Частиною 11 ст. 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також, слід зазначити, що заявник не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Як вбачається з висновку Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 21 листопада 2016 року, на підставі вивчення і аналізу матеріалів особової справи встановлено наступне.
Аналізуючи інформацію повідомлену заявником про наявність загрози через релігійні переконання, що у майбутньому призведе до смертної кари та інформацію розміщену у відкритих інформаційних інтернет джерелах стає очевидно, що заявник надає неправдиву інформацію з приводу наявності такої загрози, оскільки, згідно з законодавством Ісламської Республіки Іран уряд вказаної країни повинен ставитися до осіб, які не сповідають іслам із добротою та справедливістю, якщо такі особи не виступають проти ісламу.
У поданій заяві-анкеті від 05 жовтня 2015 року та під час проведення співбесід заявник зазначив, що на території Ірану писав багато поем на мові форсі спрямованих проти Бога та ісламу. Також заявник стверджує, що протести проти релігії ісламу та віри в Бога поширював через особистий веб сайт:shadpay.multiply.com.
Головним управлінням Державної міграційної служби у м. Києві доводи заявника прийняті як неправдоподібні, оскільки з наданих іноземців додатків до матеріалів справи, статті спрямовані на релігійне гоніння складені переважно у 2011 році, тобто вже під час перебування іноземця у країні притулку. У висновку зазначено про неможливість підтвердити факт того, що автором таких публікацій є саме заявник та вказано, що зазначений іноземцем сайт, завдяки якому він поширював антирелігійну інформацію є недійсним.
Неоднозначним залишається той факт, що зі слів іноземця, він відмовився від релігії Ісламу, і в разі повернення до країни походження його життю загрожує небезпека. Заявник зазначив, що відмовився від релігії Ісламу у 25 років, тобто у 2001 році, а виїхав з країни у 2008 році. Отже, 7 років заявник проживав в Ірані у статусі атеїста і за цей час дискримінації через атеїстичні погляди не піддавався, що свідчить про необґрунтованість та неправдивість пояснення заявника, що релігійні переконання змусили його виїхати з Ірану.
У заяві-анкеті від 05 жовтня 2015 року заявник повідомив, що є поетом, фотографом, дизайнером та карикатуристом. З його слів у своїх роботах виражав протест проти ідеології, яка існує в Ірані. Іноземець стверджує, що у нього почалися серйозні проблеми під час президентських виборів в Ірані у 2009 році. Проте, вказані свідчення є очевидно неправдоподібними, оскільки заявник з 03 листопада 2008 року перебував на території України.
Заявник в заяві-анкеті від 05 жовтня 2015 року зазначив, ОСОБА_7 Ірану залишається одним із найбільш репресивних в світі, чим обґрунтовує неможливість перебування у країні походження. Проте з аналізу інформації про країні походження (http://www.dw.com/uk/) вбачається, що президент держави підтримує журналістську діяльність та ініціює законодавчі зміни щодо пом'якшення свободи слова, що спростовує доводи заявника щодо здійснення урядом Ірану репресій по відношенню до засобів масової інформації.
В ході співбесіди заявник надав інформацію, що він неодноразово звертався до посольства Ірану в 2014 році, на території України, за отриманням нового паспортного документу, а також звертався в 2009 році з приводу отримання необхідного переліку документів для одруження із громадянкою України, що дає підстави для висновку про відсутність небезпеки для іноземця у країні походження.
Разом з тим, як встановлено, у заявника був дозвіл від влади на виїзд з країни походження та він виїхав легально з Ірану 03 листопада 2008 року. Під час співбесіди іноземець повідомив, що звернувся до міграційної служби лише тому, що хоче вільно спілкуватися із сином, який має громадянство України, та вказав, що йому непринципово який документ отримати, проте за посвідкою на тимчасове проживання він не має можливості звернутися, оскільки не має легального перебування в Україні.
Отже, всі вище наведені факти в сукупності свідчать про відсутність обставин переслідування позивача в країні громадянського походження, що свідчить про те, що позивач покинув Іран не у зв'язку з наявністю побоювань будь-яких переслідувань. Тобто, покинути країну походження його не змушували обставини, які унеможливлюють його безпечне проживання в країні.
Крім того, під час розгляду справи встановлено, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 травня 2013 року у справі № 826/4367/13-а за позовом громадянина Ірану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві про визнання неправомірним та скасування рішення від 03 грудня 2012 року № 669-12 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 26 вересня 2013 року, у задоволенні позову громадянина Ірану ОСОБА_1 відмовлено.
Вказаним рішенням встановлено про ненадання органу міграційної служби жодних документів, які підтверджують факт його побоювань стати жертвою переслідувань чи погроз до нього зі сторони правоохоронних органів.
Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
В силу ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
За змістом статті 40 Директиви Європейського Парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання та позбавлення міжнародного захисту» від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU з метою прийняття рішення про прийнятність розгляду заяви про надання міжнародного захисту відповідно до статті 33 (2) (г), повторну заяву про надання міжнародного захисту має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей або висновків, які виникли або були подані заявником щодо того, чи може він/вона кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС. Якщо після попереднього вивчення, зазначеного в пункті 2 цієї статті, виникнуть чи заявником будуть представлені нові відомості або висновки, які значно підвищують ймовірність того, що заявник може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається далі відповідно до II глави. Держави-члени можуть встановлювати додаткові причини для розгляду повторної заяви. Держави-члени можуть прийняти рішення про подальший розгляд заяви, тільки якщо цей заявник не з власної вини був не в змозі обґрунтувати обставини, описані в параграфах 2 і 3 цієї статті, в ході проведення попередньої процедури, зокрема, здійснюючи своє право на ефективний засіб правового захисту відповідно до статті 46.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що однією з підстав для прийняття рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є наявність чинного рішення про відмову у визнанні особи, що звернулась за захистом, біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктах 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якщо зазначені умови не змінилися.
Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 02 травня 2018 року у справі №815/1843/17.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції перебуваючи в Україні з 2008 року, позивач повторно звернувся з заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та рішенням Управління Державної міграційної служби України останньому було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановленого пунктами 1 та 13 ч. 1 ст.1 цього Закону, так як зазначені умови не змінились.
З анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та протоколу співбесіди, вбачається, що державні органи та політичні, релігійні, військові, етнічні, громадські організації не загрожували життю позивача, він ніколи не був членом жодної релігійної, військової чи громадської організації, утисків на батьківщині за релігійною чи гендерною ознаками не зазнавав, а тому не може вважатися жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Позивачем не надано жодних конкретних фактів його особистого переслідування або погрози переслідування в країні свого постійного проживання, а також жодного достовірного документа на підтвердження цих фактів.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що позивачем не наведено жодних нових обставин, які б вказували про можливість визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
При цьому, доводи викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновки суду першої інстанції та не знайшли свого належного підтвердження в суді апеляційної інстанції.
Приймаючи до уваги те, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, висновки суду доводами апелянта не спростовані, колегія суддів вважає, що підстави для задоволення апеляційної скарги - відсутні.
Згідно ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України суд,-
Апеляційну скаргу Громадянина Ірану ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 квітня 2018 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст. 329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя Н.М. Літвіна
Судді І.В. Федотов
Є.О. Сорочко
Повний текст постанови виготовлено 11 липня 2018 року.