ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
03 липня 2018 року № 826/10017/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Вєкуа Н.Г., суддів: Костенка Д.А., Шрамко Ю.Т., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовомГромадянина Сомалі ОСОБА_1
доГоловного управління Державної міграційної служби України в місті Києві Державної міграційної служби України
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Сомалі ОСОБА_1 (далі - позивач) з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві (далі - відповідач 1), Державної міграційної служби України (далі - відповідач 2), у якому просить:
- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого видане Повідомлення № 9 від 02.02.2017 про відмову у прийнятті заяви про визнання громадянина Сомалі ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 42-17 від 12.06.2017 про відхилення скарги на рішення Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що він є громадянином Сомалі та перебуває за його межами, в Україні, у зв'язку з тим, що був вимушений залишити територію Сомалі та шукати захист в Україні з огляду на об'єктивні обставини, які викликали обгрунтовані побоювання за життя та здоров'я. Позивач побоюється переслідування з боку терористичного угруповання «Аль-Шабааб», а також загрози загальнопоширеного насильства в ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини. Крім того, позивач зазначає, що влада Сомалі не здатна забезпечити захист йому від вищенаведених загроз.
Відповідачі проти задоволення позову заперечували, вказавши про правомірність оскаржуваного рішення, прийнятого у межах та на підставі наявних повноважень, з урахуванням того, що позивачем не доведено, що перебування в країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 10.08.2017 відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримав та просив суд їх задовольнити повністю, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві.
Представник відповідача проти позову заперечив, просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Суд ухвалив перейти до письмового розгляду справи з урахуванням вимог частини 4 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.
Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» внесені зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, які набрали чинності 15 грудня 2017 року.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України, в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Приписами п. 10 ч. 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач - громадянин Сомалі, ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце народження Сомалі м. Афгойє, за національністю Габойє, сповідує іслам, розлучений. Документи, що посвідчують особу відсутні. Прибув на Україну 15 листопада 2014 року, автомобільним сполученням, таємно та нелегально.
За отриманням захисту на території України звертався вдруге, на момент звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на території України перебував нелегально.
Вперше до органів міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся 28 травня 2015 року.
Рішенням Державної міграційної служби України від 17.02.2016 № 49-16 позивачу було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У повідомленні Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 09.03.2016 зазначено, що відповідно до статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту» позивачу відмовлено у визнанні біженцем як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктом 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.
Вважаючи відмову неправомірною, позивач звернувся з позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 липня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року, відмовлено у задоволенні позову та визнано законною відмову Державної міграційної служби України у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18 жовтня 2016 року відмовлено у відкритті провадження за касаційною скаргою позивача, на підставі того, що касаційна скарга є необґрунтованою, а викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи, оскільки заявник не навів підстав, які б дозволили вважати, що суди не правильно застосували норми матеріального або процесуального права.
У повторній заяві від 02.02.2017 до відповідача 1 основною причиною звернення за захистом позивач зазначає загальнопоширене насильство в Сомалі та боязнь зазнати переслідувань від членів угрупування «Аль-Шабаб».
За результатами розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та скарги на відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наказом Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 02.02.2017 № 44 та рішенням Державної міграційної служби України в м. Києві від 12.06.2017 № 42-17 було відмовлено заявнику - громадянину Сомалі ОСОБА_1 у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши про відсутність умов, передбачених п. п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Зі змісту висновку за результатами розгляду скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 09 червня 2017 року вбачається, що аналіз інформації, наданої позивачем спростовує повідомлені побоювання, оскільки відомості, які наводить позивач у своїх заявах мають численні розбіжності. Вказане свідчить про те, що позивач свідомо надає неправдиві та недостовірні відомості.
Під час першого звернення позивача із заявою до відповідача 1, на основі всебічного дослідження та аналізу його заяви Державною міграційною службою прийнято рішення від 17.02.2016 № 49-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке у свою чергу, визнано законним під час його перегляду у судовому порядку.
Як встановлено судами різних інстанцій заявник не надав доказів, які б спростовували відповідні висновки ДМС, що стали підставою прийняття рішень не на користь заявника.
На підставі вищевказаного висновку відповідачем 2 прийнято рішення від 12.06.2017 № 42-17 про відхилення скарги на рішення територіального органу ДМС про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 02.02.2017 та повідомленням від 26 червня 2017 року позивача повідомлено про відмову у прийнятті заяви про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та про відхилення скарги на рішення ГУ ДМС в м. Києві про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно.
Так, вважаючи рішення Державної міграційної служби України № 42-17 від 12.06.2017 та наказ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 02.02.2017 № 44 безпідставними та протиправними, позивач звернувся за захистом власних прав та інтересів із позовною заявою до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд зазначає наступне.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 8 липня 2011року №3671-VI (зі змінами та доповненнями), відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч.ч. 1, 7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування об'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.
Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна надати конкретні документи, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Так, судом з'ясовано, що докази переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні як у матеріалах справи, так і не були надані до Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві при розгляді заяв позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Також, позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що позивач змушений був прибути до Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.
Крім того, як встановлено судом, відомості, які наводив позивач у своїх заявах мають численні розбіжності.
При зверненні із заявою до відповідача 1 вперше, позивач стверджував, що виїхав з країни походження через те, що до нього на роботу у готель «ШАМО», навідалися члени угрупування «Аль-Шабааб» з вимогою щоб іноземець покинув зазначену роботу, у противному випадку погрожували смертю, на що позивач повідомив про відсутність іншої роботи та про те, що на зароблені кошти він допомагає хворій матері. Згодом іноземець на викладене погодився, після чого представники угрупування Аль-Шабааб пішли і 27.02.2015 підірвали готель «ШАМО». Іноземець стверджує, що в той час знаходився саме в готелі та отримав поранення. За тим, позивач зазначає, що додому до позивача навідалися представники наведеного угрупування та повідомили, якщо той не буде з ними співпрацювати вони його вб'ють та дали йому три тижні для прийняття рішення, після чого заявник поїхав до Ефіопії а згодом до Російської Федерації та в Україну.
Заявник повідомив, що причиною його виїзду із Сомалі, є загроза від терористичного угрупування «Аль - Шабааб», він виїхав із Сомалі, бо там війна та безлад, йому небезпечно там перебувати.
Водночас в заяві від 02.02.2017 заявник повідомляє зовсім іншу інформацію, а саме про те що в Сомалі він продавав заборонені терористичним угрупуванням «Аль-Шабааб» товари - цигарки, компакт-диски, що визнається «Аль-Шабаабом» як «харам», тобто порушенням ісламських законів шаріату, і відповідно, тягне за собою суворе покарання (часто вбивство) з боку «Аль-Шабааб». Після його відмови вступити до терористичної організації представники «Аль-Шабаабу» викрали позивача та били, примушуючи стати членом терористичної організації.
Заявник вказує, що не може повернутися до країни походження через те, що там триває внутрішній збройний конфлікт та загальнопоширене насильство.
Проте вищевказані суттєві розбіжності у твердженнях заявника ставлять під сумнів повідомлені ним побоювання щодо повернення до країни походження та являються недостовірними, адже заявником не надано жодних доказів, які б підтверджували хоча б одну з підстав вказаних ним у заявах.
Відповідно до ч. 6 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з положеннями ст. 40 Директиви Європейського парламенту та Ради ЄС «Про загальні процедури надання і позбавлення міжнародного захисту (перероблена)» від 26 червня 2013 року № 2013/32/EU, з метою прийняття рішення щодо прийнятності розгляду повторної заяви про надання міжнародного захисту, таку заяву має бути попередньо вивчено на предмет нових відомостей, що виникли або були подані заявником. Якщо після попереднього вивчення відповідних фактів заявником будуть надані нові відомості, які значно підвищують ймовірність того, що він може кваліфікуватися як біженець відповідно до Директиви 2011/95/ЄС, заява розглядається по суті. При цьому, Директива регламентує, що якщо заявник подає повторну заяву без надання нових доказів або аргументів, недоцільно було б вимагати від держав членів ЄС проведення нової процедури в повному обсязі. У таких випадках держави-члени повинні мати право відхилити заяву як неприйнятну для розгляду відповідно до принципу неприпустимості повторного розгляду.
Суд вважає за необхідне зауважити, що актуалізована інформація по країні походження заявника не підсилює рівень обґрунтованості його заяви та не створює нових умов для повторного розгляду його заяв по суті.
Таким чином, суд вважає, що з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та які впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які позивач вказав, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, судом встановлено, що до приїзду в Україну позивач перебував на території третіх безпечних країн і мав нагоду звернутися з приводу отримання відповідного статусу до органів державної влади цих країн.
Третя безпечна країна - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту (ч. 22 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»)
Отже, позивач мав нагоду звернутися за захистом, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні постійного проживання.
Також, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва 19 липня 2016 року (справа № 826/4121/16), залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 29 вересня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено повністю. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18.10.2016 відмовлено у відкритті касаційного провадження по даній справі.
Судове рішення по адміністративній справі № 826/4121/16 набрало законної сили 29 вересня 2016 року.
Згідно ч. 5 ст. 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Вищезазначеним судовим рішення встановлено, що заявник не приймав участі у політичній чи релігійній діяльності, не був членом жодних організацій чи політичних партій. Не приймав участі у демонстраціях проти влади. Побоювання, які виникли у заявника мають суто суб'єктивний характер і не підтвердженні жодними документальними даними, заявник не має доказів наявності погроз у його бік, як і не має інших документальних підтверджень своїх слів. Крім того, зазначено, що РФ ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Таким чином, не підлягають доказуванню в даній адміністративній справі обставини та умови, визначені у п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки вони були предметом дослідження у справі № 826/4121/16.
На підставі викладеного, враховуючи, що в повторній заяві позивача про визнання громадянина Сомалі ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відсутні посилання на нововиявлені обставини або матеріали, що підтверджують обґрунтованість побоювань щодо повернення до країни свого походження, суд погоджується з доводами відповідачів, що заява позивача є необґрунтованою та не містить підстав для надання захисту в Україні.
Рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийняті відповідачем на підставі ч. 6 ст. 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", оскільки заявникам раніше вже було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, та зазначені умови не змінилися.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві від 02.02.2017 № 44 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та рішення Державної міграційної служби України в м. Києві від 12.06.2017 № 42-17 про відхилення відповідної скарги є законними та обґрунтованими, а тому не підлягають скасуванню.
Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також усні та письмові доводи представників сторін стосовно заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Керуючись статтями 77-78, 139, 143, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову громадянина Сомалі ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги).
Головуючий суддя Н.Г. Вєкуа
Судді Д.А. Костенко
Ю.Т. Шрамко