Постанова
Іменем України
20 червня 2018 року
місто Київ
справа № 752/17492/15-ц
провадження № 61-4542св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Карпенко С. О., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Ступак О. В., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідач (заявник) - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»,
третя особа - Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на рішення Апеляційного суду міста Києва від 16 березня 2016 року у складі колегії суддів: Українець Л. Д., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,
У жовтні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ТОВ «ОТП Факторинг Україна») про визнання припиненим договору застави транспортного засобу та припинення обтяження.
Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що 17 липня 2006 року між Акціонерним комерційним банком «Райффайзенбанк Україна» (далі - АКБ «Райффайзенбанк Україна»), правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «ОТП Банк» (далі - ПАТ «ОТП Банк»), який відступив право вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна», та суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_3 укладено договір про надання кредиту № PC-SME007/015/2006. 17 липня 2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна» та ОСОБА_3 укладений договір застави автотранспортного засобу № РС-SME007/015/2006, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передано в заставу автобус марки «YOUYI» модель ZGT6831DH, рік випуску - 2006. 05 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір купівлі-продажу кредитного портфелю, а також договір про відступлення права вимоги, за якими до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшло право вимоги за зазначеним кредитним договором та договором застави. Рішенням Господарського суду Київської області від 09 серпня 2013 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05 листопада 2013 року, ТОВ «ОТП Факторинг Україна» відмовлено у задоволенні позовних вимог до суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 17 червня 2010 року внаслідок спливу позовної давності. Крім того, рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 14 жовтня 2014 року виконавчий напис, вчинений 22 липня 2013 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу, яким звернуто стягнення на заставне рухоме майно в рахунок погашення залишку заборгованості за кредитним договором від 17 червня 2010 року у розмірі 8 321, 13 дол. США, визнано таким, що не підлягає виконанню. У зв'язку із зазначеним на підставі частини першої статті 593 ЦК України, позивач просить визнати таким, що припинив свою дію договір застави транспортного засобу від 17 липня 2006 року, а також припинити обтяження, зареєстроване 03 січня 2012 року щодо зазначеного транспортного засобу у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 18 грудня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції обґрунтовувалося тим, що належних та допустимих доказів, які б доводили обставини щодо припинення основного зобов'язання суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_3 за кредитним договором від 17 липня 2006 року
№ PC-SME007/015/2006, позивачем надано суду не було та матеріали цивільної справи таких доказів не містять. Щодо посилання позивача на преюдиційність фактів, встановлених рішеннями Господарського суду Київської області від 09 серпня 2013 року, Київського апеляційного господарського суду від 05 листопада 2013 року, суд зазначив таке. З мотивувальної частини зазначених судових рішень вбачається, що підставою для відмови у задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про стягнення заборгованості є звернення до господарського суду з такою вимогою поза межами позовної давності. Одночасно суди дійшли висновку про існування боргу позичальника перед кредитором за кредитним договором від 17 липня 2006 року.
Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 16 березня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано. Позовні вимоги ОСОБА_3 задоволені повністю. Визнані припиненими правовідносини за договором застави автотранспортного засобу від 17 липня 2006 року № РС-SME007/015/2006, зобов'язано відповідача припинити обтяження, зареєстроване в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна 03 січня 2012 року за № 12036569.
Суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для припинення застави з огляду на те, що рішеннями господарських судів першої та апеляційної інстанції відмовлено у задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором про надання кредиту від 17 липня 2006 року
№ CL-SME007/015/2006 в розмірі 8 321, 13 дол. США та 5 154, 61 грн пені у зв'язку з пропуском позовної давності. На переконання суду апеляційної інстанції зазначене свідчить про відсутність обов'язку ОСОБА_3 сплатити суму боргу, що в свою чергу дає підстави визнати припиненими зобов'язання за кредитним договором від 17 липня 2006 року № PC-SME007/015/2006, оскільки сума в розмірі 8 321, 13 дол. США не може бути стягнута на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна». Колегія суддів дійшла висновку про правомірність та обґрунтованість заявлених позивачем вимог про визнання припиненими правовідносин за договором застави автотранспортного засобу від 17 липня 2006 року № РС-SME007/015/2006, а також зобов'язання відповідача вчинити передбачені законом дії, спрямовані на припинення обтяження рухомого майна, оскільки саме такий спосіб захисту порушеного права забезпечить належне його відновлення.
ТОВ «ОТП Факторинг Україна», не погодившись із рішенням суду апеляційної інстанції, звернулось із касаційною скаргою до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Апеляційного суду міста Києва від 16 березня 2016 року, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 грудня 2015 року залишити без змін.
Касаційна скарга обґрунтовується тим, що рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, внаслідок чого зроблено помилковий висновок про наявність підстав для визнання припиненими правовідносин за договором застави автотранспортного засобу від 17 липня 2006 року № РС-SME007/015/2006. Заявник зазначив, що чинне законодавство не визначає сплив позовної давності як підставу для визнання припиненим зобов'язання, оскільки зобов'язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином. З огляду на те, що відсутні підстави для визнання припиненим основного зобов'язання, відсутні й підстави для визнання припиненими зобов'язань за забезпечувальним зобов'язанням.
У поданому відзиві ОСОБА_3 посилався на те, що оскільки іншими судовими рішеннями відмовлено у задоволенні позову ТОВ «ОТП Факторинг Україна» внаслідок пропуску позовної давності, то це свідчить про припинення зобов'язань за кредитним договором від 17 липня 2006 року
№ PC-SME007/015/2006.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 квітня 2016 року у справі відкрито касаційне провадження; ухвалою від 02 березня 2017 року цивільну справу призначено до судового розгляду.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно з підпунктом 4 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Цивільну справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду 31 січня 2018 року.
Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.
Під час визначення меж розгляду справи судом касаційної інстанції застосовані положення статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України 2004 року), згідно з якими рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення не відповідає вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України 2004 року, а отже касаційна скарга підлягає задоволенню.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 17 липня 2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», який відступив право вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна», та суб'єктом підприємницької діяльності - фізичною особою ОСОБА_3 укладено договір про надання кредиту № PC-SME007/015/2006, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі, що не перевищує ліміт кредиту та складає 37 227, 00 дол. США, а позичальник зобов'язувався належним чином використати його та повернути суму отриманого кредиту, а також сплатити відсотки за користування кредитом та виконати інші зобов'язання, передбачені умовами договору.
17 липня 2006 року між АКБ «Райффайзенбанк Україна» та ОСОБА_3 в забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором від 17 липня 2006 року № PC-SME007/015/2006, укладено договір застави автотранспортного засобу № РС-SME007/015/2006, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тверською І. В., за реєстровим номером 4608. Відповідно до умов зазначеного договору застави ОСОБА_3 передав в заставу банку автобус марки «YOUYI», модель ZGT6831DH, рік випуску - 2006, державний номерний знак НОМЕР_1.
03 січня 2012 року у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна за номером 12036569 зареєстровано обтяження - застава рухомого майна на підставі договору застави з такими параметрами: об'єкт обтяження - автобус марки «YOUYI» модель ZGT6831DH, рік випуску - 2006, державний номерний знак НОМЕР_1; обтяжувач - ТОВ «ОТП Факторинг Україна»; боржник - ОСОБА_3, що підтверджується витягом з Державного реєстру обтяжень рухомого майна від 24 лютого 2012 року № 35023354.
05 листопада 2010 року між АТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір про відступлення права вимоги, за якими до ТОВ «ОТП Факторинг Україна» перейшло право вимоги за зазначеним кредитним договором від 17 липня 2006 року № PC-SME007/015/2006 та договором застави автотранспортного засобу від 17 липня 2006 року № РС-SME007/015/2006.
В іншому судовому провадженні рішенням Господарського суду Київської області від 09 серпня 2013 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05 листопада 2013 року, у задоволенні позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором від 17 липня 2006 року № PC-SME007/015/2006, відмовлено.
Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частин першої та другої статті 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Правила припинення зобов'язання сформульовані в главі 50 «Припинення зобов'язання» розділу І книги п'ятої «Зобов'язальне право» ЦК України. Норми цієї глави передбачають, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України), переданням відступного (стаття 600 ЦК України), зарахуванням (стаття 601 ЦК України), за домовленістю сторін (стаття 604 ЦК України), прощенням боргу (стаття 605 ЦК України), поєднанням боржника і кредитора в одній особі (стаття 606 ЦК України), неможливістю виконання (стаття 607 ЦК України), смертю фізичної особи чи ліквідацією юридичної особи (статті 608 та 609 ЦК України).
Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов'язання норми глави 50 «Припинення зобов'язання» ЦК України не передбачають.
При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.
Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.
У зобов'язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб'єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов'язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов'язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності отримує захист від застосування кредитором судового примусу до виконання обов'язку.
Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб'єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов'язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п'ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов'язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.
Отже, в ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов'язання не визнається. Виконання боржником зобов'язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропуск позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов'язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.
Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду в іншому судовому провадженні про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов'язання не припиняється.
Зазначений правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17. Підстав відступити від цього правового висновку під час розгляду справи Верховним Судом не встановлено.
Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Згідно зі статтею 28 Закону України «Про заставу» застава припиняється з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання; в разі загибелі заставленого майна; в разі придбання заставодержателем права власності на заставлене майно; в разі примусового продажу заставленого майна; при закінченні терміну дії права, що складає предмет застави; в інших випадках припинення зобов'язань, установлених законом.
Отже, згідно із наведеним положенням Закону сплив позовної давності до основної та додаткової вимог кредитора про стягнення боргу за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет застави (зокрема, й за наявності рішення суду про відмову в цьому позові з підстави пропущення позовної давності) сам по собі не припиняє основного зобов'язання за кредитним договором і, відповідно, не може вважатися підставою для припинення застави.
Таким чином, суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин, зробивши висновок про наявність підстав для визнання припиненими зобов'язання за кредитним договором від 17 липня 2006 року № PC-SME007/015/2006 та за договором застави, а тому рішення апеляційного суду підлягає скасуванню, рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Керуючись статтями 389, 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» задовольнити.
Рішення Апеляційного суду міста Києва від 16 березня 2016 року скасувати.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 18 грудня 2015 року залишити в силі.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. А. Стрільчук
Судді С. О. Карпенко
С. О. Погрібний
О. В. Ступак
Г. І. Усик