Постанова
Іменем України
20 червня 2018 року
м. Київ
справа № 752/12360/16-ц
провадження № 61-8178 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ДТЕК Енерго»,
третя особа - ДТЕК ЕНЕРДЖІ Б. В.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 квітня 2017 року у складі судді Шевченко Т. М. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від
04 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Панченка М. М., Слюсар Т. А., Волошиної В. М.,
У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДТЕК Енерго» (далі - ТОВ «ДТЕК Енерго») про спонукання до припинення трудових прав найманого працівника та відновлення порушеного права.
На обгрунтування позовних вимог зазначав, що з 25 листопада 2008 року він працює в ТОВ «ДТЕК Енерго» на посаді менеджера проектної групи по трансформації бізнес - процесів товариства. Відповідач порушує його трудові права, оскільки відмовляє у наданні щорічної відпуски за рахунок невикористаних днів щорічних відпусток за раніше відпрацьований період, посилаючись на графік відпусток за 2016 рік.
Також посилався на те, що з початку виникнення трудових правовідносин йому було визначено робоче місце за адресою реєстрації та фактичного місцезнаходження органів управління юридичної особи: м. Донецьк, бульвар Шевченка, 11. Однак, з 02 вересня 2014 року на підставі усного розпорядження відповідача йому було визначено інше робоче місце за адресою: м. Павлоград, пров. Музейний, 2. Згоди на його переведення в іншу місцевість він не надавав, при цьому йому було встановлено новий графік роботи із скороченим робочим тижнем, що складається з одного робочого дня.
У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернуся до суду із заявою про зміну підстав та предмету позову, у якій просив суд: скасувати наказ ТОВ «ДТЕК Енерго» № 293-к від 13 жовтня 2016 року про його звільнення з посади менеджера проектної групи з трансформації процесу збуту та логістики за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП України); визнати недійсним запис в його трудовій книжці за № 28 від 30 вересня 2016 року; зобов'язати
ТОВ «ДТЕК Енерго» звільнити його у зв'язку з невиконанням власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, а також зобов'язати відповідача належним чином оформити та видати йому трудову книжку.
В обгрунтування змінених позовних вимог зазначав, що відповідач в порушення вимог трудового законодавства здійснив його переведення на роботу в іншу місцевість. Згоди на зазначене переведення він не надавав. Звернувшись до відповідача з заявою про звільнення з роботи за частиною третьою статті 38 КЗпП України, у зв'язку з невиконанням відповідачем законодавства про працю та умов трудового договору, він відповідно до наказу № 293-к від 13 жовтня 2016 року був звільнений з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв'язку з безпричинним невиходом на роботу 29 та 30 вересня 2016 року.
Ураховуючи, що продовжувати трудові відносини з відповідачем він не має бажання, вважає, що його звільнення повинно бути здійснено відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, а саме у зв'язку з невиконанням роботодавцем вимог трудового законодавства та умов трудового договору.
Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 19 квітня 2017 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Змінено в наказі ТОВ «ДТЕК Енерго» № 293-к від 13 жовтня 2016 року формулювання причин звільнення ОСОБА_1 з посади менеджера проектної групи по трансформації бізнес-процесів ТОВ «ДТЕК Енерго», на його звільнення на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України.
Зобов'язано ТОВ «ДТЕК Енерго» внести запис до трудової книжки
ОСОБА_1 про зміну формулювання запису причин звільнення.
У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відсутність згоди позивача на переведення його на роботу у іншу місцевість, не є підставою для його звільнення за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Ураховуючи відсутність можливості збереження колишніх істотних умов праці
ОСОБА_1, а також відсутність його згоди на продовження роботи в нових умовах, суд дійшов висновку про необхідність зміни формулювання причин звільнення позивача на пункт 6 частини першої статті 36 КЗпП України. Правових підстав для зміни формулювання причини звільнення позивача на частину третю статті 38 КЗпП України, суд першої інстанції не убачав.
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 04 жовтня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 відхилено, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 квітня 2017 року залишено без змін.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про наявність підстав для зміни формулювання причини звільнення
ОСОБА_1 з пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України на пункт 6 частини першої статті 36 КЗпП України є законним та обгрунтованим.
У жовтні 2017 року до суду касаційної інстанції надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, у якій заявник просив скасувати рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 04 жовтня 2017 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга обгрунтована тим, що суди попередніх інстанцій не урахували відсутність правових підстав для звільнення позивача на підставі пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України, оскільки у відповідача не відбулося змін в організації виробництва і праці, а також відсутні докази відмови позивача від продовження роботи у зв'язку з такими змінами. Також суди не надали оцінку правомірності звільнення позивача за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, відсутності у відповідача належним чином затверджених Правил внутрішнього трудового розпорядку, недотримання порядку застосування дисциплінарного стягнення, а також відсутності згоди профспілки на звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, та підписання наказу про звільнення не уповноваженою особою. Крім того, суди не вирішили питання про стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, та безпідставно відмовили у скасуванні наказу про звільнення.
Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У березні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив ТОВ «ДТЕК Енерго» на касаційну скаргу, обгрунтований тим, що суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку порядку звільнення позивача за прогул та порядку його переведення до м. Павлограда, урахували відсутність підпису позивача у наказі про переведення, та його згоди на продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці. Підстави для звільнення ОСОБА_1 відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України відсутні. Заявник вважав також законними і обгрунтованими висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, з огляду на недоведеність таких вимог. Стверджував, що позивач був ознайомлений з Правилами внутрішнього трудового розпорядку при прийнятті на роботу, зміни в організації виробництва праці були зумовлені виробничою необхідністю, у зв'язку з проведенням антитерористичної операції в Донецькій області, що загрожувало життю та здоров'ю працівників ТОВ «ДТЕК Енерго».
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши наведені у касаційній скарзі та відзиві доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 з 25 листопада 2008 року працював у ТОВ «ДТЕК Енерго» за трудовим договором на невизначений строк на посаді головного спеціаліста транспортного відділу. Відповідно до наказу № 261-к від 16 жовтня 2015 року позивача переведено на посаду менеджера проектної групи з трансформації процесів збуту та логістики.
Трудові обов'язки ОСОБА_1 виконував за місцем розташування ТОВ «ДТЕК Енерго», за адресою: м. Донецьк, бульвар Т. Шевченка, 11.
Відповідно до наказу № 120-к від 12 квітня 2016 року «Про зміну істотних умов праці, в частині зміни графіка роботи та закріплення робочих місць», з
20 червня 2016 року для працівників ТОВ «ДТЕК Енерго» введено новий графік роботи та визначено робоче місце у м. Павлограді Дніпропетровської області.
Підставою для переведення підрозділів та робочих місць працівників ТОВ «ДТЕК Енерго» стала виробнича необхідність, викликана проведенням антитерористичної операції в Донецькій області.
Листом ТОВ «ДТЕК Енерго» від 12 квітня 2016 року позивача повідомлено про зміну істотних умов роботи та переведення його для виконання трудових обов'язків у м. Павлоград Дніпропетровської області.
Відповідно до частини першої статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Використання примусової праці забороняється.
Судами установлено, що ОСОБА_1 своєї згоди на переведення на роботу у іншу місцевість не надав, у заяві про зміну підстав та предмету позову зазначив, що він немає бажання продовжувати трудові відносини із відповідачем, у зв'язку з чим 17 жовтня 2016 року подав заяву про його звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Наказом № 293-к від 13 жовтня 2016 року ОСОБА_1 звільнено з посади менеджера проектної групи по трансформації бізнес-процесів ТОВ «ДТЕК Енерго» на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв'язку з прогулом без поважних причин. Підставою для звільнення зазначено відсутність позивача на робочому місці, визначеного наказом № 269-к від
13 вересня 2016 року, за адресою: м. Павлоград, вул. Соборна (Леніна), 76, в період з 09 год. 00 хв. до 18 год. 00 хв. 29 та 30 вересня 2016 року
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Ураховуючи, що підставою для звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України стало відсутність його 29 та 30 вересня 2016 року на новому робочому місці за адресою: м. Павлоград, вул. Соборна (Леніна), 76, що було визначено йому в порядку переведення, згоди на яке він не надавав, правильними є висновки судів попередніх інстанцій про незаконність звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 36 КЗпП України підставою для припинення трудового договору є відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці.
У разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.
Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» встановивши при розгляді справи про поновлення на роботі особи, звільненої за пунктом 3 чи 4 частини першої статті 40 КЗпП України, що підставою розірвання трудового договору стала відмова працівника від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці, викликаною змінами в організації виробництва і праці, і працівник не згоден працювати в нових умовах, суд вправі зі своєї ініціативи змінити формулювання причин звільнення на пункт 6 частини першої статті 36 КЗпП України.
Ураховуючи відсутність можливості збереження колишніх істотних умов праці позивача, відсутність його згоди на продовження роботи в іншій місцевості, законними та обгрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про необхідність зміни формулювання причини звільнення позивача з пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України на пункт 6 частини першої статті 36 КЗпП України.
Доводи касаційної скарги щодо неврахування судами попередніх інстанцій підстав для звільнення ОСОБА_1 за частиною третьою статті 38 КЗпП України є безпідставними, оскільки відповідно до зазначеної норми звільнення працівника можливе лише за наявності підтверджених обставин про те, що роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. Судами попередніх інстанцій не встановлено підстав для звільнення ОСОБА_1 відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України. Доказів, які б спростовували правильність зазначених висновків судів попередніх інстанцій, позивач не надав.
Відповідно до частини третьої статті 235 КЗпП України у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону. Якщо неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало працевлаштуванню працівника, орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату йому середнього заробітку за час вимушеного прогулу в порядку і на умовах, передбачених частиною другою цієї статті.
ОСОБА_1, звертаючись до суду із зазначеним позовом, не заявляв вимоги про поновлення його на роботі чи стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до частини третьої статті 235 ЦПК України, і не надавав доказів на підтвердження того, що неправильне формулювання причин звільнення перешкоджало його працевлаштуванню, а тому законними є висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Не є обгрунтованими і доводи касаційної скарги про відсутність змін в організації виробництва праці у відповідача, а відтак і підстав для переведення ОСОБА_1 у іншу місцевість, оскільки такі твердження не грунтуються на матеріалах справи, та не підтверджені належними і допустимими доказами. При цьому, як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, порушення відповідачем процедури повідомлення позивача про зміну істотних умов праці, не свідчить про відсутність таких змін та незаконність наказу «Про зміну істотних умов праці, в частині зміни графіка роботи та закріплення робочих місць».
Право вносити зміни в організацію виробництва та умови праці належить до компетенції власника або уповноваженого ним органу. Працівник має право погодитись або відмовитися від запропонованих змін в організації виробництва та змін істотних умов його праці. Оскільки позивач не надав згоди на переведення його на роботу в іншу місцевість, суд першої інстанції правильно вважав, що позивач підлягав звільненню не за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, а за пунктом 6 частини першої статті 36 цього Кодексу, у зв'язку з чим обгрунтовано змінив формулювання причин звільнення позивача.
Посилання заявника про ненадання судами попередніх інстанцій правової оцінки правомірності звільнення позивача за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, відсутності у відповідача належним чином затверджених Правил внутрішнього трудового розпорядку, недотримання порядку застосування дисциплінарного стягнення, відсутності згоди профспілки на звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, підписання наказу про звільнення не уповноваженою особою, є непереконливими з огляду на встановлену судами незаконність звільнення ОСОБА_1 за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, та законність і обгрунтованість судових рішень щодо вирішення спору по суті.
Ураховуючи зазначене, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду дійшла висновку, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно визначено характер правовідносин, вірно застосовано закон, що їх регулює, повно і всебічно досліджено матеріали справи та надано належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам, а тому касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 409, 410, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 04 жовтня 2017 року залишити без змін.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий: В. А. Стрільчук
Судді: В. О. Кузнєцов
А.С. Олійник
О.В. Ступак
Г. І. Усик