Постанова
Іменем України
26 червня 2018 року
м. Київ
справа № 754/17329/15-ц
провадження № 61-10539св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Головне управління юстиції у місті Києві,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 серпня 2016 року у складі судді Лісовської О. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 19 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Невідомої Т. О., Гаращенка Д. Р., Пікуль А. А.,
У грудні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Головне управління юстиції у місті Києві, про визнання частково недійсним свідоцтва, скасування рішення про державну реєстрацію та визнання права власності на частину майна.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що з 27 травня 1978 року по 20 серпня 2002 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 У сторін є повнолітня дочка ОСОБА_2, 1978 року народження. В період шлюбу за спільні кошти подружжя ними була придбана квартира АДРЕСА_1 шляхом вступу до житлово-будівельного кооперативу (далі - ЖБК). Пай за квартиру сплачений у повному обсязі у 1993 році, а у 2001 році ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності на неї. У 2014 році йому стало відомо, що його колишня дружина померла у 2011 році. В порядку спадкування за законом ОСОБА_2 оформила право власності на спірну квартиру. Враховуючи, що квартира придбана у період шлюбу, він має право на 1/2 її частину як частку у спільному майні подружжя. Також ОСОБА_1 подав заяву про визнання причин пропуску позовної давності поважними та поновлення цього строку, яку мотивував тим, що після розірвання шлюбу він не вимагав поділу майна, оскільки йому належить 1/2 частина квартири як частка у спільній власності подружжя. У жовтні 2014 року під час виборів народних депутатів він дізнався, що у списках немає ОСОБА_3, після чого з'ясував, що вона померла, а ОСОБА_2 приховала від нього цю інформацію. Враховуючи викладене, позивач просив: визнати частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 25 червня 2013 року, видане державним нотаріусом П'ятнадцятої Київської державної нотаріальної контори Малюгою О.А. на ім'я ОСОБА_2 як спадкоємця померлої ОСОБА_3; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 3411152 від 25 червня 2013 року щодо квартири АДРЕСА_1; визнати за ним право власності на 1/2 частину квартири та стягнути з відповідача понесені судові витрати.
ОСОБА_2 заперечила проти позову і просила відмовити у його задоволенні, посилаючись на те, що позивач має право на 1/2 частини спірної квартири, але пропустив позовну давність для звернення до суду, відтак підстав для задоволення позову немає. Під час розгляду справи ОСОБА_2 подала заяву про застосування до вимог ОСОБА_1 позовної давності.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 25 серпня 2016 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1. Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 25 червня 2013 року, видане державним нотаріусом П'ятнадцятої Київської державної нотаріальної контори Малюгою О. А. на ім'я ОСОБА_2 як спадкоємця померлої ОСОБА_3 Скасовано рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 3411152, від 25 червня 2013 року щодо квартири АДРЕСА_1. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що квартира АДРЕСА_1 набута подружжям ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період шлюбу і є спільним майном подружжя, а відтак позивач має право на 1/2 частину цієї квартири. Місцевий суд відмовив відповідачу в задоволені заяви про застосування позовної давності, оскільки позивач дізнався про порушення свого права у жовтні 2014 року під час голосування на позачергових виборах Верховної Ради України, коли з'ясував, що у списках виборців відсутнє прізвище його дружини ОСОБА_3 Саме з цього часу почався перебіг позовної давності.
Ухвалою від 19 жовтня 2016 року Апеляційний суд міста Києва відхилив апеляційну скаргу ОСОБА_2 і залишив без змін рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 серпня 2016 року.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину квартири та визнав частково недійсним свідоцтво про право на спадщину, видане на всю квартиру на ім'я ОСОБА_2 Доводи відповідача про застосування до вимог ОСОБА_1 позовної давності визнано безпідставними, оскільки моментом, з якого почався перебіг цього строку, є день, коли позивач дізнався про порушення своїх прав, а саме день видачі державним нотаріусом П'ятнадцятої Київської державної нотаріальної контори Малюгою О. А. свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_2 на всю квартиру, тобто 25 червня 2013 року.
У листопаді 2016 року ОСОБА_2 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 19 жовтня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до апеляційного суду.
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не застосували до правовідносин сторін закон, який необхідно було застосувати, а також не визначилися з початком перебігу позовної давності, у зв'язку з чим у мотивувальних частинах судових рішень дійшли помилкових висновків про початок перебігу зазначеного строку. Окрім цього, Апеляційний суд міста Києва не повідомив її про дату, час та місце проведення судового засідання, чим грубо порушив норми процесуального права.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 12 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду.
У грудні 2016 році ОСОБА_1 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначив, що мотиви та підстави, наведені у скарзі, щодо скасування рішення Деснянського районного суду міста Києва та ухвали Апеляційного суду міста Києва не обґрунтовані належними та допустимими доказами і не відповідають фактичним обставинам справи.
Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
19 лютого 2018 року справу № 754/17329/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період з 27 травня 1978 року по 20 серпня 2002 року перебували у зареєстрованому шлюбі, що підтверджується свідоцтвом про шлюб та витягом з реєстру актів цивільного стану громадян про розірвання шлюбу.
В період шлюбу у ОСОБА_1 та ОСОБА_3 народилася дочка ОСОБА_2
У 1992 році ОСОБА_1 та ОСОБА_3 придбали квартиру АДРЕСА_1, що складається з трьох кімнат загальною площею 80,4 кв.м, житловою площею 42,7 кв.м, шляхом вступу до ЖБК «Хімік-18».
Пай за квартиру у повному обсязі сплачений 16 лютого 1993 року, що підтверджується довідкою ЖБК «Хімік-18».
Надалі у 2001 році ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності на вказану квартиру.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла.
25 червня 2013 року державним нотаріусом П'ятнадцятої Київської державної нотаріальної контори Малюгою О. А. видано свідоцтво про право на спадщину за законом на спірну квартиру дочці померлої ОСОБА_2
Відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України), яка діяла на час набуття права власності на спірну квартиру, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Частиною першою статті 15 Закону України «Про власність», що діяв на час придбання квартири, передбачено, що член житлового, житлово-будівельного, дачного, гаражного чи іншого кооперативу або товариства, який повністю вніс свій пайовий внесок за квартиру, дачу, гараж, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування, набуває права власності на це майно.
Статтею 16 Закону України «Про власність» визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення цього права регулюється цим Законом і КпШС України.
Оскільки квартира АДРЕСА_1 набута ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у період шлюбу, то вона є спільною сумісною власністю подружжя.
Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 має право на 1/2 частину вказаної квартири.
Відповідно до статті 1301 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Судами встановлено, що свідоцтво про право на спадщину за законом від 25 червня 2016 року на ім'я ОСОБА_2 видане з порушенням вимог законодавства, оскільки державним нотаріусом П'ятнадцятої Київської державної нотаріальної контори Малюгою О. А. неправильно визначено склад спадкової маси та не враховано право позивача на частину квартиру.
Верховний Суд відхиляє посилання у касаційній скарзі ОСОБА_2 на те, що ОСОБА_1 не надано доказів, які б свідчили про внесення ним коштів за спірну квартиру, оскільки пай за квартиру виплачений подружжям у період шлюбу.
Стосовно доводів касаційної скарги про необхідність застосування до позовних вимог ОСОБА_1 позовної давності Верховний Суд вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня коли, особа довідалась або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що міститься в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду є недостатньою.
Вказаний правовий висновок викладений Верховним Судом України у постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16.
Суд апеляційної інстанції правильно визначив, що моментом, з якого починається перебіг позовної давності за позовом ОСОБА_1, є день видачі державним нотаріусом П'ятнадцятої Київської міської нотаріальної контори Малюгою О. А. свідоцтва про право на спадщину ОСОБА_2 на всю квартиру, тобто 25 червня 2013 року, оскільки саме з цього часу позивач міг довідатися про порушення свого майнового права на частку у спільній власності подружжя. До отримання ОСОБА_2 вказаного свідоцтва про право на спадщину право ОСОБА_1 на спірну квартиру не було порушено.
Доводи заявника про те, що у своїх рішеннях суди попередніх інстанцій по-різному визначили момент, з якого почався перебіг позовної давності (червень 2013 року - апеляційний суд та жовтень 2014 року - місцевий суд), не впливають на правильність вирішення справи, оскільки в обох випадках позивач не пропустив трирічного строку для звернення до суду за захистом своїх прав.
Відтак у судів не було правових підстав для застосування позовної давності.
Доводи ОСОБА_2 про те, що Апеляційний суд міста Києва не повідомив її про час та місце проведення судового засідання, чим грубо порушив норми процесуального права, не заслуговують на увагу.
Відповідно до частини четвертої статті 74 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), судова повістка повинна бути вручена з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки для участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за три дні до судового засідання, а судова повістка-повідомлення - завчасно.
З матеріалів справи вбачається, що судова повістка-повідомлення із зазначенням місця, дати та часу проведення судового засідання в Апеляційному суді міста Києва була надіслана рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення завчасно на адресу відповідача, вказану в апеляційній скарзі, однак повернулася до суду за закінченням строку зберігання.
Відповідно до частини першої статті 38 ЦПК України 2004 року сторона, третя особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи та інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника.
Відповідно до частини першої статті 44 ЦПК України 2004 року представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа.
Розгляд справи у судовому засіданні Апеляційного суду міста Києва відбувся за участю представника відповідача ОСОБА_5, який діяв на підставі договору про надання правової допомоги № 30 від 01 вересня 2016 року, укладеного із ОСОБА_2 Клопотань про відкладення розгляду справи, зокрема у зв'язку з відсутністю в судовому засіданні не повідомленої про нього належним чином його довірительки, представник не заявляв, що підтверджується журналом судового засідання від 19 жовтня 2016 року.
Доводи заявника про те, що вона була позбавлена можливості брати участь у судових засіданнях, подавати докази, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду та користуватися іншими процесуальними правами, є безпідставним, оскільки надані їй законом процесуальні права вона реалізувала через свого представника.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати, що судами порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права. Тому касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Виконання оскаржуваних судових рішень було зупинено ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2016 року. Тому у зв'язку із залишенням касаційної скарги без задоволення необхідно поновити їх виконання.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 19 жовтня 2016 року залишити без змін.
Поновити виконання рішення Деснянського районного суду міста Києва від 25 серпня 2016 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 19 жовтня 2016 року.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийВ. А. Стрільчук
Судді:С. О. Карпенко
В. О. Кузнєцов
О. В. Ступак Г. І. Усик