Постанова
Іменем України
27 червня 2018 року
м. Київ
справа № 404/6590/15-ц
провадження № 61-5165св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), ФаловськоїІ. М., Штелик С. П.
учасники справи:
позивач - публічне акціонерне товариство «Дельта Банк»,
представник позивача - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
третя особа - Національний банк України,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію акціонерного товариства «Дельта Банк» на рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 липня 2016 року, у складі судді Бершадської О. В., та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 14 вересня 2016 року, у складі колегії суддів: Авраменко Т. М.,
Кіселика С. А., Суровицької Л. В.,
У вересні 2015 року публічне акціонерне товариство «Дельта Банк» (далі - ПАТ «ДельтаБанк», банк) звернулось до суду з позовом до ОСОБА_5, третя особа - Національний банк України, в якому просило в рахунок виконання основного зобов'язання щодо оплати заборгованості за кредитним договором у розмірі 779 604,57 грн, з яких: сума заборгованості за кредитом - 701 431,74 грн, сума заборгованості за відсотками - 78 172,83 грн, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями загальною площею 43,34 кв. м, в тому числі житловою площею - 30,95 кв. м, що розташований по АДРЕСА_1, який належить іпотекодавцю на праві власності на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 02 вересня 2008 року приватним нотаріусом Кіровогрдаського міського нотаріального округу Бондаренко А. В., шляхом визнання права власності на нього за ПАТ «Дельта Банк»; визнати за ПАТ «Дельта Банк» право власності на вказаний житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями.
Позов мотивовано тим, що 02 вересня 2008 року між відкритим акціонерним товариством «Сведбанк», правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Сведбанк», (далі - ВАТ «Сведбанк») та ОСОБА_5 укладено кредитний договір, згідно з умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти у розмірі 32 000 доларів США з розрахунку 12,5% річних за користування кредитом на строк до 02 вересня 2038 року.
В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором ОСОБА_5 за договором іпотеки від 02 вересня 2008 року передав в іпотеку житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями загальною площею 43,34 кв. м, в тому числі житловою площею - 30,95 кв. м, що розташований на земельній ділянці площею 385 кв. м по АДРЕСА_1.
25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» укладено договір купівлі-продажу прав вимоги, відповідно до якого в порядку, обсязі та на умовах, визначених даним договором, ПАТ «Сведбанк» передало (відступило) ПАТ «Дельта Банк» права вимоги за кредитними та забезпечувальними договорами, внаслідок чого ПАТ «Дельта Банк» замінило ПАТ «Сведбанк» як кредитора у зазначених зобов'язаннях, а внаслідок передачі від ПАТ «Сведбанк» до ПАТ «Дельта Банк» прав вимоги до боржників, до ПАТ «Дельта Банк» перейшло право вимоги від боржників повного, належного та реального виконання обов'язків за кредитними та забезпечувальними договорами.
Позичальник умови кредитного договору належним чином не виконував, у зв'язку із чим, станом на 28 липня 2015 року утворилась заборгованість у сумі 779 604,57 грн, з яких: сума заборгованості за кредитом - 701 431,74 грн, сума заборгованості за відсотками - 78 172,83 грн.
В рахунок погашення вказаної заборгованості банк просить звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за ним права власності на це майно.
Рішенням Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 липня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Кіровоградської області від 14 вересня 2016 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що правові підстави для задоволення позовних вимог відсутні. Порушені права позивача не підлягають захисту шляхом задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки із використанням правового механізму, визначеного частиною першою статті 37 Закону України «Про іпотеку», оскільки положенням іпотечного договору передбачено відповідне застереження, яке прирівнюється до договору про задоволення вимог іпотекою, згоду іпотекодавця на позасудовий спосіб врегулювання питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання забезпечених іпотекою зобов'язань, позасудовий порядок набуття іпотекодержателем права власності. Іпотекодержателем не реалізовано способи позасудового врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки, а тому він має право звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до статті 39 вказаного Закону.
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ «ДельтаБанк», посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права просить скасувати ухвалені у справі рішення та задовольнити позов.
Касаційна скарга мотивована тим, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку».
Застереження, які містяться в іпотечному договорі, щодо задоволення вимог іпотекодержателя є підставою для визнання права власності на предмет іпотеки у судовому порядку, що є належним і ефективним способом судового захисту порушеного права.
Інші учасники справи скористались своїм правом на подання до суду відзиву на касаційну скаргу, своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги до касаційного суду не направили.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У січні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Відповідно до частини третьої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом установлено, що 02 вересня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_5 укладено кредитний договір, за умовами якого останній отримав кредитні кошти у розмірі 32 000 доларів США, строком до 02 вересня 2038 року.
В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 02 вересня 2008 року між ВАТ «Сведбанк» та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, за умовами якого ОСОБА_5 передав в іпотеку банку житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями загальною площею 43,34 кв. м, в тому числі житловою площею - 30,95 кв. м, що розташований по АДРЕСА_1.
На підставі укладеного 25 травня 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ПАТ «Дельта Банк» договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, до останнього перейшло право вимоги за укладеним з ОСОБА_5 кредитним договором.
У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_5 взятих на себе зобов'язань утворилася заборгованість, яка станом на 28 липня 2015 року склала 779 604,57 грн, з яких: сума заборгованості за кредитом - 701 431,74 грн, сума заборгованості за відсотками - 78 172,83 грн.
Звернувшись до суду з даним позовом, ПАТ «Дельта банк» просив звернути стягнення житловий будинок з господарсько-побутовими будівлями по АДРЕСА_1, шляхом визнання за ним права власності на це майно.
Згідно з пунктом 12 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за рішенням суду або виконавчим написом нотаріуса.
Сторонами іпотечного договору погоджено, що право іпотекодержателя зареєструвати право власності на предмет іпотеки на підставі положень підпункту 12.3 договору є безумовним, тобто підлягає реєстрації незалежно від претензій іпотекодавця, а рішення про реєстрацію права власності на предмет іпотеки може бути оскаржене іпотекодавцем в судовому порядку лише у випадку, якщо він доведе, що повністю виконав своє зобов'язання.
Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки.
У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем ВеликаПалата Верховного Суду зазначає таке.
У статті 12 Закону України «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Стаття 33 цього Закону передбачає, що вразі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.
При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України «Про іпотеку» не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.
Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.
Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.
Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку.
Разом з тим у частині першій статті 38 згаданого Закону право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі).
Для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.
При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.
Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду
від 21 березня 2018 року № 14-38цс18.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ПАТ «Дельта Банк», суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли до правильного висновку про те, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону
України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.
При цьому, з урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку», суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.
Доводи касаційної скарги не дають правових підстав для встановлення неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не спростовують висновків судів. При вирішенні вказаної справи судами правильно визначено характер правовідносин між сторонами, вірно застосовано закон, що їх регулює.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію акціонерного товариства «Дельта Банк» залишити без задоволення.
Рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 14 липня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Кіровоградської області від 14 вересня 2016 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: В. С. Висоцька
І. М.Фаловська
С. П.Штелик