Постанова
Іменем України
27 червня 2018 року
м. Київ
справа № 331/3874/16
провадження № 61-27118св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Фаловської І. М.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
представник позивача - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
відповідач - ОСОБА_6,
представник відповідачів - ОСОБА_7,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 10 травня 2017 року у складі судді Антоненко М. В. та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2017 року у складі колегії суддів:
ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10,
У жовтні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_6, ОСОБА_6, в якому просила встановити факт її проживання з ОСОБА_6 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 1999 року по серпень
2015 року; визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, укладений
02 лютого 2016 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, без застосування наслідків недійсності правочину.
Позов мотивовано тим, що з 1999 року по 2015 рік позивач проживала однією сімє'ю з ОСОБА_6 без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство, ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась спільна дитина - ОСОБА_11.
Під час спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу позивачем та ОСОБА_6e 2002 робу була придбана квартира АДРЕСА_1 яка за змістом частини першої статті 74 СК України є їх спільною сумісною власністю.
Фактичні шлюбі стосунки припинилися після серпня 2015 року, але до 02 січня 2016 року вони продовжували проживати разом у спільній квартирі.
В порушення вимог закону щодо права спільної сумісної власності, 02 лютого 2016 року ОСОБА_6, з метою приховати майно від поділу, продав вказану квартиру своїй рідній сестрі ОСОБА_6 на підставі договору купівлі-продажу.
Встановлення факту проживання однією сім'єю необхідно позивачу для встановлення права спільної сумісної власності на майно, набуте за час спільного проживання однією сім'єю в порядку, передбаченому статтею 74 СК України.
Позивач вказує на те, що вона зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2, однак, після окупації території АР Крим переїхала до м. Запоріжжя, де отримала статус внутрішньо переміщеної особи та тимчасову реєстрацію за адресою: АДРЕСА_1.
Оскільки предметом продажу став об'єкт спільної сумісної власності, а відповідач ОСОБА_6 не мав права продажу квартири без її згоди, так як не був її одноосібним власником, позивач вважає, що на підставі положень частини четвертої статті 659, статей 203, 215 ЦК України правочин щодо відчуження цього майна має бути визнано судом недійсним.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 10 травня 2017 року у задоволені позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами на період спірних правовідносин шлюб не укладався, доказів того, що спірна квартира придбана внаслідок об'єднання спільних або особистих доходів, отриманих спільною працею, суду не надано.
Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визначення права власності на половину майна за кожною із сторін. Позивачем не доведено, що спірна квартира придбана внаслідок об'єднання спільних або особистих доходів, отриманих спільною працею, а тому позов задоволенню не підлягає.
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,ОСОБА_4,посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалені у справі рішення з направленням справи до місцевого суду на новий розгляд.
Касаційна скарга мотивована тим, що під час апеляційного розгляду справи апеляційним судом порушено норми процесуального права щодо встановлення обставин і дослідження доказів, належного розгляду апеляційної скарги у порядку, визначеному чинним законодавством, фактично не відбулось.
Розглядаючи справу, суд першої інстанції безпідставно та на власний розсуд звузив предмет позову, а також безпідставно відхилив надані позивачем докази. Висновок суду про відмову у встановленні факту суперечить обставинам справи. Судом не надано належної оцінки показам свідків та безпідставно визнано ці докази неналежними.
У позові не йде мова про конкретний поділ майна, тому судом не досліджувалися питання конкретних внесків сторін у придбання майна, разом з тим факт спільного проживання, ведення спільного господарства та наявність спільного бюджету з'ясовувалися судом. Судами не встановлено обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема щодо спільного проживання позивача із ОСОБА_6 однією сім'єю без реєстрації шлюбу та набуття спірного майна за спільні кошти і спільною працею, не враховано покази свідків та зібрані у справі докази, які підтверджують цей факт.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 12 жовтня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_12 на вказані вище рішення судів першої та апеляційної інстанції. Справу витребувано із суду першої інстанції.
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року
№ 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального
кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення
змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
18 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом установлено, що ОСОБА_13 з 14 липня 1989 року по 31 січня 2002 року знаходилась у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_14
Квартира АДРЕСА_1, придбана відповідачем ОСОБА_6 20 лютого 2002 року за договором купівлі-продажу. Зазначений договір зареєстрований в Запорізькому міжміському бюро технічної інвентаризації 21 лютого 2002 року.
Вирішуючи даний спір, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованих висновків, що до спірних правовідносин з 1 лютого 2002 року по 21 лютого 2002 року, застосуванню підлягають положення Кодексу про шлюб та сім'ю України та Закону України «Про власність».
Спірне майно придбано до набрання Сімейним Кодексом України чинності 01 січня 2004 року, тому положення статті 74 СК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
З урахуванням змісту заявлених позовних вимог та мети встановлення факту проживання позивача однією сім'єю з відповідачем без реєстрації шлюбу, яка зумовлена необхідністю офіційного визнання права спільної сумісної власності на майно, набуте за час спільного проживання однією сім'єю, для визнання недійсним правочину щодо відчуження даного майна, суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що періодом спірних правовідносин є період: з 01 лютого 2002 року (день наступний за днем припинення позивачем шлюбу) по 21 лютого 2002 року (день придбання спірної квартири), а отже дослідженню та встановленню підлягали обставини можливого проживання однією сім'єю саме у цей період протягом 21 дня, тобто з 01 лютого 2002 року по 21 лютого 2002 року.
Суди також правильно виходили з того, що період з 1999 року по 31 січня 2002 року, на який посилається позивач, не підлягає встановленню як юридичний факт спільного проживання однією сім'єю з відповідачем, оскільки в цей період позивач перебувала у зареєстрованому шлюбі. Інша частина періоду з 21 лютого 2002 року по серпень 2015 року не стосується предмету позову і підстав для встановлення такого факту, зокрема, і мети його встановлення, не вбачається.
Відповідно до статті 22 Кодексу про шлюб та сімю України, статті 16 Закону України «Про власність», спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на момент придбання квартири, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. При цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднанні в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету.
За змістом наведених норм спільною сумісною власністю є лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (стаття 16 Закону України «Про власність», стаття 22 КпШС України), та майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що обєдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункт 1 статті 17, стаття 18, пункт 2 статті 17 Закону України «Про власність»).
Майно, набуте до 1 січня 2004 року під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їх спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Не можна вважати позивача власником половини майна, придбаного до 1 січня 2004 року на підставі частини першої статті 17 Закону України «Про власність» без установлення факту створення (придбання) сторонами цього майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту та бюджету.
Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.
Встановивши, що позивач з ОСОБА_6 не перебувала у зареєстрованому шлюбі та не довела належними і допустимими доказами, що спірна квартира придбана внаслідок об'єднання їх спільних або особистих доходів, отриманих спільною працею в період з 01 лютого 2002 року (день наступний за днем розірвання позивачем зареєстрованого шлюбу) по 21 лютого 2002 року (день придбання спірної квартири), фактично за період протягом 21 дня, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав вважати вказану квартиру спільним сумісним майном, а відтак і відсутність підстав для задоволення позову про визнання недійсним правочину щодо відчуження цього майна та для встановлення факту спільного проживання позивача з відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу з метою підтвердження належності спірної квартири до категорії спільної сумісної власності.
Доводи касаційної скарги позивача зводяться виключно до необхідності переоцінки доказів, які, на її думку, підтверджують факт спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_6 та факт набуття ними в цей період майна у спільну сумісну власність.
Разом з тим, усі докази, на які посилається позивач, були предметом дослідження та оцінки судами під час розгляду справи та додаткового правового аналізу не потребують.
Суд касаційної інстанції, за приписами статті 400 ЦПК Українине має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Наведені у касаційній скарзі доводи позивача зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів не вдається до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вдається до вирішення питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими, зокрема не переоцінює обставини і докази, на які посилалася в ході розгляду справи та посилається у касаційній скарзі позивач на підтвердження заявлених нею вимог.
Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що доводи, викладені позивачем у касаційній скарзі, не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, та фактично зводяться до переоцінки доказів і встановлених судом обставин, що в силу положень статті 400 ЦПК, знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, у зв'язку з чим підстав для задоволення касаційної скарги немає.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 10 травня 2017 року та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: В. С. Висоцька
В. В. Пророк
І. М. Фаловська