27 червня 2018 року
м. Київ
справа № 344/17402/15-ц
провадження № 61-10695св18
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В. О., Стрільчука В. А.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто»,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто», подану його представником ГригоренкоІриною Вікторівною, на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20 травня 2016 року, ухвалене у складі судді Домбровської Г. В., та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 2 серпня 2016 року, постановлену колегією у складі суддів: Пнівчук О. В., Максюти І. О., Мелінишин Г. П.,
У грудні 2015 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто» (далі - ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто») про визнання недійсним договору та стягнення коштів.
В обґрунтування позову зазначив, що 13 листопада 2015 року між ним і ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто» укладено договір фінансового лізингу № 002701, на виконання якого позивач сплатив авансовий платіж у розмірі 50 000 гривень.
Посилається на те, що лізингодавець включив у договір умови, які порушують принцип добросовісності, є несправедливими і призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. При укладенні договору консультанти ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто» не надали йому достатньо часу для ознайомлення з його змістом, ввели в оману щодо істотних умов договору, що свідчить про нечесну підприємницьку практику з боку відповідача.
Договір фінансового лізингу від 13 листопада 2015 року укладений за відсутності у ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто» ліцензії на здійснення фінансових послуг із залученням активів від фізичних осіб, як того вимагає стаття 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
За таких обставин позивач просив визнати договір фінансового лізингу від 13 листопада 2015 року недійсним з передбачених статтею 227 ЦК України і статтями 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів» підстав, стягнути на його користь авансовий платіж у розмірі 50 000 гривень і комісію у розмірі 500 гривень.
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20 травня 2016 року позов задоволено. Визнано недійсним договір фінансового лізингу № 0002701 від 13 листопада 2015 року, укладений між ОСОБА_4 і ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто». Стягнено з ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто» на користь ОСОБА_4 авансовий (адміністративний) платіж у розмірі 50 000 гривень і комісію у розмірі 500 гривень.Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що умови оспорюваного договору є несправедливими і призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, що є підставою для визнання договору недійсним у цілому і застосування наслідків недійсності правочину шляхом стягнення на користь позивача сплаченого ним авансового (адміністративного) платежу та комісії.
Ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 2 серпня 2016 року апеляційну скаргу ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто» відхилено, рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20 травня 2016 року залишено без змін.
Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про наявність підстав для визнання оспорюваного договору фінансового лізингу недійсним, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічного і повного з'ясування обставин справи.
У вересні 2016 року ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто», діючи через свого представника Григоренко І. В., звернулося до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просить рішення Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20 травня 2016 року та апеляційного суду Івано-Франківської області від 2 серпня 2016 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Заявник посилається на те, що при укладенні договору ОСОБА_4 був обізнаний про всі його істотні умови і погодився з ними, про що свідчить його підпис на договорі і сплата авансового платежу на його виконання. Умови договору визначено і погоджено сторонами на власний розсуд, з урахуванням закріпленого у статті 627 ЦК України принципу свободи договору.
Зазначає, що умови оспорюваного договору повністю відповідають Закону України «Про фінансовий лізинг», не є несправедливими і не призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, так як цивільним законодавством прямо передбачено право сторони договору, в тому числі лізингодавця, встановлювати у договорі штрафні санкції, обсяг своєї відповідальності, підстави і порядок розірвання договору.
Вважає безпідставним посилання судів в обґрунтування своїх висновків на правову позицію Верховного Суду України у справі № 6-2766цс15, оскільки у справі, що переглядалася Верховним Судом України, надавалася оцінка типовим умовам договору фінансового лізингу іншого лізингодавця, а не заявника ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто».
На думку заявника, суди дійшли помилкового висновку щодо відсутності у ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто» права включати до лізингових платежів адміністративний платіж, так як у статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» наведений рекомендований, а не вичерпний перелік можливих складових лізингових платежів.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 12 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.
У грудні 2016 року ОСОБА_4, діючи через свого представника ОСОБА_6, подав заперечення на касаційну скаргу, у яких послався на безпідставність її доводів. Зазначив, що суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про недійсність договору фінансового лізингу від 15 листопада 2013 року, оскільки його умови є несправедливим і він укладений в результаті нечесної підприємницької практики.
Відповідно до пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставинами, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 13 листопада 2015 року між ТОВ «Лізингова компанія «Ваш Авто» та ОСОБА_4 укладено договір фінансового лізингу № 002701.
Згідно з пунктом 1.1 договору предметом фінансового лізингу є транспортний засіб - автомобіль марки Renault Duster Expression, 1461 см.куб.
Відповідно до договору адміністративним платежем є першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, що підлягає сплаті лізингоодержувачем на користь лізингодавця за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору, незалежно від назви призначення платежу у квитанції на сплату.
Розмір адміністративного платежу відображається у додатку № 1 до договору та становить погоджений сторонами відсоток від вартості предмета лізингу.
Авансовим платежем є обов'язковий платіж, що складає частину від вартості предмета лізингу, розмір якого визначено у додатку № 1 договору, який сплачується лізингоодержувачем на користь лізингодавця на умовах договору до моменту передачі предмета лізингу.
На авансовий платіж не нараховуються проценти, повернення авансового платежу відбувається на умовах та у порядку передбаченими договором.
Перший платіж - це платіж, що складається з адміністративного платежу, авансового платежу, які сплачуються у відповідності до умов даного договору.
На виконання умов договору фінансового лізингу 13 листопада 2015 року ОСОБА_4 сплатив перший платіж у розмірі 50 000 гривень, а також оплатив комісію за послуги банку щодо прийняття даного платежу в сумі 500 гривень.
У квитанції № 0.0.4606318447.1 від 13 листопада 2015 року у графі «призначення платежу» ОСОБА_4 зазначив «авансовий платіж».
Відповідно до пункту 1.4 договору фінансового лізингу лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу, його заміни, введення в експлуатацію, усунення несправностей протягом гарантійного строку, своєчасного та повного задоволення гарантійних вимог, монтажу тощо. За вищенаведеними зобов'язаннями відповідає продавець.
Вибір продавця предмета лізингу за договором здійснює лізингодавець.
У договорі відсутні відомості про продавця товару, його найменування, місцезнаходження і не зазначено, куди має завертатись споживач у випадку порушення якості, комплектності та інших умов з продажу товару.
Поняття адміністративного платежу визначено у договорі як першочерговий одноразовий платіж, який входить до складу першого платежу, і є оплатою за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору.
Згідно з додатком № 1 до договору розмір адміністративного платежу складає 30 116 гривень.
Відповідно до пунктів 1.2 та 8.2 договору фінансового лізингу вартість предмета лізингу зазначається у даному договорі та у додатку № 1 до нього.
Лізингодавцем включено адміністративний платіж за перевірку, розгляд та підготовку документів для укладення договору до вартості предмета лізингу.
При розірванні договору за ініціативою лізингоодержувача адміністративний платіж поверненню не підлягає (пункт 12.1 договору фінансового лізингу).
Оцінивши покази свідка ОСОБА_7, суди встановили, що позивачу при укладенні договору не роз'яснено, що адміністративний платіж є платежем за підготовку і укладення договору, а не авансовим платежем у рахунок оплати автомобіля.
Судами також встановлено, що виконання зобов'язань за даним договором забезпечено лише відповідальністю лізингоодержувача. Пунктами 10.15, 12.4, 12.5, 12.6 договору передбачено підстави сплати лізингоодержувачем штрафів та пені. Адекватного захисту прав лізингоодержувача від неналежного виконання договірних зобов'язань лізингодавцем умовами договору фінансового лізингу не передбачено.
Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями ЦК України щодо лізингу, найму (оренди), купівлі-продажу та Законом України «Про фінансовий лізинг».
Відповідно до статті 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Стаття 18 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає самостійні підстави визнання угоди (чи її умов) недійсними.
За змістом частин п'ятої, шостої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. У разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому.
Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в частині другій статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до якої умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Аналіз статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави для висновку, що визнання умов договору несправедливими потребує наявності одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності; по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
Суди попередніх інстанцій, встановивши зі змісту оспорюваного договору фінансового лізингу, що у договорі обмежено права лізингоодержувача як споживача та одночасно значно розширені права лізингодавця, встановлено непропорційно жорстку відповідальність для лізингоодержувача за відсутності аналогічної відповідальності для іншої сторони, правильно застосували до спірних правовідносин положення статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» і визнали оспорюваний договір недійсним з передбачених цією статтею підстав.
За правилом статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Оскільки суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов висновку про визнання недійсним укладеного між сторонами договору фінансового лізингу від 13 листопада 2015 року, правильним є стягнення з ТОВ «Лізингова компанія «Ваш авто» на користь ОСОБА_4 сплаченого на виконання умов договору платежу у розмірі 50 000 гривень і комісії у розмірі 500 гривень.
Касаційний суд вважає помилковими доводи заявника про відсутність підстав вважати положення оспорюваного договору несправедливими, так як при його підписанні сторони узгодили між собою зміст своїх договірних зобов'язань на власний розсуд у відповідності до принципу свободи договору, а ОСОБА_4 був обізнаний про умови договору та погодився на його підписання.
Стаття 627 ЦК України встановлює, що, відповідно до статті 6 цього Кодексу, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.
Таким чином, вбачається, що принцип свободи договору не є необмеженим та повинен узгоджуватися з вимогами Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, в тому числі Закону України «Про захист прав споживачів».
Підставою для висновку про несправедливість умов оспорюваного договору фінансового лізингу є їх аналіз на предмет існування дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу, а не перевірка обізнаності чи необізнаності споживача про умови договору в момент його підписання.
Заборона для виконавця послуг включати у договори із споживачами умови, які є несправедливими, тобто всупереч принципу добросовісності призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживача, встановлена статтею 18 Закону України «Про захист прав споживачів» і не залежить від виявленої споживачем згоди на укладення договору у запропонованій виконавцем послуг редакції.
Доводи касаційної скарги про те, що умови договору лізингу не порушують принцип добросовісності, не завдають шкоди ОСОБА_4 як споживачу та не свідчать про істотний дисбаланс договірних прав і обов'язків лізингоодержувача та лізингодавця, а тому не суперечать положенням Закону України «Про захист прав споживачів», відхиляються касаційним судом.
З аналізу умов укладеного між сторонами договору фінансового лізингу судами попередніх інстанцій встановлено, що в договорі обмежені права лізингоодержувача стосовно лізингодавця у разі неналежного виконання ним своїх обов'язків; звужені обов'язки та значно розширені права лізингодавця, так як виконання зобов'язань забезпечено лише відповідальністю лізингоодержувача; передбачено сплату лізингоодержувачем штрафів, пені, в той час як адекватного захисту його прав від неналежного виконання договірних зобов'язань лізингодавцем положення статті не передбачають.
Вказані умови договору в сукупності свідчать про те, що зміст договору фінансового лізингу № 0002701 не відповідає положенням статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», його умови є несправедливими по відношенню до споживача ОСОБА_4, тому наявні правові підстави для визнання такого договору недійсним.
Безпідставним є твердження заявника про наявність у нього права включати до лізингових платежів адміністративний платіж за підготовку і укладення договору, оскільки відповідно до статті 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
Адміністративний платіж не відноситься до витрат лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
Співмірність розміру встановленого у договорі адміністративного платежу (10% вартості предмета лізингу) і дійсної собівартості виконаної лізингодавцем послуги, яка фактично полягала у виготовленні типової форми договору, заявником не обґрунтована.
За таких обставин доводи касаційної скарги про те, що включення до лізингових платежів адміністративного платежу у розмірі 10% вартості предмета лізингу не суперечить принципу справедливості, є безпідставними.
Помилковим є посилання заявника на те, що обмеження у договорі відповідальності лізингодавця за невиконання будь-якого зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета лізингу не суперечить законодавству, оскільки стаття 808 ЦК України передбачає, що у разі вибору продавця (постачальника) предмета договору лізингу лізингодавцем, продавець (постачальник) та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. (рішення у справі Проніна проти України).
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК Україниє підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Ваш Авто», подану його представником Григоренко Іриною Вікторівною, залишити без задоволення.
Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 20 травня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 2 серпня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов В. А. Стрільчук