Постанова
Іменем України
26 червня 2018 року
м. Київ
справа № 686/26964/14-ц
провадження № 61-15043св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Висоцької В. С.,
суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Штелик С. П.,
учасники справи:
позивач -ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4, ОСОБА_6, на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 жовтня 2016 року у складі судді Логінової С. М. та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 08 грудня 2016 року у складі суддів: Грох Л. М., Талалай О. І., Гринчука Р. С.,
У грудні 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_5, ОСОБА_8 про визнання квартири об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнання права власності на ? частину квартири, визнання недійсним договору дарування та витребування квартири.
Позовна заява мотивована тим, що з червня 1992 року до липня 2003 року він та ОСОБА_7 проживали в м. Хмельницькому однією сім'єю, були пов'язані спільним побутом, мали взаємні права та обов'язки, а з 08 липня 2003 року до 08 липня 2011 року перебували в зареєстрованому шлюбі, під час якого ними була придбана квартира АДРЕСА_1. За спільні кошти вони облаштовували придбану квартиру, проводили в ній реконструкцію та ремонт.
Вартість квартири ОСОБА_7 оплатила 02 квітня 2007 року, про що їй видана відповідна довідка.
Свідоцтво про право власності на квартиру було видане на ім'я ОСОБА_7 11 квітня 2007 року, під час перебування їх в шлюбі, тому ця квартира є спільною власністю подружжя.
16 квітня 2013 року ОСОБА_7 без отримання його попередньої згоди подарувала квартиру ОСОБА_5, уклавши договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Грідіним С. О. Тому відповідно до частини першої статті 215 ЦК України, частини першої статті 203 ЦК України такий договір є недійсним.
30 липня 2013 року ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу продала спірну квартиру ОСОБА_8 У подальшому цей договір було розірвано.
З врахуванням уточнень, позивач остаточно просив визнати квартиру № АДРЕСА_2 об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, визнати за ним право власності на 1/2 частину цієї квартири та визнати недійсним договір дарування квартири від 16 квітня 2013 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_5
У зв'язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_1 року відповідача ОСОБА_7, ухвалою Хмельницького міськрайонного суду від 18 вересня 2015 року залучено до участі у справі її правонаступника - ОСОБА_5 (а. с. 127 т. 1).
Ухвалою Хмельницького міськрайонного суду від 17 листопада 2015 року позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_8 про витребування майна залишені без розгляду (а. с. 142 т. 1).
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 жовтня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 08 грудня 2016 року, в задоволенні позову відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що ОСОБА_7 оплатила вартість спірної квартири 25 грудня 2002 року, до перебування у шлюбі, уклавши та виконавши умови договору про уступку права вимоги на її будівництво. Позивач не довів, що сплачені нею 88 290,00 грн були їхніми спільними коштами, водночас не надав доказів про істотне збільшення вартості квартири внаслідок її опорядження в період шлюбу, тому відсутні підстави для визнання квартири спільною сумісною власністю подружжя та визнання недійсним договору дарування.
У касаційній скарзі, поданій у січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_4,, ОСОБА_6, просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами не було застосовано до спірних правовідносин норми КпШС України та Закону України «Про власність», що підлягали застосуванню під час вирішення спору.
Відповідно до частини першої статті 128 ЦК УРСР момент виникнення права власності у набувача майна за договором визначено з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Тому на день укладання договору від 25 грудня 2002 року про уступку права вимоги на будівництво двохкімнатної квартири № АДРЕСА_1 право власності на квартиру, як об'єкт нерухомого майна, у ОСОБА_7 не виникло, оскільки за договором ОСОБА_7 було передано право вимоги на будівництво квартири, а не на квартиру, будівництво якої на той момент завершено не було.
Відповідно до норм ЦК України 2004 року право власності на майно (квартиру) виникає у особи з моменту державної реєстрації такого майна. ОСОБА_7 свідоцтво про право власності на квартиру отримала 11 квітня 2007 року, тобто під час перебування у шлюбі.
Крім того, суди не врахували, що сторони спільно проживали без реєстрації шлюбу з липня 1992 року до 08 липня 2003 року, ОСОБА_4 розпочав підприємницьку діяльність з 06 вересня 1995 року, його доходи були значно більшими ніж доходи ОСОБА_7 Сторони мали спільний бюджет, побут, вели спільне господарство та об'єднали спільні трудові зусилля для набуття ними спільного майна - завершеної будівництвом спірної квартири.
Оскільки право власності на квартиру № АДРЕСА_1 виникло внаслідок державної реєстрації права власності 11 квітня 2007 року, то спірна квартина є спільною сумісною власністю подружжя, а відповідно позовна вимога про визнання договору дарування оспорюваної квартири від 16 квітня 2013 року є похідною та підлягає задоволенню.
Заперечення на касаційну скаргу не надходили.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
23 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Судами встановлено, що 17 грудня 2001 року між відділом капітального будівництва УМВС України та приватним підприємцем ОСОБА_10 було укладено договір на дольову участь у будівництві житла - квартири АДРЕСА_3 загальною площею 114,6 кв. м (а. с. 82 т. 1).
17 грудня 2001 року згідно з актом № 253 прийому-передачі житлового фонду квартира АДРЕСА_4 загальною площею 114,6 кв. м була передана приватному підприємцю ОСОБА_10 (а. с. 85 т. 1)
.
17 грудня 2001 року відповідно до договору про уступку права вимоги, укладеного між ОСОБА_11 та приватним підприємцем ОСОБА_10, останній уступив право вимоги на будівництво цієї квартири за 82 512,00 грн (а. с. 83 т.1).
25 грудня 2002 року між ОСОБА_11, в інтересах якої діяла ОСОБА_12, та ОСОБА_7 укладено договір про уступку права вимоги на будівництво двокімнатної квартири АДРЕСА_5 загальною площею 114,6 кв. м за 88 290,00 грн (а. с. 84 т. 1).
Будівництво будинку АДРЕСА_6 було завершено 25 вересня 2003 року та згідно з актом державної технічної комісії прийнято будинок в експлуатацію (а. с. 225 т.1).
11 квітня 2007 року ОСОБА_7 отримала свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_7, видане управлінням житлово-комунального господарства на підставі рішення від 25 вересня 2003 року (а. с. 7 т. 1)
.
Також судами встановлено, що ОСОБА_7 та ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі з 08 липня 2003 року до 08 липня 2011 року (а. с. 11, 12 т. 1).
У період шлюбу ОСОБА_7 та ОСОБА_4 з вересня 2003 року до січня 2004 року проводили опоряджувальні та ремонтні роботи у спірній квартирі, а також здійснили її перепланування.
16 квітня 2013 року на підставі договору дарування ОСОБА_7 відчужила спірну квартиру своїй матері, ОСОБА_5 Вартість квартири сторони оцінили у сумі 374 060,00 грн. Дарувальник ОСОБА_7 у договорі зазначила, що квартира, яка є предметом цього правочину, не є спільною сумісною власністю, оскільки на день виникнення права власності на неї, вона у шлюбі не перебувала, квартира придбана нею за власні кошти (а. с. 152 т.1).
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Аналогічні положення закріплені і в статті 22 КпШС УРСР.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
У частині першій статті 24 КпШС УРСР, чинного на час укладення шлюбу колишнім подружжям, зазначено, що майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.
Частиною першою статті 25 КпШС УРСР визначено, що якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.
Аналогічні положення містить стаття 62 СК України.
Вирішуючи спори між подружжям про майно, судам необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.
Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі статті 25 КпШС України) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (стаття 28 КпШС України).
Тобто, для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватись внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинне бути істотне збільшення вартості майна як об'єкта, його якісних характеристик.
Визначаючи правовий статус спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.
Згідно з пунктом 2 договору про уступку права вимоги на будівництво спірної квартири, укладеного 25 грудня 2002 року між ОСОБА_11 в особі її представника та ОСОБА_7, сторони визначили вартість цієї квартири в сумі 88 290,00 грн, які отримані представником продавця від ОСОБА_7 до підписання цього договору (а. с. 84 т. 1).
Відповідно до довідки ВКБ УМВС України у Хмельницькій області від 02 квітня 2007 року згідно з договором від 25 грудня 2002 року ОСОБА_7 оплачено фактичну вартість за квартиру АДРЕСА_1
Тобто, доводи касаційної скарги представника ОСОБА_4, ОСОБА_6, про оплату ОСОБА_7 вартості квартири 02 квітня 2007 року є помилковими, оскільки це є дата видачі самої довідки, а не дата, коли вона оплатила вартість спірної квартири.
Відповідно до положень частини третьої статті 10 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог статей 57-60 ЦПК України 2004 року.
Як убачається з матеріалів справи, позивач як на підставу для підтвердження своїх вимог посилався на те, що розпочав підприємницьку діяльність з 06 вересня 1995 року, його доходи були значно більшими ніж доходи ОСОБА_7, про що додав довідку Державної податкової інспекції в м. Хмельницькому від 07 березня 2012 року, копію свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності, копію трудової книжки (а. с. 182-189 т. 1). Також вказував, що сторони з 1992 року мали спільний бюджет, побут, вели спільне господарство та придбали квартиру за спільні кошти, на підтвердження чого додав копії фотокарток та судових рішень у справі № 2/2218/8733/11 (а. с. 193-219 т. 1).
Разом з цим збільшення вартості майна та істотність такого збільшення підлягає з'ясуванню шляхом порівняння на час вирішення спору вартості об'єкта до та після поліпшення; при цьому сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також визначену на час розгляду справи вартість ремонтних робіт не можна вважати тим єдиним чинником, що безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як об'єкта.
За таких наведених обставин, для застосування передбачених статтею 62 СК України чи статтею 25 КпШС УРСР правил і наслідків, позивач має довести перед судом крім іншого факт збільшення вартості майна та істотність такого збільшення. Належними доказами на підтвердження цих обставин є документи, які нададуть змогу зробити порівняльний аналіз вартості спірного майна до моменту збільшення його цінності та після цього.
Разом з цим матеріали справи не містять відомостей, які б підтверджували, що вартість квартири істотно збільшилася з моменту введення будинку в експлуатацію (25 вересня 2003 року) та після проведення сторонами опоряджувальних та ремонтних робіт до розірвання між ними шлюбу (08 липня 2011 року).
Апеляційний суд правильно не взяв до уваги висновок судової будівельно-технічної експертизи від 13 червня 2016 року № 17/16, оскільки ним визначено ринкову вартість спірної квартири на час розгляду справи станом на червень 2016 року.
Суди, урахувавши наведені норми матеріального права, обставини справи, дійшли обґрунтованого висновку, що позивач не надав доказів, що кошти, сплачені ОСОБА_7 в оплату вартості квартири 25 грудня 2002 року, були набуті внаслідок їх спільної праці як членів однієї сім'ї, та факту істотного збільшення вартості квартири за час їх спільного проживання у шлюбі.
Оскільки позовні вимоги про визнання спірної квартири об'єктом спільної сумісної власністю подружжя є недоведеними, а позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування є похідними, то правових підстав для їх задоволення немає.
Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_4, ОСОБА_6, що до спірних правовідносин не застосовані норми КпШС УРСР на правильність та законність судового рішення не впливають, оскільки суд вірно визначився із правовідносинами сторін та правовими нормами, що їх регулюють.
Твердження касаційної скарги, що відповідно до норм ЦК України право власності на майно (квартиру) виникає у особи з моменту державної реєстрації такого майна, тобто у ОСОБА_7 виникло право власності на квартиру 11 квітня 2007 року, під час перебування їх у шлюбі, не заслуговують на увагу, оскільки на підставі наявних доказів, судами встановлено, що вартість спірної квартири була нею оплачена 25 грудня 2002 року, тобто до перебування у шлюбі.
Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, про незаконність судових рішень не свідчать, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Судові рішення відповідають вимогам статей 213-215, 316 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості. Суди правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року.
З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку, що судові рішення першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу представника ОСОБА_4, ОСОБА_6, залишити без задоволеня.
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 18 жовтня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Хмельницької області від 08 грудня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Судді:В. С. Висоцька А. О. Лесько С. Ю. Мартєв В. В. Пророк С. П. Штелик