27 червня 2018 року
м. Київ
справа № 191/3790/14-ц
провадження № 61-6317св18
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В. О., Стрільчука В. А.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_6, Друга синельниківська державна нотаріальна контора,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 грудня 2015 року, ухвалене у складі судді Бондаренко Г. В., та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 червня 2016 року, постановлену колегією у складі суддів: Гайдук В. І., Єлізаренко І. А., Калиновського А. Б.,
У серпні 2014 року ОСОБА_4 звернувся з позовом, уточненим у вересні 2015 року, до ОСОБА_5, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_6, Друга синельниківська державна нотаріальна контора, про встановлення факту визнання ОСОБА_7 свого батьківства та визнання права власності на 1/2 частину земельної ділянки в порядку спадкування за законом.
В обґрунтування позову зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер його батько ОСОБА_7, після якого відкрилася спадщина, до складу якої входить земельна ділянка площею 6,390 га із цільовим призначенням - для товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Славгородської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області.
Він своєчасно звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, проте йому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв'язку з відсутністю підтверджуючих родинний зв'язок із померлим документів.
Позивач вказує, що на дату його народження батьки не перебували у зареєстрованому шлюбі, тому у свідоцтві про народження відсутній запис про батька, а його прізвище і по-батькові вказані зі слів матері. Шлюб між його батьками зареєстровано у 1980 році, проте до цього часу вони проживали однією сім'єю і ОСОБА_7 визнавав себе його батьком, виховував і утримував до повноліття.
Зазначає, що його брати ОСОБА_5 і ОСОБА_6 не визнають його рідним братом і наполягають, що він є сином матері від іншого чоловіка, хоча факт визнання ОСОБА_7 батьківська відносно нього підтверджується письмовими доказами і показами свідків, які були сусідами їх родини під час проживання у селі Бігма Славгородської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області.
Оскільки ОСОБА_5 отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку площею 6,390 га із цільовим призначенням - для товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Славгородської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області, позивач просив встановити факт визнання ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, батьківська щодо позивача, визнати частково недійсним видане ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за законом від 9 листопада 2013 року і визнати за ним право власності у порядку спадкування за законом на 1/2 частку вказаної земельної ділянки.
Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 грудня 2015 року позов задоволено. Встановлено факт визнання ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, свого батьківства щодо ОСОБА_4, який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 року у поселенні Октябрське Червоноармійського району Запорізької області. Визнано частково недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом від 9 листопада 2013 року, видане державним нотаріусом Другої синельниківської державної нотаріальної контори і зареєстроване у реєстрі за № 2-1693, відповідно до якого спадкоємцем майна ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року, є ОСОБА_5 Визнано за ОСОБА_4 в порядку спадкування за законом після ОСОБА_7 право власності на 1/2 частку земельної ділянки площею 6,390 га із цільовим призначенням - для товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Славгородської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з доведеності факту визнання ОСОБА_7 свого батьківства щодо ОСОБА_4, що є підставою для визнання за позивачем права власності на 1/2 частку належної батьку земельної ділянки у порядку спадкування за законом. Оскільки відповідач ОСОБА_5 отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на земельну ділянку у цілому, суд першої інстанції дійшов висновку про визнання цього свідоцтва частково недійсним.
Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 червня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 відхилено, рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 грудня 2015 року залишено без змін.
Відхиляючи апеляційну скаргу, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції про доведеність позовних вимог, оскільки вважав, що до таких висновків суд першої інстанції дійшов на підставі всебічного і повного з'ясування обставин справи.
У липні 2017 року ОСОБА_5 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з касаційною скаргою, у якій просить рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 червня 2013 року скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у позові.
Касаційна скарга мотивована тим, що судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Заявник зазначає, що суди попередніх інстанцій не залучили до участі у справі інших синів ОСОБА_7, що є порушенням цивільного процесуального законодавства, так як ухвалені судові рішення стосуються їх прав і обов'язків.
Вважає помилковим висновок суду першої інстанції про те, що вказані у військових квитках ОСОБА_6 і ОСОБА_5 відомості щодо складу сім'ї не можуть свідчити про відсутність родинного зв'язку між ОСОБА_7 і ОСОБА_4, оскільки відсутність у цих квитках даних про брата ОСОБА_4 підтверджує, що він не був рідним сином ОСОБА_7
Зазначає, що апеляційний суд всупереч статті 303 ЦПК України витребував і надав оцінку доказам, які не подавалися і не були предметом оцінки у суді першої інстанції.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 28 липня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.
У жовтні 2016 року ОСОБА_4 подав заперечення на касаційну скаргу, у яких послався на безпідставність її доводів. Зазначив, що ухваленими у справі судовими рішеннями питання про права та обов'язки інших синів ОСОБА_7 не вирішувалося, оскільки крім нього і відповідача ОСОБА_5 ніхто спадщину після ОСОБА_7 не прийняв.
Відповідно до пункту 6 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставинами, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_3 року померла матір сторін - ОСОБА_8
ІНФОРМАЦІЯ_1 року помер чоловік ОСОБА_8 - ОСОБА_7
У свідоцтві про народження позивача ОСОБА_4, який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 року, у графі «Мати» зазначена ОСОБА_8, а в графі «Батько» дані відсутні.
Згідно з архівним записом виконавчого комітету Новотроїцької сільської ради депутатів трудящих Червоноармійського району Запорізької області ОСОБА_4 народжений ОСОБА_8, не перебуваючи у законному шлюбі з батьком дитини. За заявою матері по-батькові дитини зазначено - ІНФОРМАЦІЯ_4.
Шлюб між ОСОБА_8 і ОСОБА_7 зареєстровано 5 жовтня 1980 року.
На момент смерті ОСОБА_7 на праві власності належала земельна ділянка площею 6,390 га із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Славгородської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області.
Із матеріалів спадкової справи № 149/2013, заведеної Другою синельниківською державною нотаріальною конторою щодо майна ОСОБА_7, судами встановлено, що у передбачений законом шестимісячний строк із заявами про прийняття спадщини звернулися позивач ОСОБА_4 і відповідач ОСОБА_5
На підтвердження родинних відносин з ОСОБА_7 відповідач ОСОБА_5 подав до нотаріальної контори рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 травня 2013 року, яким встановлено, що він є сином ОСОБА_7
У подальшому зазначене рішення скасоване рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області 24 грудня 2014 року. Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 травня 2015 року скасовано судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у справі за заявою ОСОБА_5, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. 15 липня 2015 року провадження у справі закрито у зв'язку з виникненням спору про право.
Постановою державного нотаріуса Другої синельниківської державної нотаріальної контори № 02-31/1568 від 25 вересня 2013 року ОСОБА_4 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом, оскільки він не підтвердив, що є спадкоємцем померлого ОСОБА_7
9 листопада 2013 року державний нотаріус Другої синельниківської державної нотаріальної контори видав ОСОБА_5 свідоцтво про право на спадщину за законом, відповідно до якого відповідач набув у спадщину земельну ділянку площею 6,390 га із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташовану на території Славгородської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області.
Суди попередніх інстанцій оцінили показання свідків ОСОБА_9 і ОСОБА_10 і встановили, що ОСОБА_7 визнавав ОСОБА_4 своїм сином, вони разом проживали, він добре до нього ставився.
Факт проживання ОСОБА_7 і ОСОБА_4 до його повноліття однією сім'єю, надання ОСОБА_7 матеріальної підтримки позивачу визнається і відповідачем ОСОБА_5 та третьою особою ОСОБА_6
З погосподарської книги № 7 Славгородської селищної ради за 1974-1975-1976 роки апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_4 значиться сином ОСОБА_7 У 1975 році ОСОБА_4 вибув із села Бігма Славгородської селищної ради на проживання до міста Дніпропетровська.
Статтею 256 ЦПК України у редакції Кодексу на час розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлювалося, що суд розглядає справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Заяви про встановлення факту визнання батьківства щодо дитини, народженої до 1 жовтня 1968 року, розглядаються судом у випадках, коли померла особа визнавала себе батьком дитини до цієї дати.
Заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом, якщо у свідоцтві про народження певна особа не вказана батьком дитини, зокрема, якщо запис про батька дитини проведено за вказівкою матері, яка не перебувала у шлюбі, або такий запис зовсім відсутній.
Закон СРСР «Про затвердження Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю» від 27 червня 1968 року у статті 3 встановив, що відносно дитини, народженої до 1 жовтня 1968 року від осіб, які не перебували у шлюбі між собою, батьківство може бути встановлено за спільною заявою матері дитини і тієї особи, яка визнає себе батьком дитини. У випадку смерті особи, на утриманні якої перебувала дитина і яка визнавала себе її батьком, факт визнання батьківства може бути встановлений у судовому порядку.
Аналогічні положення передбачені статтею 3 Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 29 грудня 1969 року, яким введено у дію Кодекс про шлюб та сім'ю Української РСР.
Стаття 60 ЦПК України у редакції Кодексу на час розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлювала, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.
Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. (стаття 57 ЦПК України у редакції Кодексу на час розгляду справи судами попередніх інстанцій)
Відповідно до статті 212 ЦПК України у редакції Кодексу на час розгляду справи судами попередніх інстанцій суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суди попередніх інстанцій оцінили подані сторонами докази, покази свідків у їх єдності і взаємозв'язку та встановили, що ОСОБА_7 визнавав себе батьком ОСОБА_4, у спілкуванні звертався до нього як до сина, надавав йому матеріальну підтримку, до повноліття ОСОБА_4 і призову на строкову службу вони проживали разом.
Встановивши, що ОСОБА_7 визнавав себе батьком ОСОБА_4, проте у зв'язку з народженням позивача до реєстрації шлюбу між ОСОБА_7 і ОСОБА_8 відповідний запис у свідоцтво по народження не внесений, суди попередніх інстанції дійшли обґрунтованого висновку про встановлення цього факту, оскільки від нього залежить право позивача на спадкування після ОСОБА_7
Спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. (статті 1216, 1217 ЦК України)
Згідно зі статтею 1218 ЦК Українидо складу спадщини входять всі права і обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Стаття 1261 ЦК Українипередбачає, що в першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Відповідно до статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового призначення (частина перша статті 1225 ЦК України).
Відповідно до статей 1296, 1297 ЦКУкраїни спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Встановивши, що позивач своєчасно звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, проте у зв'язку з відсутністю доказів родинного зв'язку між ним і ОСОБА_7 державним нотаріусом Другої синельниківської державної нотаріальної контори відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про визнання за позивачем права власності у порядку спадкування за законом на 1/2 частку спадкового майна - земельної ділянки площею 6,390 га, призначеної для товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Славгородської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області.
Оскільки інший спадкоємець ОСОБА_7 - ОСОБА_5 отримав свідоцтво про право на спадщину за законом на вказану земельну ділянку у цілому, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, правильно визнав видане ОСОБА_5 державним нотаріусом Другої синельниківської державної нотаріальної контори свідоцтво про право на спадщину за законом від 9 листопада 2013 року недійсним у відповідній частині.
Касаційний суд відхиляє доводи заявника про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права у зв'язку з незалученням до участі у справі інших синів ОСОБА_7
Право власності спадкоємця на спадкове майно підлягає захисту в судовому порядку шляхом його визнання, зокрема, у разі, якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою. Належним відповідачем у такій справі є особа - учасник цивільних правовідносин, яка не визнає або оспорює право власності спадкоємця на спадкове майно, тому при розгляді справ про спадкування обов'язковим є встановлення кола спадкоємців, які прийняли спадщину.
Судами попередніх інстанцій із спадкової справи № 149/2013 року, заведеної нотаріальною конторою щодо майна ОСОБА_7, встановлено, що із заявою про прийняття спадщини після батька звернулися позивач і відповідач, тому у суду відсутні підстави для залучення до участі у справі інших синів ОСОБА_7, які спадщину не прийняли і не оспорюють право ОСОБА_4 на спадкове майно. Клопотання про залучення до участі у справі інших дітей ОСОБА_7 сторони не подавали, відомості щодо їх місця проживання суду не повідомляли, тому доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними.
Посилання заявника на те, що суди надали неправильну оцінку його військовому квитку і військовому квитку брата ОСОБА_6, у яких ОСОБА_4 не зазначений як член їх родини, є необґрунтованими. Суди попередніх інстанцій відповідно до вимог статті 212 ЦПК України у редакції Кодексу на час розгляду справи надали цим доказам оцінку і дійшли висновку, що відсутність даних про ОСОБА_4 у квитках зумовлена тим, що на момент призову відповідача і третьої особи до армії позивач уже не проживав з ними у селі Бігма Славгородської селищної ради, так як вибув на постійне проживання до міста Дніпропетровська.
Фактично доводи касаційної скарги у цій частині зводяться до переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не відноситься до повноважень касаційного суду під час перегляду справи у касаційному порядку.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень, оскільки суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 15 грудня 2015 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 23 червня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов В. А. Стрільчук