Іменем України
27 червня 2018 року
Київ
справа №810/1543/17
провадження №К/9901/15731/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Смоковича М. І.,
суддів: Білоуса О. В., Стрелець Т. Г.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу № 810/1543/17
за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Київській області про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Київського окружного адміністративного суду від 31 травня 2017 року, прийняту у складі головуючого судді Лапій С. М., та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого - Грибан І. О., суддів: Беспалова О. О., Парінова А. Б.,
У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувсь до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій України у Київській області (далі - ГУ ДСНС України у Київській області) про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 24 вересня 2015 року по 24 березня 2017 року в розмірі 98190, 64 гривень.
В обґрунтування позову позивач зазначає, що згідно з наказом ГУ ДСНС України у Київській області № 280 о/с від 21 вересня 2015 року "По особовому складу" його звільнено з органів внутрішніх справ за станом здоров'я з 22 вересня 2015 року.
Позивач вказує, що ГУ ДСНС України у Київській області несвоєчасно проведено розрахунок при звільненні, а саме 24 березня 2017 року, в той час, як він звільнений з органів внутрішніх справ 22 вересня 2015 року.
На переконання ОСОБА_1 відповідач несе відповідальність за затримку розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу, передбачену статтями 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Вважаючи дії відповідача протиправними, ОСОБА_1 звернувсь до суду з вимогою стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 24 вересня 2015 року по 24 березня 2017 року в розмірі 98190, 64 гривень.
Постановою Київського окружного адміністративного суду від 31 травня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2017 року, в позові відмовлено.
Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів", що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - КАС України), обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.
За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їх рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування касаційної скарги вказує на порушення роботодавцем права ОСОБА_1 на своєчасну виплату заробітку, а тому відповідач в силу закону повинен нести відповідальність.
Водночас, відповідач у запереченнях вказує на безпідставність касаційної скарги і просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно з наказом ГУ ДСНС України у Київській області № 280 о/с від 21 вересня 2015 року "По особовому складу" звільнено ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ за станом здоров'я з 22 вересня 2015 року, внаслідок чого призначено пенсію за вислугою років.
При звільненні позивачу була нарахована та виплачена одноразова грошова допомога у сумі 40103,69 гривень.
Не погоджуючись з розміром фактично виплачених коштів, ОСОБА_1 звернувсь до Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області, який постановою від 26 квітня 2016 року у справі № 373/402/16-а зобов'язав ГУ ДСНС у Київській області провести перерахунок одноразової грошової допомоги та виплатити недоотриману її частину.
ГУ ДСНС на виконання вищевказаного судового рішення проведено перерахунок одноразової грошової допомоги та виплачено позивачу кошти у розмірі 11062,48 гривень.
Вважаючи, що такий перерахунок був проведений всупереч приписам статті 9 Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" та пункту 7 наказу Міністерства внутрішніх справ № 475 від 03 квітня 2015 року "Про затвердження Інструкції про виплату грошового забезпечення та одноразової грошової допомоги при звільненні особам рядового і начальницького складу служби цивільного захисту", позивач звернувся до Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області з позовом, в якому просив визнати незаконною відмову у виплаті недоотриманої суми одноразової грошової допомоги та стягнути недоотриману суму грошової допомоги у розмірі 17434,56 грн.
На виконання постанови Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області віл 09 лютого 2017 року, якою позовні вимоги задоволено, відповідачем 24 березня 2017 року проведено остаточний розрахунок з ОСОБА_1
Відмовляючи у позові, суд першої інстанції прийшов до висновку про відсутність правових підстав для застосування до ГУ ДСНС України у Київській області відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, щодо виплати позивачу середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку належних сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.
Зазначена позиція була підтримана і Київським апеляційним адміністративним судом, який переглянув постанову суду першої інстанції та залишив її без змін.
Верховний Суд зазначені висновки судів вважає вірними та такими, що зроблені на підставі правильно застосованих норм матеріального та процесуального права.
Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 липня 1991 року № 114 затверджено Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (далі - Положення № 114), що визначає порядок проходження служби, а також права і обов'язки осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, до яких належать особи, які перебувають у кадрах Міністерства внутрішніх справ та яким присвоєно спеціальні звання, встановлені законодавством.
При цьому Положенням № 114 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення працівника з органів внутрішніх справ.
Так, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 звільнено з 22 вересня 2015 року з органів внутрішніх справ у відповідності до наказу ГУ ДСНС України у Київській області № 280 о/с від 21 вересня 2015 року, тоді як, фактичний розрахунок (виплату одноразової грошової допомоги) проведено 24 березня 2017 року, оскільки відповідач закон розумів так, що допомогу необхідно виплатити позивачу в сумі 40103,69 грн., що й було зроблено при звільненні.
Однак з матеріалів справи вбачається, що позивач, вважаючи розрахунок неправильним, звертався до суду з позовами, які стосувались розміру належних звільненому працівникові сум.
Частиною другою статті 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
За такого правового врегулювання, передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.
При цьому стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Така позиція суду узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з частиною другою статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08 квітня 2010 року передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статей 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права. Таким чином, немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
За таких обставин Верховний Суд вважає, що за наявністю спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України є безпідставним.
Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
З огляду на викладене, висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.
Доводи, які містяться в касаційній скарзі, висновків судів та обставин справи не спростовують.
Керуючись статтями 3, 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Київського окружного адміністративного суду від 31 травня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 27 липня 2017 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий М. І. Смокович
Судді О. В. Білоус
Т. Г. Стрелець