Постанова
Іменем України
21 червня 2018 року
м. Київ
справа № 336/6236/16-ц
провадження № 61-32615св18
Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2017 року у складі судді Суркової В. П. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 25 травня 2017 року у складі суддів: Воробйової І. А., Бєлки В. Ю., Крилової О. В.,
У жовтні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням і зняття з реєстраційного обліку.
Позовна заява мотивована тим, що вона на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 26 червня 2013 року зареєстрована та проживає у АДРЕСА_1, у якій також зареєстрований, але не проживає відповідач, оскільки у 2000 році вибув на постійне місце проживання до іншого населеного пункту, а добровільно знятися з реєстраційного обліку відмовляється.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_5 у грудні 2016 року звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_4 про вселення.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що він з дитинства разом зі своїми батьками проживав і був зареєстрований у АДРЕСА_1, яка перебуває у комунальній власності. У вказаній квартирі також проживає разом із цивільним чоловіком та сином його сестра ОСОБА_4, яка на підставі судового рішення у 2013 році зареєструвалася за вказаною адресою разом із сином ОСОБА_6 Після реєстрації, ОСОБА_4 з невідомих причин змінила ставлення до нього, почала уникати спілкування, а у липні 2016 року змінила замки на вхідних дверях та не допускає його до спірної квартири, на телефонні дзвінки не відповідає.
Посилаючись на те, що ніколи не втрачав інтересу до спірної квартири, неодноразово пропонував позивачу здійснити її приватизацію, але вона відмовляється та чинить перешкоди у користуванні квартирою, у зв'язку з чим вимушений проживати в селі. Окрім спірної квартири він іншого житла не має. Крім того за характером роботи постійно перебуває у відрядженнях, що зумовлює зручність тимчасового проживання у АДРЕСА_2, ОСОБА_5 просив зустрічний позов задовольнити та вселити його у спірну квартиру.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено, зустрічний позов задоволено. Вселено ОСОБА_5 у квартиру АДРЕСА_1.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що не проживання відповідача у спірній квартирі обумовлено поважними причинами, залишення ним житла було вимушеним. При цьому позивач перешкоджає його проживанню у квартирі, змінивши замки на вхідних дверях.
Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 25 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2017 року залишено без змін.
Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність у відповідача іншого постійного місця проживання, що виключає можливість задоволення вимог про визнання його таким, що втратив право користування спірною квартирою, якою йому перешкоджає користуватися позивач.
20 червня 2017 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення первісного позову та відмову в задоволенні зустрічних позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами не було враховано доказів, які свідчать про непроживання відповідача у спірній квартирі з 2000 року, а саме актів про непроживання за 2013, 2014, 215 роки та фактів встановлених рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 26 червня 2013 року у справі № 336/1611/13-ц.
Ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у даній справі.
Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Матеріали касаційного провадження передано до Верховного Суду.
Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзиву (заперечень) на касаційну скаргу не надходило.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги ОСОБА_4 без задоволення, а судових рішень - без змін.
Судами встановлено, що квартира АДРЕСА_1, яка до теперішнього часу перебуває у комунальній власності, на підставі ордеру № 6355 від 1 листопада 1979 року була надана батькам сторін ОСОБА_7, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 року та ОСОБА_8, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, на сім'ю у складі чотирьох осіб.
У вказаній квартирі зареєстровані відповідач ОСОБА_5 з 1992 року та позивач ОСОБА_4 разом з неповнолітнім сином ОСОБА_6 з 2013 року на підставі рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 26 червня 2013 року, яким за позивачем визнано право користування спірною квартирою.
За змістом частини третьої 3 статті 47 Конституції України та частини четвертої статті 9 ЖК Української РСР, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частини другої статті 107 ЖК Української РСР, у разі вибуття наймача та членів його сім'ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті, договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім'я, то договір найму не розривається, а член сім'ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.
Таким чином, договір найму жилого приміщення вважається розірваним з наймачем та членами його сім'ї у разі наявності даних про те, що він вибув на постійне місце проживання в інше жиле приміщення.
На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім'ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд до іншого населеного пункту, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Згідно зі статтею 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» місцем проживання є адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.
Разом з тим, стаття 71 ЖК Української РСР встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.
При вирішенні питання про втрату права користування житлом у даному випадку з'ясуванню підлягає як термін відсутності особи, так і поважність причин такої відсутності.
Установивши, що відповідач ОСОБА_5 завжди вважав батьківську квартиру АДРЕСА_1, своїм місцем проживання, за відсутності іншого постійного місця проживання періодично користується спірною квартирою, проте позивач чинить йому перешкоди у проживанні в спірному жилому приміщенні, суди зробили правильний висновок про відсутність підстав для визнання відповідача таким, що втратив право користування спірною квартирою, передбачених статтею 107 ЖК Української РСР, та захистили його порушене право шляхом вселення до вказаного жилого приміщення.
Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, доказам у справі надана належна правова оцінка.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 про те, щосудами не враховано доказів, які свідчать про непроживання відповідача у спірній квартирі з 2000 року, а саме актів про непроживання за 2013, 2014, 215 роки, не дають підстав для скасування оскаржуваних рішень суду, так як зводяться до переоцінки доказів, такі доводи були предметом розгляду суду першої та апеляційної інстанцій і не знайшли свого підтвердження. Так судами надана належна оцінка акта про непроживання від 07 липня 2016 року, зміст якого аналогічний попереднім актам, у яких визначено строк непроживання відповідача у спірній квартирі з 2000 року, що є відображенням отриманих від позивача відомостей, а не наслідком самостійного з'ясування комісією цього питання.
Доводи касаційної скарги щодо ігнорування судами фактів встановлених рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 26 червня 2013 року у справі № 336/1611/13-ц є неприйнятними, оскільки вказаним рішенням не вирішувалися та не встановлювалися обставини щодо непроживання відповідача у спірній квартирі, а лише право позивача на користування нею.
Інші аргументи касаційної скарги є аналогічними викладеним в апеляційній скарзі та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 25 травня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. О. Кузнєцов
А. С. Олійник
Г. І. Усик