"15" червня 2018 р.м. Одеса Справа № 916/397/18
Господарський суд Одеської області у складі судді Цісельського О.В.
при секретарі судового засідання Мукієнко Д.С.
розглянувши справу №916/397/18 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "АТС УКРАЇНА" до фермерського господарства селянського (фермерського) господарства "АДОНИС" про стягнення 180 000,00 грн., в порядку ч.13 ст.8, ч.ч.2, 5 ст.252 ГПК України в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами без повідомлення учасників справи.
Товариство з обмеженою відповідальністю "АТС УКРАЇНА" звернулось до Господарського суду Одеської області із позовом про стягнення з фермерського господарства селянського (фермерського) господарства "АДОНИС" 180 000,00 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані наступним:
19.08.2017р. між товариством з обмеженою відповідальністю "АТС УКРАЇНА" (Покупець) та фермерським господарством селянським (фермерським) господарством "АДОНИС" (Постачальник) було укладено договір поставки, згідно умов п.1.1. якого, на умовах даного Договору, Постачальник зобов'язується передати у власність Покупцеві товар, визначений у п.1.2. цього Договору, а Покупець зобов'язується прийняти та оплатити переданий товар.
Також позивач зазначає, що на виконання умов зазначеного Договору, відповідач виставив позивачу рахунок №14 від 19.08.2017р. на суму 195 000,00 грн.
Поряд з цим, позивач зазначає, що на виконання умов договору товариство з обмеженою відповідальністю "АТС УКРАЇНА" сплатило 180 000,00 грн., що підтверджується платіжними дорученнями №42 від 21.08.2017р. на суму 80 000,00 грн. та №37 від 19.08.2017р. на суму 100 000,00 грн.
Проте, відповідач поставки товару не здійснив, що в свою чергу й зумовило звернення позивача до суду із даним позовом.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від позовну заяву товариства з обмеженою відповідальністю "АТС УКРАЇНА" було передано на розгляд судді Господарського суду Одеської області Цісельського О.В.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 16.04.2018р. позовну заяву товариства з обмеженою відповідальністю "АТС УКРАЇНА" прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження, в порядку ст.ст.247-252 ГПК України.
Копії ухвали про відкриття провадження по справі були направленв на юридичні адреси сторін.
Позивач повідомлений належним чином за юридичною адресою (вул. Мурманська, буд. №37-Т, смт Нове, м. Кропивницький, 25014), про що свідчить поштове повідомлення, повернуте на адресу суду із відміткою про невручення із довідкою ПАТ “УКРПОШТА” “за закінченням терміну зберігання”.
Відповідач повідомлений належним чином за юридичною адресою (вул. Леніна, буд. №186, смт Тарутине, Одеська обл., 68500), про що свідчить поштове повідомлення, повернуте на адресу суду із відміткою про невручення із довідкою ПАТ “УКРПОШТА” “за закінченням терміну зберігання”.
Відповідач відзив на позовну заяву суду не надав, своїм правом на захист не скористався.
Відповідно до ч.7 ст.120 ГПК України у разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за можливості сповістити їх з допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Відповідно до ч.9 ст.165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
За таких обставин, суд вирішує справу за наявними в ній матеріалами відповідно до ч.9 ст.165 ГПК України.
Розглянувши та дослідивши всі письмові докази, які містяться в матеріалах справи, господарський суд дійшов наступних висновків:
Частиною 1 ст.1 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.
У відповідності до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Стаття 12 Цивільного кодексу України передбачає, що особа здійснює свої цивільні права вільно на власний розсуд.
Приписи ч.1 ст.207 ЦК України визначають, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
У відповідності до ч.2 ст.207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.
Пункт 1 ч.1 ст.208 ЦК України визначає, що у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами.
Відповідно до ч.1 ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зі змісту ч.1 ст.638 ЦК України вбачається, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Як зазначено в ч.1 ст.639 ЦК України, договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.
У відповідності до ч.3 ст.639 ЦК України, якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.
З цього приводу суд зазначає, що письмова форма договору є дотриманою у разі наявності підпису сторін.
Відповідно до ст.655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно ч.1 ст.656 Цивільного кодексу України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.
Стаття 712 ЦК України передбачає, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.
Суд, дослідивши, наданий позивачем до позовної заяви примірник договору поставки від 19.08.2017р., встановив, що він не містить, ані підпису, ані печатки фермерського господарства селянського (фермерського) господарства "АДОНИС", що в свою чергу свідчить про його неукладеність через недотримання письмової форми договору.
Отже, зазначений договір з підстав його неукладеності не породжує права та обов'язки для сторін, що визначені його умовами.
Подана позивачем копія аркушу договору із реквізитами сторін у даній справі, не є належним доказом укладення (підписання чи схвалення) його з боку фермерського господарства селянського (фермерського) господарства "АДОНИС", оскільки неможливо встановити, чи відноситься він до договору поставки від 19.08.2017р., чи ні.
Крім того, досліджуючи зміст цього договору поставки, судом встановлено, що він мав бути підписаний з боку відповідача директором ОСОБА_1
В свою чергу, зі змісту витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що керівником та підписантом за договорами від імені фермерського господарства селянського (фермерського) господарства "АДОНИС" є ОСОБА_2.
Крім того, суд зазначає, що подані позивачем до матеріалів справи платіжні доручення №42 від 21.08.2017р. на суму 80 000,00 грн. та №37 від 19.08.2017р. на суму 100 000,00 грн., не є належними доказами сплати попередньої плати за мед натуральний, оскільки:
- по-перше такі платіжні доручення не містять відмітки банку про їх проведення;
- по-друге в призначенні платежу за цими платіжними дорученнями визначено попередню плату за мед натуральний згідно рахунку №14 від 19.08.2017р. без ПДВ.
Досліджуючи зміст рахунку №14 від 19.08.2017р., судом встановлено, зазначений рахунок не містить посилань договір поставки від 19.08.2017р. та підписаний від імені директора фермерського господарства селянського (фермерського) господарства "АДОНИС" ОСОБА_1, що не відповідає відомостям, визначених в витязі з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Частиною 1 ст.7 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань” єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.
У відповідності до п.13 ч.2 ст.9 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань”, в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості про юридичну особу, крім державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб, зокрема відомості про керівника юридичної особи, а за бажанням юридичної особи - також про інших осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо: прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи
З врахуванням наведеного, заявлені позивачем позовні вимоги задоволенню судом не підлягають з підстав їх недоведеності.
Реалізуючи передбачене ст.64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
В цих нормах передбачається певна низка заходів, за допомогою яких потерпіла особа забезпечує реалізацію права на захист свого порушеного права чи інтересу, які в сукупності своїй утворюють відповідний правовий механізм захисту прав особи, який міститься в кожній галузі права.
Офіційне тлумачення поняття інтересу, який підлягає захисту, надано в Рішенні Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року №1-10/2004, яким визначено, що охоронюваний законом інтерес треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони для задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності та іншим загально-правовим засадам.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Умовами ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У п.145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того,
Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги ст.13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.
Зміст зобов'язань за ст.13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.
Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п.75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Іншими словами, у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
У відповідності до ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Зі змісту ст.77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частинами ч.ч.1, 2, 3 ст.13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).
У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.
Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об'єктивного з'ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.
Відповідно до вимог ст.129 ГПК України, судові витрати зі сплати судового збору в сумі 2 700,00 грн. слід покласти на позивача.
Керуючись ст.ст.13, 74, 78, 129, 202, 233, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд, -
1. У позові - відмовити повністю.
2. Судові витрати з оплати судового збору в сумі 2 700,00 грн. покласти на товариство з обмеженою відповідальністю "АТС УКРАЇНА".
Відповідно до ст.241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 20 червня 2018 р.
Суддя О.В. Цісельський