справа № 759/12449/17 Головуючий у 1-й інстанціїсуддя: П'ятничук І.В.
14 червня 2018 року м. Київ
Апеляційний суд міста Києва в складі:
головуючого - Саліхова В.В.
суддів: Прокопчук Н.О., Семенюк Т.А
секретаря судового засідання: Дячук І.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 березня 2018 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Ідея Банк», третя особа: Приватне акціонерне товариство «Страхова компанія «Класік Страхування життя» про захист прав споживачів та визнання недійсним кредитного договору,
У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ПАТ «Ідея Банк» та просила визнати недійсним кредитний договір № F94.435.70083 від 20.04.2016.
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 05.03.2018 у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про задоволення позовних вимог в повному обсязі. Посилається на неповне з'ясування та недоведеність судом обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права. В обґрунтування своїх доводів вказує, що при розгляді справи суд першої інстанції не врахував, що кредитний договір не відповідає нормам встановлених ч. 2 ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо істотних умов, а тому підлягає визнанню недійсним. Зазначає на несправедливі положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміну витрат, зокрема, щодо плати за обслуговування кредитної заборгованості та щодо послуг страхування із нав'язаною відповідачем страховою компанією. Вказує, що третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживчих послуг банку, а тому дане застереження в кредитному договорі є порушенням законодавства.
Відповідно до п. 8 ч. 1 Розділу XIII Перехідних положень ЦПК України до утворення апеляційних судів в апеляційних округах їхні повноваження здійснюють апеляційні суди, у межах територіальної юрисдикції яких перебуває місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується.
№ апеляційного провадження: 22-ц/796/4773/2018
Згідно з ч. 6 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у разі ліквідації суду, що здійснює правосуддя на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці (відповідних адміністративно-територіальних одиниць), та утворення нового суду, який забезпечує здійснення правосуддя на цій території, суд, що ліквідується, припиняє здійснення правосуддя з дня опублікування в газеті «Голос України» повідомлення голови новоутвореного суду про початок роботи новоутвореного суду.
Пунктом 3 Розділу XII Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, апеляційні суди, утворені до набрання чинності цим Законом, продовжують здійснювати свої повноваження до утворення апеляційних судів у відповідних апеляційних округах. Такі апеляційні суди у відповідних апеляційних округах мають бути утворені та розпочати здійснювати правосуддя не пізніше трьох років з дня набрання чинності цим Законом.
У зв'язку з чим, справа підлягає розгляду Апеляційним судом м. Києва.
Учасники справи в судове засідання не з'явилися, будучи належним чином повідомленні про розгляд справи, про причини неявки суд не повідомили.
У рішенні ЄСПЛ від 03.04.2008 № 3236/03, § 41«Пономарьов проти України» суд вказав, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
Крім того, як наголошує у своїх рішеннях Європейський суд, сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
На підставі викладеного, та враховуючи вимоги ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів ухвалила розглянути справу за відсутності учасників справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку, що остання не підлягає задоволенню.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги ОСОБА_1 є безпідставними.
З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів.
За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із способів захисту цивільних прав.
Отже, кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 20.04. 2016 між ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № F94.435.70083, відповідно до умов якого Банк надав позичальнику кредит у розмірі 18 562 грн. строком на 30 місяців і до повного виконання сторонами своїх зобов'язань, зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами (а. с. 10-11).
ОСОБА_1 вказує, що під час укладення вищевказаного кредитного договору банком, всупереч вимогам ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживача», не було повідомлено її у письмовій формі про істотні умови кредитного зобов'язання. Зазначила, що не мала можливості ознайомитися з положеннями кредитного договору через дрібний шрифт викладеного тексту, а підписуючи його сподівалася на добросовісність працівника банку. Посилається на те, що кредитодавець всупереч вимогам ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів»та п. 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою НБУ № 168 від 10.05.2007, в оспорюваному договорі передбачив плату за обслуговування кредитної заборгованості, незважаючи на те, що це супутня послуга банку, компенсація якої не може лягати на плечі клієнта.
Позивач зазначила, що Банком порушено вимогиЗУ «Про третейські суди», оскільки у зв'язку з внесеними змінами до ст. 6 цього Закону, третейські суди не вправі розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, в тому числі споживачів послуг банку, що є підставою для визнання недійсним правочину в цілому.
Враховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 звернулася із відповідним позовом до суду.
Згідно з ст.ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно ч. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції на дату укладення кредитного договору) договір про надання споживчого кредиту укладається між кредитодавцем та споживачем, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Аналіз наведених норм права дає можливість зробити висновок про те, що кредитний договір може бути визнаний судом недійсним за умов доведеності позивачем факту істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін.
Вирішуючи спір, який виник між сторонами, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі з'ясував права та обов'язки сторін, обставини справи, перевірив доводи сторін та дав їм належну правову оцінку.
Враховуючи наведені обставини та приймаючи до уваги те, що позивач в порушення вимог ст. 81 ЦПК України не надав доказів на підтвердження своїх позовних вимог, колегія суддів вважає висновки суду щодо відмови у задоволенні позову правильними.
Відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема: а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту; е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
Посилання апелянта на те, що перед укладенням кредитного договору йому не надавалась письмова інформація від банку про умови кредитування, на думку колегії суддів, є необґрунтованими.
Відповідно до п. 5.1 Кредитного договору, позичальник заявляє та гарантує, що банк перед укладенням кредитного договору повідомив йому у належній формі в повному обсязі інформацію, передбачену законодавством, зазначена інформація йому відома та зрозуміла; він ознайомився з тарифами банку і згідний з ними; умови даного договору вважаються справедливими і такими, що відповідають його інтересам.
Згідно п. 2.4. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, банки зобов'язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з вищевказаною інформацією.
ОСОБА_1 повідомлялася належним чином у письмовій формі про істотні умови кредитного договору відповідно до довідки-повідомлення ПАТ «Ідея Банк» від 20.04.2016 (а. с. 44-45).
Так з матеріалів справи вбачається, що позивач підписала вищевказаний кредитний договір, чим сама погодилася на всі його умови.
В зв'язку з наведеними обставинами вважати, що банк не надавав позивачу інформації по спірному договору, правових підстав немає.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що у разі ненадання зазначеної інформації суб'єкт господарювання, який повинен її надати, несе відповідальність, встановлену статтями 15 і 23 Закону. Разом з тим, ні ст. 15, ні ст. 23 Закону України «Про захист прав споживачів» не передбачають такий вид відповідальності як визнання недійсним договору внаслідок ненадання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію (послугу).
Тобто, навіть у разі ненадання в повному обсязі вказаної інформації така обставина сама по собі не може слугувати підставою для визнання недійсним кредитного договору.
За положеннями абз.3 ч.4 ст.11 Закону «Про захист прав споживачів», кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у розумінні цього закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у розумінні цього закону, є нікчемною.
Згідно із цим законом послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пп.17 і 23 ст.1).
Отже, послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними.
Судом першої інстанції встановлено та погоджується колегія суддів, що плата за обслуговування кредиту визначена не за формулою зі змінними величинами, а чітко встановленою фіксованою сумою, що не суперечить положенням закону «Про захист прав споживачів».
Колегія суддів звертає увагу на те, що якщо в договорі споживчого кредиту є умови щодо плати за обслуговування кредиту, це є підставою для визнання таких положень недійсними, а не договору в цілому.
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що в кредитному договорі наявне третейське застереження, а третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживчих послуг банку, що є підставою для визнання кредитного договору недійсним, колегія суддів вважає наступне.
Статтею 5 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.
Згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.
Статтею 6 Закону України «Про третейські суди» визначено категорії справ, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, розгляд яких заборонений третейськими судами.
Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 року.
Отже, на час укладення кредитного договору Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Наведене дає підстави для висновку про те, що положення пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», які містять заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної установи), поширюються на правовідносини з питань виконання, зміни, розірвання договору споживчого кредиту.
Таким чином, заборона на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів не поширюється на спори про захист прав банківських установ, тобто спори, в яких позивачем є банківська установа, а відповідачем - споживач.
Отже, даний довід апеляційної скарги також не може бути підставою для зміни або скасування рішення суду першої інстанції.
Пунктом 1.14 Кредитного договору передбачено, що позичальник надає свою згоду на укладення за рахунок позичальника як страхувальника та застрахованої особи договору добровільного страхування життя. Цим договором позичальник доручає та дає розпорядження Банку: переказати страховику в безготівковій формі кредитні кошти в частині суми страхового платежу, належного страховику, через транзитний рахунок Банку. Позичальник погоджується на страхування своїх, як застрахованої особи, пов'язаних із життям майнових інтересів, що не суперечить чинному законодавству України, згідно договору страхування, вигодонабувачем за яким виступає Банк.
Матеріали справи свідчать, що 20.04.2016 між ПАТ «Страхова компанія «Класік Страхування життя», від імені якого як повірений діє ПАТ «Ідея Банк» та ОСОБА_1 укладено Договір добровільного страхування життя №ID01 F94.435.70083 (а. с. 12-13).
Таким чином, позивач сама погодилась на послуги страхування, підписавши відповідний договір.
Також, ОСОБА_1 не була позбавлена права звернутися за юридичною допомогою до моменту підписання кредитного договору та ініціювати зміни в умови договору, які на думку позивача порушують її права. Проте, позивач своїм правом не скористався, договір підписала добровільно, а тому зобов'язана його виконувати.
Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір про надання фінансових послуг повинен містити розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків.
За положеннями ч. 5 ст. 11, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів»до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цьогоЗакону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, за якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець ( виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.
Зазначені вище норми вказують на те, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміну у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту.
Ні при розгляді справи в суді першої та апеляційної інстанцій не було встановлено наявності у спірному договорі несправедливих умов для позивача, а тому рішення районного суду не підлягає скасуванню.
Колегія суддів, звертає увагу на те, що позивач саме до ПАТ «Ідея Банк» звернулася з приводу вказаного кредиту, однак не позбавлена була можливості вибрати інший Банк.
Таким чином, при розгляді справи в суді апеляційної інстанції не знайшли свого підтвердження доводи апеляційної скарги про порушення відповідачем вимог Закону України «Про захист прав споживачів».
Частиною 1 статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Разом з тим, при розгляді справи в суді першої інстанції позивач не довів обставин, які могли би надати підстави суду визнати кредитний договір недійсним, колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог правильними.
Враховуючи вище викладене, вимоги апелянта є недоведеними та такими, що не знайшли своє підтвердження при розгляді справи в апеляційній інстанції.
Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Враховуючи наведені обставини та вимоги ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 367-368, 371, 374-375, 381-384, 389-390 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 05 березня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 18.06.2018.
Головуючий: В.В. Саліхов
Судді: Н.О. Прокопчук
Т.А.Семенюк