Постанова
Іменем України
11 червня 2018 року
м. Київ
справа № 185/5871/16-ц
провадження № 61-818св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ступак О. В. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - Комунальне підприємство «Затишне місто» Павлоградської міської ради,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 березня 2017 року у складі судді Бондаренко В. М. та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області
від 07 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Каратаєвої Л. О., Пищиди М. М.,
У липні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до Комунального підприємства «Затишне місто» Павлоградської міської ради (далі - КП «Затишне місто») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення з роботи, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Позовна заява мотивована тим, що з 17 квітня 2014 року вона прийнята на роботу робітником з благоустрою дільниці благоустрою КП «Затишне місто», а 29 березня 2016 року її було звільнено за пунктом 4 статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин. На думку ОСОБА_4 її звільнено незаконне, оскільки з
29 березня 2016 року вона знаходилась на амбулаторному лікуванні у лікаря Комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги м. Павлограда» ОСОБА_5 з діагнозом - гіпертонічна хвороба про, що свідчить видана ним довідка, тобто була тимчасово непрацездатною, але через непорозуміння з лікарем їй не був виписаний лікарняний лист, який би засвідчував її тимчасову непрацездатність.
Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_4 просила поновити їй строк для звернення до суду, визнати незаконним та скасувати наказ від 29 березня 2016 року № 28-к про застосування до неї дисциплінарного стягнення у виді звільнення за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, поновити її на роботі робітником з благоустрою дільниці благоустрою КП «Затишне місто», стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 30 березня 2016 року по день ухвалення рішення із розрахунку середньоденної заробітної плати.
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області
від 28 березня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що ОСОБА_4 була відсутня на роботі 29 березня 2016 року без поважних причин, тобто допустила прогул, у зв'язку з чим була звільна з роботи.
Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 грудня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 березня 2017 року залишено без змін.
Постановляючи ухвалу про відхилення апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
У січні 2018 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області
від 28 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області
від 07 грудня 2017 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої і апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не звернули увагу, що у справах, в яких оспорюється незаконне звільнення, саме роботодавець повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю та довести законність самого наказу про звільнення, проте суди виходили з того, що саме позивач повинен довести поважність відсутності на робочому місці. Крім того, суди не надали оцінки законності самому наказу про звільнення, коли відповідач взагалі не встановив причин невиходу працівника.
Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом встановлено, що відповідно до наказу від 17 квітня 2014 року № 24-к КП «Затишне місто» ОСОБА_4 прийнята на роботу робітником з благоустрою дільниці благоустрою, з випробувальним терміном на один місяць.
Наказом від 21 березня 2016 року № 23-к КП «Затишне місто» ОСОБА_4 тимчасово переведена з 22 березня 2016 року на посаду прибиральника службових приміщень (ГТ).
29 березня 2016 року робітника з благоустрою дільниці благоустрою -
ОСОБА_4 звільнено за пунктом 4 статті 40 КЗпП України за прогул без поважних причин відповідно до наказу КП «Затишне місто» від 29 березня 2016 року № 28-к. Підставами для звільнення стали службова записка начальника дільниці благоустрою ОСОБА_6 та акт про відсутність на робочому місті, в яких вказано про те, що ОСОБА_4 29 березня 2016 року була відсутня на робочому місці, на телефонні дзвінкі остання не відповідала, а також не перебувала за місцем проживання (а. с. 25, 26).
ОСОБА_4 29 березня 2016 року дійсно була відсутня на роботі, а близько
10-10.30 години (17 на черзі згідно журналу реєстрації амбулаторних хворих) була на прийомі в амбулаторії загальної практики сімейної медицини № 1 у лікаря загальної практики сімейної з діагнозом: гіпертонічна хвороба ІІ ст. 3 ст. ризик 4, серцева недостатність ІІ А криз., діагноз та рекомендації щодо лікування вказані в амбулаторній картці пацієнта, яка знаходиться у ОСОБА_4 (лист від 10 січня 2017 року № 18 Комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги м. Павлограда»).
29 березня 2016 року після відвідування лікарні, не отримавши листок непрацездатності чи довідку про відвідування лікаря, ОСОБА_4 на роботу не з'явилася, тобто була відсутня на роботі без поважних причин, як до часу прибуття до лікарню, так і після цього (після 10-30 год.).
Лікарем Комунального закладу «Центр первинної медико-санітарної допомоги
м. Павлограда» ОСОБА_5 на вимогу ОСОБА_4 01 квітня 2016 року надано довідку про її перебування на лікуванні у відповідному закладі охорони здоров'я
з 29 по 31 березня 2016 року (а. с. 6).
З листка непрацездатності, виданого Комунальним закладом «Центр первинної медико-санітарної допомоги м. Павлограда», вбачається, що ОСОБА_4 перебувала на лікарняному з 01 по 08 квітня 2016 року (а. с. 5).
Статтею 43 Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з'ясувати поважність причини такої відсутності.
При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв'язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов'язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).
Статтею 147 КЗпП Українипередбачено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.
Звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП Україниє видом дисциплінарного стягнення за порушення трудової дисципліни (пункт 2 частини першої статті 147 КЗпП України).
Ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог (статей 10, 60, 212 ЦПК України
2004 року), встановивши, що позивач після консультації лікаря 29 березня 2016 року на роботу не з'явилася та не надала лист непрацездатності, суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивачем не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин відсутності на роботі протягом 29 березня 2016 року. Роботодавець не отримавши доказів поважності причин відсутності на робочому місці які б могли свідчити про поважність причин відсутності на робочому місці ОСОБА_4 (листок непрацездатності), прийняв правомірне рішення про звільнення останньої за прогул.
Доводи касаційної скарги про те, що саме роботодавець повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю та довести законність самого наказу про звільнення не спростовують правильність висновків суду, оскільки відповідачем, як роботодавцем доведено відсутність позивача на робочому місці без поважних причин більше трьох годин, що є підставою для звільнення за прогул.
В свою чергу, позивач в порушення вимог статті 60 ЦПК України 2004 року, яка зобов'язує сторону цивільного процесу довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження поважності причин відсутності на робочому місці
29 березня 2016 року, у зв'язку з чим суди обґрунтовано відмовили у задоволенні позову.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального або процесуального права, та по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.
Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.
Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам статей 213-215, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.
Таким чином, розглядаючи зазначений позов, суди повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, у результаті чого ухвалили законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області
від 28 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області
від 07 грудня 2017 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: О. В. Ступак
С.О. Погрібний
Г.І. Усик